Нікому не кажіть, але колись я фанатіла від Ірени Карпи. Було це не так уже й давно, якихось три роки тому. Я сааме поїхала вчитися до Москви й періодично поверталася в Україну. Тоді Карпа була всюди. Вмикаєш телевізор: вона світиться на музичному каналі. Клацаєш радіо: вона дає інтерв’ю в прямому ефірі, рясно змащуючи його відбірною лайкою. Я часто цитувала Карпу під час обговорення з подругами якихось важливих дівочих питань, її думка здавалася мені експертною. Вона була для мене справжньою старшою подругою, хоча сама про це не мала й гадки. Карпа подобалася мені як явище: молода, успішна, україномовна, провокативна, смілива.
Однієї чудової суботи я надибала в Інтернеті її е-мейл. Саме читала «50 хвилин трави», де йшлося про листи до незнайомої дівчини в незнайомому місті, про яке відомо тільки те, що в ньому ходять трамваї. Це міг бути Київ або Дніпропетровськ, могла бути й Москва. І мені так захотілося написати їй, це був справжній душевний порив, і написала, а вона несподівано відповіла з якогось там Східного Тимору. Я писала їй, що саме читаю «50 хвилин трави», а вона відповіла, що краще взятися за «Фройда», якщо мені вже трішки за 21. Стало смішно, бо мені було тільки 20.
Якось вкотре зайшовши на її персональний сайт, побачила новину: Карпа приїздить до Москви, щоб брати участь у засіданні Кримського клубу на тему «Птахи в літературі». Я трохи образилася, що вона не запросила мене на те засідання особисто, але про те, щоб туди не піти, не могло бути й мови. Страшенно хвилювалася, навіть взяла з собою Лєнку, щоб було не так лячно.
Пам’ятаю, як моє серце ледь не вискакувало з грудей, долоні пітніли, бо мала побачити Її – Ту, Яка Знає Все. Карпа прочитала уривок про пінгвінів і вийшла надвір, ми з Лєнкою – за нею. "Привіт", – сказала Карпа. Вона стояла так близько, маленького зросту, засмагла і привітна. Я розповіла їй, що перевелася з Дніпра у Москву, що вчуся на журфаці, що, крім англійської, знаю ще й німецьку, що ходжу на польську, а ще пишу вірші. «Вау», – сказала Карпа.
Чого я, власне кажучи, від неї тоді хотіла? Ось твоя зірка, казала я собі, питай у неї, що хочеш. Лєнка запитала, як їй вдалося організувати групу, бо і вона співає, тільки більше полюбляє класику, але теж так хотіла б. Карпа сказала, що це дуже просто, що і Лєнка так зможе, нехай збирає групу, пише тексти і співає їх на ту музику, яка їй подобається. Минуло багато часу, і вона випала з поля зору. Я не купила Карпиної останньої книжки й альбому. Я навіть не знаю, за кого Карпа днями виходить заміж. Просто я тоді зрозуміла, що бути собою набагато цікавіше. Але зрозуміла я все це саме завдяки Карпі.
Тепер я частіше залишаюсь осторонь, мовчки спостерігаючи, як пристрасні фанати прориваються до своєї зірки. Я їх чудово розумію. Але в книжках, які тицяють їм для автографа, часом принагідних і зовсім не авторських, а також у блокнотах, на фотографіях, серветках, декольте й сірникових коробках, мені здається, треба було б писати щось таке: «Олеже (Богдане, Інно), я така сама людина, як і ти».