Перед розмовою пан Василь привів мене до тих будинків у історичному центрі Львова, які його команда реставрує або вже віддала замовникам. Мій співрозмовник вважає, що людина спочатку має побачити на власні очі те, що він не лише сповідує як принцип, а й утілює. Хоча я до цих проходів вже роздивлялася стіни в щойновідкритому Музеї Патика, торкалася поглядом реставрованих кімнат і порталів двох приміщень галереї та Мистецької бібліотеки, сиділа в невеликому барі з покрученими сходами на другий поверх. А також згадувала ці фрагменти відновленої естетичної пам’яті, коли ходила вулицями Одеси й Києва, яким дуже не завадили б реставраторські новації Василя Карпіва з колегами.
Та все ж чому вони важливі, ще й під час війни, коли, здавалось би, реставрація не так потрібна, розповідає Василь Карпів.
Розмову пан Василь почав з того, що розповів, як прийшов до професії реставратора.
Я приїхав до Львова 2002 року вступати в коледж імені Труша (Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. — Ред.), хотів на обробку металу, а запропонували реставрацію, і пішов учитись на те, про що взагалі нічого не знав. Хоча коли почали вивчати породи дерев, я зрозумів, що всі їх знаю, бо виріс у лісі. Відтоді жив у місті, але з повномасштабного вторгнення мешкаю в селі біля лісу, щодня доїжджаючи на роботу до Львова. Перші мої враження від нього були дуже сильними: я навмисне ходив пішки, щоб дивитися на стіни, вікна, двері, бруківку. У 2011 році, коли отримав грант на навчання в Польщі, доля мені послала одного з найфаховіших професорів з реставрації, після навчання у якого я зрозумів, що мені треба робити в Україні.
— За час роботи над різними об’єктами ви змінили уявлення про те, чим є реставрація? Приписи? Технології? Чи творчість?
— Реставрація — це і приписи, і технології, як у медицині. Бо ми продовжуємо життя будинків. Інструменти, дослідження, обладнання — усе дуже схоже на сучасну медицину, ми й використовуємо багато чого з медичної практики, наприклад рентген, скальпель, шприц, навіть системи освітлення. А також фізичні й хімічні новації. Звісно, загальнопоширеним у нас є уявлення, що реставратори — це вид художників, бо нема розрізнення, де ремонт, реставрація, консервація, а де дизайн чи декор. Це різні професії, які вже існують як практика в Україні, та для більшості населення все те йде як одне замовлення — «зробити гарно». Що ми як компанія KARP restorer можемо зробити, щоб змінювати розуміння? Ми створюємо проєкт, на прикладі якого показуємо, як правило, приватним замовникам усі стадії змін. У такий спосіб підіймаємо рівень поінформованості, стає можливою компетентна розмова по окремим питанням.
— Чи є у вас будинок («об’єкт»), який ви впорядкували, урятували, що став предметом тихої гордості?
— Складне запитання, бо всі наші великі проєкти будинків ще не завершені, їх не можна показати як цілісність, як кейс. Екстер’єром, фасадом я можу пишатися на Вірменській, 6, якщо говорити про інтер’єр — це Вірменська, 17: є розчищення й дослідження, що має історичну цінність. Я приводив на цей об’єкт колежанку, яка працює з історією, і, коли побачила одну з балок, де відкрились ініціали родини власників, вона вигукнула: «Я про родину Еміновичів читала у Ватиканській науковій бібліотеці!». Людина побачила у Львові дім родини, про яку читала у Ватикані. Це феноменально, бо демонструє суть досліджень реставраторів і консервації певного історичного шару.
Також дуже цікавим є один проєкт на Закарпатті, де ми досліджуємо церкви готичного й ренесансового періодів.
— Горянська ротонда?
— Ви знаєте одну таку церкву, а є ще кілька, не менш цікавих. Але їх навіть не занесли в перелік пам’яток, які охороняє держава. Мене запросили досліджувати п’ять таких об’єктів угорці з фундації Ласло Телекі (Teleki Laszlo Alapitvany), там феноменальні фрескові розписи, які будуть відкриті українцям.
— У Львові й на Закарпатті є вже люди, які розуміють цінність реставрації як розкриття, дослідження, консервації, фіксації різних історичних і стилістичних шарів. А як ви працюєте з дизайнерами, які вмонтовують в історію сучасність? У вас бувають конфлікти з ними?
— Конфлікти — це звична практика в нашій справі, бо, коли приходить дизайнер, він як правило не надто зважає на виразність нашої праці. І діалог починається із «це все треба пофарбувати». У розмові, як правило, бере участь Влодко Костирко, великою мірою бере удар на себе, бо має купу аргументів проти додавання чогось у структуру об’єкта, у його «тіло». І поступово ми приходимо до якогось консенсусу співіснування історичного й новітнього.
— Тепер стосовно колористики фасадів центру Львова, дуже яскравих, туристичних, орієнтованих на фотосесії та рекламну картинку, що почалося на початку 2000-х років. Але якщо розуміти, що сьогодні пішов рух в інший тип реставрації, то цю веселу поліхромію треба зчищати, як застарілий євроремонт.
— Так. Досліджувати найдавніші шари поліхромії, зчищати євроремонт і переробляти колористику. У нас майже всі фасади є в порівняно аварійному стані, і є сильне бажання швидко їх оновити. Щоб Львів став подібним на Відень… Хоча, коли я останнього разу був у Відні, це він стає подібним на Львів (усміхається. — Ред.). Європа у своїй культурі міст мала колір і ніколи його не встидалась, як, наприклад, совок, коли вважалося, що все мало стати сірим, максимум персиковим.
Куди ми не поїхали б у Європі, скрізь у фасадах є колір, але він натуральний. Усе, що природне, око сприймає як норму, спокійно. Але хімічна промисловість дійшла вже до створення відтінків, які працюють на якомога сильніших контрастах і насиченості. Вони можуть бути відображенням певної ідеології існування сучасного об’єкта в просторі, у середовищі. Але коли наш хлоп купляє по акції в Епіцентрі тонну фарби яскраво-салатового кольору, бо виграв тендер по найдешевшій ціні, і ним малюватиме ратушу в Мукачеві, то, знаєте, ми тоді маємо барбі-розмальовку, паплюження історичного середовища. Чим реставрація відрізняється від ремонту? Ми досліджуємо структуру, щоб цю структуру якщо й доповнити, то тим пігментом і матеріалом, який був первісно. Якщо ми знайшли охру червону, має бути вона, а не лососевий. Парадоксально, що всі природні фарби наявні в українських будівельних маркетах і вони навіть дешевші за синтетичні. Чому ж не зробити поновлення натуральним пігментом, щоб працював природний відтінок? Це ж і є реконструкція кольору на основі первісного пігменту, а не інстаграмність.
— Якщо уявити, що сталося таке диво — історичний центр Львова реставрується за всіма потрібними дослідженнями й технологіями консервації. До якої об’єднавчої епохи ви його підтягували б?
— Запитання суперечливе. Дивимося по кожному об’єкту: до якого стилю належить більша наявна площа покриття, бо ж може бути, що від ренесансу залишилися десятки квадратних сантиметрів розписів, а від класицизму — десятки метрів тиньку й ліпнини. Отже, думаємо, як обережно їх поєднати, забравши нашарування совкового ремонту. На це є консиліум, знову вертаємося до медичної метафори. Щоб певні шари були доступними в цифровому просторі, коли ми їх закриємо поновленнями, робимо фотофіксації, 3D-сканування.
У Львові є всі європейські стилі: готика прихована в пивницях, ренесанс — у порталах і вікнах, маньєризм — у декорі, бароко — у розписах, рококо, класицизм, історизм, еклектика, сецесія, ар-деко — цілісні об’єкти. Але ХІХ століття могло закласти ренесансні чи барокові портали, обрамлені еклектикою, яка нині також є цілком конвенційним стилем. Наше завдання — зберегти фрагментарно і те, і те, але щоб історію будинку візуалізувати у фасаді. У сакральній архітектурі все це прочитується легше, бо вона як правило добудовувалася, а кам’яниці приватні власники різних століть змінювали на свій смак.
Ми не зможемо повернутися до одного періоду чи стилю, бо всі інші надбудови, а це кілька поверхів, також є частиною ансамблю форм. Але можна відкрити окремі елементи, щоб будинок не приховував, а показував уважному глядачеві свою архітектурну історію.
— А в інтер’єрах? Які стилі можна відкрити тут?
— Усе те ж саме, що й на фасадах. Ренесанс — стелі у балках, інколи пластичні портали, а на стінах — тиньки й розписи всіх стилів: від бароко до сецесії, і цього дуже багато.
— Це публічні й приватні інтер’єри?
— Один молодий чоловік з Лос-Анджелеса придбав квартиру, що впирається у вежу Корнякта, хотів квартиру, де були б збережені всі елементи стилів. Аж до радянського паркету «соломка», який, щоправда, ми зняли й поклали на горище, бо під ним показали замовнику інший, щитовий, що поклали ще австрійці. Людина хоче жити в історичному інтер’єрі, де є мікс стилів від ХVI століття, додавши оригінальних принтів Енді Воргола й сучасних меблів. Війна призупинила остаточне вмеблювання, людина не приїздить сюди, але об’єкт законсервований.
— Однак під час війни ви освоюєте й нові технології. На власні очі бачила, як досить занедбане приміщення вілли кінця ХІХ століття перетворилося на ошатний інтер’єр Музею Патика. Там за два місяці за допомогою лазера ви з колегами вичистили камінь, дерево, фасади.
— Те, що колись чистили за допомогою складних хімічних сполук, ця лазерна система чистить світлом набагато швидше й екологічніше. Такі новації значно пришвидшують процес консерваційно-реставраційних робіт, але щоб використовувати їх, треба мати дуже хорошу освіту.
— Чи має право реставратор заради ефектності й індивідуального кейсу забирати патину часу?
— Кожен артоб’єкт є неповторним. Картина чи будинок. Реставратор не має права порушувати цінність оригіналу, він має зберегти життя об’єкта, а не змінити його образ. Хоча в Україні панувало переконання, що треба робити навпаки.
— Ви в Києві бачили будинок Городецького («Будинок із химерами», який спроєктував і побудував архітектор Владислав Городецький 1903 року. Остання реконструкція з переобладнанням приміщення для проведення заходів за участю Президента України закінчилася 2004 року. — Ред.)? Це про такий тип реставрації говорите?
— Я в Києві почуваюся дуже некомфортно, позамальована, поперемальована вся пластика фасадів, понищена історична достовірність. Якщо відкрити скульптури й стіни від різночасових ремонтних нашарувань до первинного кольору та відтворити так, як зробили на початку ХХ століття, це буде інший будинок. Цей будинок ми сприймаємо як силуетну форму із закритим одноманітним кольором стін, де пилу більше, ніж фарби. Його можна вилікувати, і дослідження могло б бути цікавим кейсом, за яким кияни могли б орієнтуватися, як далі відчищати від бутафорії місто часів ар-нуво.
— Скільки буде такої бутафорії замість повноцінної реставрації після закінчення російсько-української війни?
— На всю Україну маємо п’ять реставраторів монументального мистецтва. Їх, звісно, більше, але працювати повноцінно можуть одиниці, адже «реставратор» — це узагальнення. Існує спеціалізація: реставратор каменю, монументального й станкового живопису, картин, ікон, паперу, тканин. Нині я вхожу в комісію разом з колегами в співпраці з Мінкультом, де виробляють правила фіксації пошкодження об’єктів, що належать до культурної спадщини, а також їхнього відновлення за схемою: дослідження, консервація, реставрація, документація, фіксація. А також створення якоїсь поліції, яка провадила б нагляд на об’єктах, де будуть йти реставраційно-консерваційні роботи. Щоб я, наприклад, міг зайти на будь-який об’єкт і сказати «стоп», якщо бачу порушення. Звичайно, усі села й містечка ми не зможемо охопити, щоб у такий спосіб підіймати культуру реставрації. Бо в Україні немає стільки фахівців. У Львові коледж імені Труша й Львівська національна академія мистецтв почали вести курс «Реставрація монументального мистецтва», частково подібний курс має Львівська політехніка. Початкова база — шість років навчання з практикою на реальних об’єктах.
— На всю Україну скільки треба фахівців?
— Потрібні такі кафедри монументального мистецтва в Києві, Одесі, Ужгороді, Харкові, щоб у кожному із цих міст було б для початку хоча б десять-двадцять реставраторів, які працюють над збереженням монументального мистецтва й комплексно будинками. Кожен історичний період залишає в містах свою мистецьку, естетичну цінність, тому такі окремі об’єкти треба регулярно досліджувати, консервувати, реставрувати, рятувати, у країні мусить бути для цього система освіти й практики.
Як лікар може врятувати людину, так і реставратори можуть рятувати наші міста, розуміючи їхню історичну цінність. Треба таку систему готувати, щоб гроші, які прийдуть на реставрацію, не йшли на ремонт. Можливо, для початку є потреба створювати великі міжнародні команди, щоб і європейські фахівці обговорювали наші проблемні об’єкти, а українці в співпраці з ними вчилися б.