Чи вважаєш ти місцеві вибори успішними для Демальянсу? Які завдання ставилися, що вдалося?
— Ми ставили собі за мету досягти результату передусім в обласних центрах. Як виявилося, це було найважче завдання, адже що більше місто, то важче налагоджувати комунікації з людьми. Тому результат ми здобули передусім у невеличких містах, дуже різних за географією: як у Тернопільській області, так і в Донецькій. Вдалося пройти до міськрад у Радомишлі, Заліщиках, Броварах, Новогродівці.
Але скажу чесно, що маленькі міста не були нашим пріоритетом. Бо якщо в Україні є понад 10 тис. місцевих рад, то зрозуміло, що охопити все ми просто не можемо. Тому вирішили працювати передусім у великих містах, де сконцентрована велика кількість виборців. На цих виборах перед нами постала низка викликів, які подолати не вдалося. Працювати у великих містах виявилося складно. З усіх обласних центрів ми пройшли лише в Чернігові, взявши там понад 5%. Також наші фракції будуть представлені в районних радах у місті.
Другий результат у нас по Києву. Тут нам для проходження до міськради не вистачило невеличкої кількості голосів. Найбільша проблема для нас — це рівень упізнаваності. Практика показує, що люди, які про нас знають, швидше за все, підтримуватимуть нас. Але кількість таких виборців досі мала. Навіть після подій на Майдані, після революції, у якій ми активно брали участь, опитування засвідчили, що про нас відомо лише 3% виборців. Майже стільки голосів ми й отримали торік.
Читайте також: Олександр Солонтай: «Країні потрібен кадровий резерв. Партії мають його виховувати»
Навіть після обрання до міськради інформації про нас у ЗМІ майже не було. Під час цієї передвиборчої кампанії навіть наші виборці запитували: «А де ви були півтора року?». І це попри те, що ми раз на місяць проводили брифінги, на яких звітували про свою діяльність.
Що за півтора року вам вдалося зробити в міськраді?
— Ми чистили Поділ від нелегальної вуличної реклами. Вносили поправки до Регламенту, які дозволили людям бути присутніми на засіданні різних комісій. Але взагалі я визнаю, що вдалося зробити небагато. Бо для того, щоб зробити щось реальне, треба мати значну присутність у Київраді. Успішність твоїх ініціатив залежить не так від ініціативності, як від того, скільки депутатів ти маєш безпосередньо в залі.
Коли ми зайшли в Київраду, у нас був чіткий план того, що хочемо робити. Написали програму з 53 конкретними ініціативами. Але реалізувати з них вдалося лише одиниці. Тому що ми не стали частиною більшості й не здобули належного впливу, щоб просувати такі ініціативи. З боку Кличка та його політичної сили був повний ігнор не лише наших пропозицій. Він дістав монополію на владу, його партія здобула абсолютну більшість у Київраді, тому вони навіть не намагалися шукати якихось компромісів з іншими політсилами.
Чи зіткнулися ви з дерибаном та корупцією? Як боролися з цими явищами?
— Звичайно. Ми намагалися створити антикорупційний фільтр у міськраді та блокували корупційні рішення на комісіях як могли. Вдалося зупинити деякі спроби організувати корупційні схеми. Наприклад, із тією самою нелегальною вуличною рекламою. Змогли з’ясувати, скільки грошей іде поза бюджетом у кишені посадовців. Боролися також із нелегальними вуличними парковками. Загалом минула рада була набагато менш корупційна, ніж попередні. Звісно, такого дерибану, як за часів Черновецького та Попова, вже не було. Але треба сказати, що корупція еволюціонувала. Тепер більшість можливостей для зловживань узагалі поза межами рішень міської ради. Корупція зосередилася у виконавчих органах, у КМДА, у комунальних підприємствах.
Як ти вважаєш, чому в Києві не вдалося повторити успіх минулих виборів?
— На жаль, треба констатувати, що виборці взагалі майже нічого не знають про нашу діяльність у міськраді. Бо навіть якщо ти щомісяця звітуєш про неї на брифінгах, то ще не означає, що це потрапляє в новини та хтось може це побачити. Місяці передвиборчої кампанії стали для нас можливістю просто розповісти зацікавленим громадянам про те, що ми зробили за попередній рік та збираємося робити далі. Але цього насправді було замало.
Читайте також: У міжвибор’ї
Користуватися Facebook і писати блог на «Українській правді» недостатньо для того, щоб виборці дізналися про те, що ти робиш і що пропонуєш. Ми не маємо великого рекламного бюджету, тому змушені постійно вигадувати різні нестандартні кроки. Протягом цієї кампанії ходили по офісах різних компаній, розмовляли з персоналом, презентували їм наші проекти, влаштовували заходи, які називали «квартирниками», запрошували гостей, спілкувалися з людьми.
Щоб розповісти про себе мешканцям столиці, потрібні справді великі бюджети. Наприклад, у Києві на сьогодні налічується 1 млн 200 поштових скриньок. Тобто, лише щоб розкидати по скриньках газети, треба витратити близько 500 тис. грн за місяць. За останній рік ми змогли роздати газету тричі по 100 тис. екземплярів. І кошти на це теж було знайти вкрай нелегко.
Вам і далі жертвують гроші?
— Так, звичайно. За останній рік через рахунки Демальянсу пройшло близько 3 млн грн. Усе це були внески громадян. Під час нинішньої передвиборчої кампанії нам вдалося зібрати більше грошей порівняно з попередніми періодами.
Минулого року й на початку нинішнього ми фактично не здійснювали збору грошей через війну, тому що з нашого боку абсолютно аморально було б боротися за гривню виборця, яка передавалася здебільшого волонтерським організаціям і солдатам на Схід.
Того, що нам вдається збирати, звісно, не вистачає для повноцінної партійної діяльності. Але при цьому Демальянс фактично є чи не єдиним прикладом, коли громадяни згодні жертвувати гроші на політику. На останню кампанію ми зібрали близько 1,5 млн грн. Переважно це були кошти наших прихильників. Нам дуже допоміг досить великим внеском Марко Супрун, засновник проекту Babylon'13. Попри дуже скептичні оцінки експертів та соціологів, які малювали нам 1% підтримки киян, ми все ж таки покращили свій торішній результат і були за крок від потрапляння до міськради. Партія «Сила людей», яка також прозоро збирала гроші на власну кампанію, зробила ставку на маленькі міста й змогла показати непоганий результат.
Чи не вважаєш ти, що це більш правильна тактика, ніж підкоряти столицю?
— Їхні успіхи, як і наші, дуже локальні. В Україні близько 10 тис. місцевих рад, і вони не потрапили навіть до сотої частини з них. А в контексті майбутньої парламентської кампанії це взагалі смішно. Якщо позачергові вибори відбудуться навесні, з чим ми підемо? Із сотнею місцевих депутатів у маленьких містечках?
Читайте також: Олігархи знову поділили Україну
То, може, вам варто об’єднати зусилля?
— Ми сьогодні ні поодинці, ні разом із «Силою людей» не спроможні взяти участь у національній передвиборчій кампанії. Треба бути реалістами. Взагалі склалася така ситуація, з якої є тільки один вихід. Ось у нас зараз багато розмов про позачергові вибори. Але що зміниться, якщо вони відбудуться? Нічого. Ми просто перетасуємо ту саму колоду карт із «Самопомочі», «Солідарності» чи «Батьківщини». Хтось отримає трохи більше місць, хтось трохи менше, та й усе.
Тож ми маємо вже зараз ставити перед собою таке завдання, яке мали ставити одразу після закінчення Революції гідності. Потрібно зібратися й разом створити політичну силу на противагу олігархічним проектам. Об’єднання просто двох маленьких політичних партій не вихід. Настав час для створення загальної потужної платформи, яка виграє конкуренцію за якісних молодих політиків.
Чому ж таку платформу не створили раніше?
— Це й була наша спільна помилка. Не створивши такої платформи, ми сформували передумови для того, щоб тисячі громадських активістів розчинилися в партіях, які приховують джерела своїх доходів. Ми не надали таким людям альтернативи, фактично підштовхнули їх шукати можливості реалізувати себе в олігархічних політичних проектах. Виграти боротьбу за них ми можемо тільки в тому випадку, коли об’єднаємо зусилля й запропонуємо їм гідний шлях для самореалізації.
Своєю присутністю в олігархічних проектах люди на кшталт Сергія Лещенка, Мустафи Найєма чи Ігоря Луценка легітимізували їх, але самі розчинилися в цій сірій масі. Їм не вдається в парламенті формувати порядок денний, не вдається стати фактором впливу. Тож єдиний вихід для всіх нас — формування єдиного громадського фронту з якісно нових людей.
Звичайно, є ще шлях еволюції, коли ми просто розбудовуватимемо партію та колись претендуватимемо на місця в парламенті. Але той шлях займе десятиріччя. За цей період ми можемо взагалі
втратити державу.