Майбутні суперники згадують одне одного в соцмережах, обіцяють «розмазати опонента» або відверто ображають. Лунають взаємні звинувачення в намаганні уникнути бою, жадібності тощо. Можуть навіть «випадково» десь зустрітися, і від вуличної бійки їх урятують лише міцні хлопці, які «дивом» опиняться неподалік. Своєрідна передмова до шоу може тривати рік або й більше.
Щось схоже нині відбувається в зовсім іншій галузі — українсько-російських міждержавних відносинах. Головна подія, до якої активно підігрівають інтерес, — можлива зустріч президентів Володимира Зеленського та Владіміра Путіна. Стартував цей сюжет ще 12 квітня на тлі кризи, спричиненої перекиданням російських військ до кордонів України. Тоді в Києві повідомили, що хочуть телефонної розмови з Кремлем, а в Москві відповіли, що нібито жодних запитів не отримували. Ще згодом Зеленський узагалі сказав, що нібито дзвонив у Москву, але на виклик не відповіли.
Читайте також: Санація на часі
Історія заграла новими барвами минулого тижня, коли пізно ввечері 20 квітня український президент виступив із відеозверненням, у якому запропонував Путіну «зустрітися в будь-якій точці українського Донбасу, де йде війна». Уже наступного дня Путін мав виступити зі своїм зверненням до Ради Федерації, від якого в Україні не чекали нічого хорошого. У підсумку Путін не сказав нічого сенсаційного. Запам’яталася лише його фраза про «дрібних Табакі, які крутяться довкола Шерхана», адресована, вочевидь, серед інших і українському президентові.
Лише через день, під час іншої події, а саме зустрічі Путіна з Аляксандром Лукашенкою, російський президент відреагував на ініціативу Зеленського. Він запропонував зустрітися в Москві, але заперечив можливість обговорювати питання війни на Донбасі. Мовляв, Зеленському про це варто говорити з так званими лідерами російських утворень у Донецьку та Луганську.
Після кількаденної паузи продовження відбулося 28 квітня. У середу на сайті Офісу президента України опублікували переклад інтерв’ю італійській газеті La Repubblica. У ньому (щоправда, з подачі журналіста) Володимир Зеленський припустив можливість зустрітися з Путіним у Ватикані. «Мені здається, що для початку зустріч має відбутися на території, яка уособлює мир і діалог. На мій погляд, правильно підібране місце для проведення надзвичайно складного діалогу про мир посприяє розв’язанню питання», — зазначив український президент, після чого й пролунало запитання про Ватикан. «Ватикан — справді ідеальне місце для діалогу про мир. Святий Престол — це глобальний моральний авторитет, який завжди ефективно виконує роль посередника, оскільки є неупередженим і викликає довіру всіх учасників конфлікту», — відповів Зеленський.
Якщо відійти від хронології подій і спробувати їх оцінити, то напрошуються одразу кілька висновків. Передусім сама зустріч у всьому ритуалі має другорядне значення. Вона може відбутися, а може й ні. Наразі очевидно, що передумов до ухвалення якихось рішень на переговорах немає. Українська сторона максимум може сподіватися на певний період деескалації. Щось подібне відбулося торік у липні, коли після домовленостей у рамках ТКГ про «повне й всеохопне перемир’я» на Донбасі Росії довелося певний час бодай вдавати бажання припинити війну. Так само й тут: якщо Путін зустрінеться із Зеленським, то принаймні якийсь час не зможе розігрувати карту ескалації.
Самого Путіна цікавлять зовсім інші зустрічі. Зокрема з президентом США Джо Байденом або іншими колегами з країн, які російська пропаганда називає «глобальними лідерами багатополярного світу». З рештою колег Путін може зустрічатися або якщо вони сателіти (як у випадку з Лукашенкою), або якщо Росія символічно посідає місце над сутичкою (як у випадку переговорів з президентами Ніколом Пашиняном та Ільхамом Алієвим під час карабаґського конфлікту). Знову ж таки, у всіх цих випадках самі зустрічі й рішення, ухвалені в підсумку, мають другорядне значення. Мета — сприяти іміджу Росії як світового гравця, на чому власне й тримається весь авторитет Путіна всередині країни. Саме тому зустріч із Зеленським для Путіна небезпечна. Бо символічно це означатиме визнання Росії стороною конфлікту на Донбасі, символічно це будуть переговори про Крим. І тут ідеться саме про російське інформполе. Що думає про Росію західна преса, Кремлю, здається, давно байдуже.
Читайте також: Передумова остаточного звільнення
Назва півострова під час такої зустрічі так чи інакше пролунає, а питання Криму, за словами самого Путіна, закрите. І нарешті, Кремль певною мірою стає заручником того образу України, який створила російська ж пропаганда. Основні його риси такі: Україна — це маріонеткова країна, керована США, не самостійна в ухваленні рішень та ще й з «нацистським» урядом на чолі. До того ж уряд тримає населення в режимі внутрішньої окупації, адже очевидно, що прості українці вже роками бажають кинутися в обійми російського «старшого брата». Тепер уявімо після такого особисту зустріч Путіна й Зеленського. Виходить, що лідер «великої Росії» замість креслити зони впливу на глобусі в компанії Джо Байдена опускається до того, щоб зустрітися з главою «нацистського уряду маріонеткового державного утворення» та ще й спокійно реагує на згадки про Крим. З погляду Кремля, це вже буде поразкою. Зустріч із Зеленським може відбутися лише в «нормандському форматі», адже для Путіна це не зустріч із президентом України, а зустріч з лідерами Франції та Німеччини. За їхньої відсутності все матиме зовсім інший вигляд.
Якщо повернутися до спортивних порівнянь, то Путін вважає себе чинним чемпіоном, який сам може обирати формат бою й суперника. Однак цей погляд розділяють не всі, називаючи лідера Росії «дутим чемпіоном» і постійно підриваючи його авторитет. Зараз ось «якийсь» Зеленський. Риторика Москви демонструє, що там поки що не знайшли найкращого способу реагувати. Відповідь Путіна на пропозицію президента України від 20 квітня забарилася на добу. І була доволі дивною. Під час виходу до преси з Лукашенкою журналістам «дали право поставити запитання» (чого під час таких форматів не практикують), і воно, звісно, було про можливу зустріч із президентом України. Проблема Росії в тому, що зовсім ігнорувати пропозиції Зеленського в Кремлі не можуть. А реагувати означає відходити від власноруч побудованої картини світу. І так, і так погано.
Читайте також: Між двома стільцями
У цьому контексті подальше зведення теми до абсурду, як-от розмова про зустріч у Ватикані (далі може бути Тибет, Мекка?), таки грає на користь України. У Кремлі завжди найбільше боялися здаватися смішними. Адже верховний правитель ядерної держави нібито не може бути смішним за визначенням. Він може вирішувати тільки серйозні справи. Попри критику всередині України, це напрям, який варто брати за орієнтир. За роки війни Україна взагалі дуже рідко продукувала ситуації, що були для Росії відверто незручними. Передусім можна згадати два проходи українських військових кораблів через Керченську протоку. На перший Росія взагалі не змогла відреагувати, і він виявився успішним. Другого разу Росія захопила заручників і отримала удар на міжнародній арені. Практику виходу за межі сценаріїв, прописаних у Кремлі, варто продовжувати. Навіть якщо це полягає в переслідуванні Путіна, який і зустрітися не може, і чітко відмовити також.
Водночас головне, що слід тримати на думці, — це першопричину всіх нинішніх подій. Війна триває восьмий рік, а нинішня політична активізація спричинена маневрами російських військ на кордонах і ескалацією на Донбасі. За повідомленнями і громадських спостерігачів з посиланням на дані супутників, і офіційних органів України, Росія не відвела більшості своїх сил від українських кордонів попри розпорядження міністра оборони Сєрґєя Шойгу. Тому головне наше завдання — переозброїти армію. Без цього політичні шоу, нехай і незручні для Росії, зрештою не матимуть жодного значення.