Мені хочеться йому сказати:
— Задовбав. Я з тобою бачуся серед ночі, ти мені дзвониш зранку, о 4:00. Я з тобою в машині можу їхати з Карлівки. Братан, ти мене задовбав. Я тебе, курва, бачу частіше, ніж власну дружину. Ну ок, не бачу, але чую точно. А твоє ім’я в нашій хаті звучить частіше, ніж моє. Ти взагалі іноді спиш? Може, ти поспиш трішки? Ти що робот? Ти колись відпочивав? Що ти хочеш від цього світу? — і я починаю сміятися.
Вася чує мій сміх і дивиться на мене, як на ідіота. Ну бо таким я в цей момент і здаюся насправді. Звичайно, усе, що я про нього думав, було з такою дружньою любов’ю. По-доброму. Іноді я з надуманого щось йому озвучую.
— Так, я погнав. Скоро подзвоню тобі, — каже він.
— Ні.
— Що ні?
— Не дзвони. Я не хочу тебе чути.
Вася бачить мою усмішку й, звичайно ж, не сприймає ці слова серйозно. Бо й сказані вони несерйозно.
Він виходить із нашого офісу, а я усміхаюся йому в спину. Вася, безперечно, крутий чувак. До речі, про його крутість слід сказати до того, як розповідати про самого Васю та про те, чому про нього взагалі треба говорити й писати. А варто!
Дзвонить Вася набагато швидше, ніж я сподівався. Через годину, як ми з ним бачилися.
Читайте також: Люди з кіноапаратом
— Слухай. Я оце заправлявся. На заправці поряд із моєю колонкою стояла машина попа, того, із російського патріархату. Ну та наворочена Honda. Братан, і мені так обідно стало, що я не втримався. Вийшов із машини, підійшов до нього й кажу: «От на..я тобі така машина? Ти що не можеш на скромнішій їздити? Паства нажертвувала? Мудаки ви всі!». Оце подзвонив розказати тобі, бо мене це дуже з колії вибило. Не розумію, нащо йому така мажорна тачка. Оце подзвонив сказати тобі. Ну все. Пока. Пізніше заїду.
До речі, те, що я пишу й писатиму далі, може видатися уривками з фільму якогось Ґая Річі. Але ви просто не знаєте Васю. Із ним це все насправді відбувається. Ту історію про Honda і священика я чув і від іншої людини, яка стала свідком діалогу.
До нашого офісу сувора пропускна система. Ми там працюємо два роки, але коли забуваємо перепустки, нас можуть не пускати. Щоб до тебе зайшов відвідувач, треба написати список охороні на першому поверсі. Коли до нас прийде Вася, я не знаю. Він з’являється без попередження. Жоден турнікет його не спиняє, а охоронці й поготів. Останні його не дуже люблять. Якось він причепився до одного, бо в того було сумне обличчя, і почав йому розказувати про радощі життя. Від нас Вася їхав просто в Авдіївку. Це було в період страшних обстрілів. Там він налагоджував радіо, але про це пізніше. Одне слово, охоронці його не знають, не люблять, але завжди він до нас прибуває без попередження та його пропускають. Отак приходить, і поки розповідає, що йому від нас треба, колотить собі каву. У нас є в організації свій жарт про те, що треба Васі своє горнятко принести. Тепер приблизно ви відчуваєте, який він крутий і чому про нього варто повідати. Отже, можна розказати, чому цей чувак такий потрібний Україні. Військовим. Волонтерам. Усім. І, чесно зізнатися, він мене може задовбати в дошку, але я був би радий, якби кожен із нас був хоча б на 30 відсотків таким Васею.
На мою думку, повноцінно Вася Мєзєнцов народився тоді ж, коли й більшість із нас: у період анексії Криму. Із запорізького Майдану під час розгону його скрутили й автозаком відвезли в райвідділок. Потім він активно допомагав кримським татарам. Пособляв і з транспортом, і з комунікацією. Каже, що відчував війну. Зрештою, багато хто з нас відчував її запах у повітрі. Далі почалися події на Донбасі й він активно возив волонтерську допомогу не лише українським військовим, а й цивільним. Вася був одним із тих, хто вивозив людей із Дебальцевого під час обстрілів. Якщо зізнатися чесно, іноді мені здається, що в ньому живе кілька людей. Ну не може одна особа, навіть користуючись планерами й календарями, одночасно вести стільки проектів.
Коли волонтерський рух набрав обертів по всій країні, він об’єднував волонтерів у Запоріжжі, ставши співзасновником Фонду «Об’єднання волонтерів Запоріжжя».
У 2015 році Вася об’єднався зі стоматологами (він не дантист, раптом що, але, безперечно, головний моторчик там) в організації «Укроп Дентал», залучив силу-силенну гуманітарних організацій з-за кордону й створив кілька пересувних стоматологій, які повноцінно функціонують і в зоні АТО безплатно лікують зуби військовим. 20 тис. зубів. Ні-ні, уважно вдумайтеся в цю цифру ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ зубів уже вилікували безплатно. Штаб цієї організації міститься в Карлівці, і ми були свідками, як організація створювалася, а зараз вона об’єднує 400 дантистів, що працюють по всій передовій!
Читайте також: ЗСУ зняли документальний фільм про перші дні боїв за Донецький аеропорт
Паралельно зі створенням цієї організації Вася дуже хотів допомагати дітям у сірій зоні. Тому доставляв різні вантажі гуманітарних організацій у дитячі будинки, потім йому хотілося більше й він узявся за оснащення дитячих оздоровчих центрів у Запорізькій області. Повне оснащення, починаючи з ліжок. Не віриться? Я попереджав, що повірити складно, але доведеться. Про нього багато написано, але я це пропускаю через себе, бо цю людину бачу ну дуже часто. Він допомагає й досі технічно оснащувати дитячі лікарні, зокрема в Запоріжжі. Знаєте, його декларація є в доступі, тому сумнівів у його чистих поглядах і діях не маю. Він не бізнесмен. Але як я хотів би, щоб бізнесмени проводили з ним хоча б по півдня, аби навчитися так координувати дії. Хоча спочатку все здається хаотичним і невпорядкованим. А ще він допомагає пологовому будинку. Це те, що він робить починаючи з 2014 року. А воно ж так і працює. Поки допомагав дитячим лікарням, потоваришував із медиками й почав допомагати протитуберкульозному диспансеру та геріатричному пансіонату. Паралельно технічно укомплектовував будинок інвалідів і військовий шпиталь. Ми це бачили, ми про це знімали і сюжети, і навіть фільми. Уже тоді мені було прикро, що таких людей мало. Однак це ще далеко не все.
Проводячи чимало часу в Карлівці, ми разом бачили інформаційну ситуацію та відсутність українських ЗМІ там (особливо 2014-й і початок 2015-го). І якось Вася (а він не радист і не журналіст, раптом що) придумав собі в голові, що непогано було б створити таке партизанське радіо, яке мовитиме на окуповані території. Тоді з цієї ідеї багато хто сміявся. «Вася, ну ти що? Усе гаразд із головою? Цілий «Мінстець» он є, і в них не вийшло, тут ти такий хоп — і замутив радіо?» — казали йому люди. Його це не ображало. Якщо чесно, мені здається, його стимулює, коли в нього не вірять. Він тоді як енерджайзер: працює у вісім разів потужніше.
Не минуло й року. І от про радіо «Тризуб FM» знімає репортажі «Аль-Джазіра» й BBC. Партизанське радіо. Абсолютно. Ми тоді про це фільм знімали та бачили весь процес. Було неймовірно. Під час обстрілів Авдіївки на вулицях ставили динаміки й люди фактично звідти дізнавалися останні новини. Розвідники та фахові, як я їх називаю, «радіопірати» допомогли зробити неймовірне. Нині радіо реально мовить на окуповані території.
Цей текст починався з того, що Вася «грузив» мене приказками. Це для того радіо ми робили одну з рубрик. Сьогодні це надпотужна структура, яка тримається на ентузіастах, що не мають зарплат, але працюють дай Боже. Радіо «Тризуб FM» вже дістало ліцензію. І це дуже приємно.
Ще паралельно з усім цим Вася був у команді, що створювала пересувні бані для військових і пересувну пральну станцію.
А ще він неймовірно психував, коли його хотіли нагородити орденом за заслуги, як він сам точно це трактує «когось-там за щось-там».
— То нагородили? — питаю я під час зустрічі.
— Та нагородили наче.
— Що значить «наче»?
— Ну орден якийсь крутий давали, але я не взяв. Мені він не потрібен.
Найбільше Васю ображає, коли люди сприймають його як заробітчанина на чужому горі. І він щиро вважає, що Майдан став початком змін, але багато хто внутрішньо не хоче змінюватися. А ще Вася…
Читайте також: В Україні вийшов офіційний тизер фільму "Кіборги"
Чесне слово, я захопився текстом і щиро захоплююся роботою Васі Мєзєнцова. Але на останніх рядках попереднього абзацу мій погляд упав на мобілку, там світився пропущений дзвінок. Вгадаєте, хто телефонував?
Я передзвонюю.
— Вася, ну що ти хотів?
— Ой, Тарасе, це не Вася. У нас на радіо телефону нема, і він віддав нам свій от щойно. Тепер це номер радіо «Тризуб FM».
— Так а дзвонив хто?
— Та ми з Василем.
— І що хотіли?
— Та це давно було, минула, до речі, година.
— А-а-а-а, — кажу.
— Ну ми скоро заїдемо. Через кілька днів. Нам тут у Карлівці зараз електрику треба підключити. Пока.
І знову я подумав про те, як прикро, що кожен із нас не може бути трішки Васею. Хоча б не на 30, хоча б на 10 відсотків.