Ця стаття — замальовка з особистих вражень про строкату російську опозицію в екзилі та претензії, які в неї накопичилися до українців за два роки повномасштабного вторгнення. І хоча розбиратися в сортах «хороших рускіх» сьогодні не пріоритет для українців, але тактика ігнорування їхніх заходів у центрах ухвалення рішень наших союзників — постріл собі в ногу.
Чують тих, хто говорить. Краще чують тих, хто говорить у мікрофон. А оскільки місць біля мікрофона в росіян досі більше, ніж нам би хотілося, не слід недооцінювати силу вчасно поставленого некомфортного питання із зали в боротьбі наративів.
Інколи видається, що росіян у Вашингтоні лише трохи менше, ніж у Москві. Щотижня проходить як мінімум один захід про минуле, теперішнє чи майбутнє росії.
До них доєднуються голоси тих, хто загніздився в Європі, ближче до батьківщини, але пише для медіа й аналітичних центрів США.
Дисиденти шостої хвилі так само мріють, що їхня країна нарешті стане кращою версією себе, але, найімовірніше, помруть в еміграції, як більшість їхніх попередників. Та поки життя триває, тривають ігри, у які грають люди, наприклад боротьба за місце на трибуні та фінансування. Тому треба продавати те, що продається… а це надія.
Тема постпутінської росії тут бентежить уми та стимулює політ фантазії. Значна частина «російського десанту» в ДіСі запевняє, що після падіння режиму (раніше ставка була на заколот, тепер — на смерть диктатора) російський народ, який був «у заручниках тирана», повстане проти політичних еліт або демократичним способом обере представника опозиції. Чи то серед тих, хто нині ув’язнений, чи то серед тих, хто допомагає Заходу «зрозуміти росію», у якій їм самим наразі місця не знайшлося.
Не зовсім зрозуміло, як провести демократичні вибори в країні, яка їх надто давно не бачила, за умови збереження репресивного апарату. Але в такі деталі більшість не заглиблюється, спекулюючи на ілюзії, ніби демократія — природний стан речей. І хоча історія про «кінець історії» вже не актуальна, цей наратив падає на живильний ґрунт певної самозакоханості країни, що ще пам’ятає солодке відчуття своєї правоти, стоячи на руїнах Радянського Союзу.
Інший розрахунок — на раціональність і безкорисливу любов до грошей російських політичних еліт. У 2022 році перша сотня найбагатших росіян утратила понад 120 мільярдів доларів, але вже 2023-го поновила статки на 50 мільярдів. Чи вигідніше мати справу із Заходом, для якого брудні гроші та правила знову почали існувати, чи надійніше й далі висмоктувати ресурси країни, населення якої давно дало мовчазну згоду на такий соціальний договір? Одного дня дізнаємося.
Якщо долю заморожених російських активів поки що вирішують, а росія готує симетричну відповідь на ймовірну конфіскацію, санкції проти деяких осіб зі списку все-таки можуть стати предметом торгу в обмін на, якщо не нормалізацію, то дененормалізацію відносин ереф із цивілізованим світом.
Просто спостерігати за тим, як росія дрейфує до Китаю, вбачається в США стратегічною помилкою. Тому боротьба за «загадкову душу» росії триватиме ще довго. Запитання: «То що, нам поставити хрест на росії та її демократично налаштованій частині населення?» — від американців автоматично не передбачає відповіді: «Поверніться до політики Рональда Рейгана».
Нещодавно у Вашингтоні відбувся форум Ходорковського, де обговорювали конституційну реформу в ереф. Інституційні зміни важливі, але, як демонструє досвід України, демократії потрібні демократи. Залежно від того, хто сидить у кожному конкретному владному кріслі, та сама інституція може працювати як демократична, підконтрольна центру або керована жагою збагачення своїх представників. І система стримування та важелів працює тільки тоді, коли гвинтиками цієї системи є люди, які мають цінності (хоч як пафосно це звучить).
Цікава теза багатогодинного заходу: пострадянські країни тяжіють до автократії, наприклад Україна. Українські суди більше корумповані, ніж російські. Після уточнювального запитання, звідки така інформація, адже Індекс сприйняття корупції цієї тези не підтверджує, закид знято. Але найцікавішою була реакція на моє коректно поставлене запитання, чи підтримує російське населення ліберальні погляди промовців і чи масово не підтримує війни. Спікер, російський журналіст, просто з трибуни почав кричати: «Давай, давай, скажи вже, що ми (росіяни. — Ред.) недолюди».
У питанні настроїв російського суспільства в українців і росіян математика різна. Росіяни стверджують, що лише до 15 % населення ереф активно підтримує війну, близько 20 % — активно проти, інші — так звана більшість непротивлення війні. За логікою російської математики, плюсують мовчунів і 20-відсоткову меншість.
Українці ж кажуть про три чверті населення, які підтримують рішення російського керівництва, спираючись на дані Левада-Центру та просту логіку: у часи, коли треба обирати між тим, що легко, і тим, що правильно, байдужі спостерігачі стають співучасниками зла.
Чому це взагалі важливо? Тому що небажання визнати глибинну кризу, яку переживає російське суспільство (що нібито читає Достоєвського, Пушкіна й Толстого в оригіналі), конвертується в проблему для українців. На тому ж форумі підслухано під час перерви розмову американців: «Я не вірю, що росіяни хочуть цієї війни. Вони так схожі на нас». Пам’ятаєте виступ Джозефа Байдена в Польщі, коли він звернувся до російського народу, описуючи жахи українських реалій і закликаючи зглянутися на страждання мирних жителів? «Це не те, ким ви є», — сказав він.
Гуманістам зі стажем, які на собі не відчули «гуманності» росіян, не відгукуються українські меседжі про глибоку кризу російського суспільства. Що поробиш, українці травмовані, тому перебільшують… Російські дисиденти ж називають закиди українців «віктімблеймінгом».
Після закінчення панельної дискусії той же російський журналіст підбіг, щоби продовжити свою атаку (більше про перелік претензій до українців — далі). Тут справа дійшла до питання політичної відповідальності російського народу — не особистої кримінальної відповідальності тих, хто коїв воєнні злочини, а саме усвідомлення, що народ заблукав і має себе переосмислити. Діалог показав, що не всі готові ставити собі важкі запитання. Однак є і ті, хто не просто погоджується із цією тезою, а й самостійно просуває її, наприклад представники «Меморіалу».
Сам Михайло Ходорковський, який, до речі, відкриває у Вашингтоні фонд свого імені, окреслив більш реалістичну картину майбутнього країни, в якій він відсидів десять років. Наступним до влади в росії може прийти менш кровожерливий автократ, а росія поступово стане схожою на клаптеву ковдру: якісь клаптики демократичні, якісь — авторитарні, якісь — кланові. Треба підтримати людину, яка зможе з усіма домовитися, тоді страх США про розпад росії навряд чи справдиться.
Попри цілу низку неоднозначних висловлювань Ходорковського з початку 2022 року, він фінансує лобіювання антиросійських санкцій. Серед розробників таких пропозицій є російський економіст Сєрґєй Гурієв, який виступатиме в ДіСі наступного тижня.
Вони обоє співзасновники Антивоєнного комітету — організації, яку створили росіяни в екзилі для допомоги жертвам режиму та його повалення. Вони наголошують, що «є чітка відмінність між росіянами — невільними учасниками путінських авантюр — і тими, хто свідомо допомагає путінському режиму в братовбивчій агресії». Слід зазначити, що комітет так і не став флагманом опору росіян усередині їхньої країни й показав роз’єднаність і слабкість впливу російської діаспори на своїх співвітчизників.
Інший член комітету й засновник Форуму вільної Росії, де активно обговорюють дезінтеграцію ереф, Гаррі Каспаров надав розробку план і закликає закрити небо над Україною. «Росію слід повернути в кам’яний вік, щоб нафтогазова індустрія та будь-які інші галузі, які життєво важливі для виживання режиму, не змогли функціонувати без технічної підтримки Заходу», — сказав Каспаров.
Ілья Пономарьов називає діяльність російської опозиції в екзилі підготовкою політичної альтернативи, яка використає свій шанс на момент змін. Він припускає, що революція можлива, адже, на його думку, в ереф їх було аж три у XX сторіччі. Сподіваємося, російській опозиції вдасться відшукати в Німеччині той самий броньований вагон.
Дехто відверто каже, що зміни в росії можливі лише внаслідок воєнної поразки росії. Заклики надавати Україні зброю справляють особливе враження, коли їх роблять російські правозахисники.
Є інші цікаві ідеї, наприклад надати росії статусу кандидата в ЄС, адже Захід відштовхує росію. Якби їй приділяли увагу й показували повагу, то все могло б бути інакше. Цю тезу висловив економіст, колишній заступник міністра фінансів російської федерації Сєрґєй Алєксашенко на заході, присвяченому сценаріям розвитку постпутінської росії.
На зауваження, що, можливо, час спробувати інші підходи, адже Захід і так довго допомагав росії — зважав на її думку, створив G8, не запровадив нищівних санкцій за анексію Криму й початок війни на Донбасі 2014 року, не кажучи про раніші країни — жертви ереф, не збирався надавати Україні членство в НАТО в осяжній перспективі, що сукупно призвело до перетворення авторитарного режиму на тоталітарний і до найбільшої за останні 80 років війни в Європі, спікер дуже агресивно почав погрожувати докладно розібрати історичні факти. А ми знаємо, що трактування історії не найсильніший бік росіян.
Не дивно, що в багатьох російських опозиціонерів слабка нервова система, адже вони «перші жертви режиму Путіна». Звичайно, важко не усвідомлювати всього жаху того, що російські силовики зробили з Артьомом Камардіним, поетом, який читав антивоєнні вірші. Чи багаторічного ув’язнення за допис у соціальній мережі, а надто за відкриту політичну позицію, як у випадку Кара-Мурзи, який першим отримав максимальний строк за політичною статтею. Або ж наслідків отруєння важкими металами — хвиля таких нападів на російських опозиціонерів прокотилася Європою. Ці люди — жертви не тільки режиму, а й пасивності російського народу. І саме вони одного дня мають поставити своїм співвітчизникам питання про колективну політичну відповідальність.
Але найсумніше — під час цих дискусій на заході весь час доводиться нагадувати, що українцям демократії ніхто не дарував. Рахунок за здобуття незалежності оплачують кров’ю з 2014 року.
Революція на граніті, Помаранчева революція, Євромайдан і Революція гідності — це тільки найвидатніші події в боротьбі за те, що росіяни здали без бою за «порядок і стабільність», мрії про велич і життя на нафтодолари. Хоча й тут, на думку декого серед російської опозиції, саме росіяни, які вийшли на вулиці проти комуністичної партії під час путчу 1991 року, забезпечили іншим союзним країнам свободу… «Дякуємо, дуже дякуємо»!
Наратив про провину Заходу за долю росії та обов’язок допомогти росіянам, не принижувати їх санкціями, мабуть, найбільш стійкий. Можливо, саме цей егоїзм людей, які втратили свою країну в прямому й переносному сенсах, і є першопричиною ідеологічного протистояння.
Якщо вас тригернуло, то краще приляжте, бо далі буде хардкор. Деякі російські ліберали обурюються, що українці не сприйняли їх як своїх ситуативних союзників. Правило «ворог мого ворога — мій друг» не спрацювало. І ось іще кілька замальовок чому.
Опозиційна журналістка Юлія Латиніна, яка пише для західних та українських видань, краще за інших підсумовує у своїх творчих доробках претензії до українців. У нещодавній статті для The Hill, окрім досить реалістичної картинки складного становища України, вона:
- встигла звинуватити Зеленського в месіанстві;
- висміяла його зауваження, що розмови про українську корупцію — російська пропаганда (із чим, загалом, можна погодитись, але корупція в ереф значно більша, а чути про неї значно менше);
- саркастично зауважила, що активізація дискусії про вибори в Україні теж видається українцям операцією російських спецслужб (це тоді, як найбільші громадські організації України, що займаються питаннями виборів, зокрема ОПОРА, підписали звернення до західних партнерів, у якому пояснили всі загрози проведення виборів під час активної фази війни);
- нагадала, що зацикленість українського президента на кордонах 1991 року — запорука нескінченного конфлікту (росіянам найкраще все-таки концентруватися на своїх внутрішньополітичних питаннях);
- не забула й про «український націоналізм, що зростає» (ну це такий класичний великоросійський наратив), образившись на слова Данілова про азійське коріння росіян і людяність як ключову відмінність українців, і в цьому контексті висловила глибоку стурбованість долею населення Криму, де переважають етнічні росіяни, у разі його повернення (водночас подій, які призвели до різкої зміни демографії півострова, не згадує).
Але повний список претензій до українців набагато довший. В іншій своїй статті про те, як атака деколонізаторів допомогла Путіну, Латиніна розкритикувала неспроможність українців конвертувати протести десятків тисяч росіян (в одній тільки москві проживає 12 мільйонів жителів) і заклики відомих російських діячів у звернення до російських солдатів. Мабуть, журналістка не знала, що значна частка українців у перші дні закликала росіян до рішучих дій, телефонувала родичам, знайомим, друзям в ереф, але далеко не всі почули у відповідь щось, що відрізнялося б від пропаганди на російському ТБ.
На думку авторки, українські ботоферми й політичні авантюристи в гонитві за вподобайками й політичними балами розповідали про «деколонізацію», репарації, суд над воєнними злочинцями, доходило навіть до божевілля — закликів денуклеаризувати ереф і розмов про можливий розпад росії. Тотальний імперіалізм росіян — вигадка українських пропагандистів, а скасування російської культури та санкції проти всіх росіян — це більш ніж занадто. Це косплей Путіна.
Так українці забезпечили собі кілька поразок, повчає Латиніна. Навальний більше не закликає виступати проти війни; критика телеканалу «Дощ», Овсяннікової та їм подібних призвела до того, що охочих виступати за правду в ереф меншає, а російські солдати, які відгукнулися б на заклик України стати на захист демократії, перейти на інший бік, тепер на це не підуть, бо їх залякали українські радикали.
Ну й не забуває авторка про силу наказу в армії, але забуває про право не виконувати злочинних наказів, про проєкт «Хочу жити», за яким росіяни здаються в полон, про приклад російського пілота, що пригнав літак в Україну. Російськомовними біженцями з ереф Україна могла б збагатити свій людський капітал, адже мільйони виїхали із самої України. Складно уявити росіян, які на знак протесту проти Путіна переїжджають на харківську Салтівку.
Журналістка стверджує: коли немає значних досягнень на фронті, саме заклики деколонізаторів стали основною причиною зменшення допомоги від Заходу та рішення США залишити Путіна при владі…
Але це не зовсім так, точніше, зовсім не так.
Теза, що українці перешкоджають поваленню режиму Путіна, — апофеоз російсько-ліберальної творчості.
Заперечує позицію Латиніної книжка «Війна й покарання: Путін, Зеленський і шлях до вторгнення Росії в Україну» іншого російського журналіста Міхаіла Зигаря. У передмові він звертається до своєї української подруги, яка перестала з ним спілкуватися після вторгнення. Ця книжка — вибачення й намагання довести, що сам автор не вражений вірусом російського імперіалізму, а також одна з перших спроб російських інтелектуалів почати дискусію про переосмислення росії та обґрунтованість заклику деколонізувати.
Ще одним цікавим доробком є стаття Андрєя Солдатова, російського журналіста-розслідувача, та Іріни Бороґань із аналізом структури нової російської діаспори й рекомендаціями, як їм допомагати.
«Західні уряди не мають ані повноцінного розуміння нової російської діаспори, ані послідовної політики взаємодії з нею, її захисту та включення у творення кращого майбутнього Заходу, України та самої Росії.» Ці голоси можуть стати потужним інструментом впливу на своїх співвітчизників, якщо отримають потрібну візову, фінансову та іншу допомогу. Немає пророків у своїй Батьківщині, тож треба виїхати якнайдалі, щоби збільшити вплив.
Окремо підкреслено новий фактор впливу на відносини між Заходом і російською діаспорою, якого не було за часів Холодної війни, — громадська думка українців за кордоном. У підсумку було скасовано багато публічних заходів з росіянами, незалежно від їхніх політичних поглядів (а скільки не скасовано…). Автори не стали відверто критикувати українців за нерозбірливість, але читаємо між рядків.
Загалом, стаття варта уваги. У ній подано повний аналіз різних груп російських мігрантів останньої хвилі. Особливо цікавий кейс із IT-спеціалістами, інтеграцію яких на Заході подано як удар по режиму Путіна та зниження потужностей ереф у кібервійні й виробництві зброї. Для ілюстрації наведено історію Міхаіла, IT-інженера й випускника Московського авіаційного інституту.
Щоб уникнути мобілізації, Міхаіл виїхав до Єревана в кінці 2022 року, але за кілька місяців повернувся до москви. Йому не подобалося жити в маленькій квартирі в Єревані. Скоро він почав працювати в Інноваційному центрі «Сколково» як розробник дронів. Ця робота передбачала відстрочення від призову.
Мораль для Заходу: треба забирати таких спеціалістів, а не віддавати їх Путіну. Мораль для українців: їхнє життя, сама сутність поняття «етика» й інші неважливі багатьом росіянам речі важать менше за вільне життя в маленькій квартирі із чистою совістю.
Ми нарікаємо на контрактників, які добровільно приходять убивати українців за кілька тисяч доларів з далеких російських селищ. Але високоосвічені спеціалісти, які могли б заробляти не на вбивствах, готові обміняти наші життя на кілька додаткових квадратних метрів житлової площі. Сподіваюсь, у Міхаіла хороший краєвид із вікна.
І саме таким людям росіяни пропонують віддавати ресурси, які могли б піти на підтримку України. Боротьба проти закликів бойкотувати все російське триває. Тут приєдналися російські науковці. Ця дискусія, довга й витончена, знову повертає до питання колективної відповідальності. Загалом, української перспективи на Заході вкрай бракує. Як і ініціатив із залучення українських голосів.
Російська опозиція в екзилі дуже строката, роз’єднана й суперечлива, але гучна й активна. Одна з багатьох спроб найкраще її зрозуміти — матеріал американського журналіста й дослідника Сема Гріна: «Як зазначили мої українські колеги, попри всі їхні красиві промови, російські опозиціонери здаються моральними банкрутами. Хоча росіяни визнавали пасивну моральну відповідальність за війну та злочини, які росія вчиняла в Україні, вони не були готові брати активну моральну відповідальність за завершення цього конфлікту. Чому багато російських активістів обмежує свою відповідальність минулим, а про свої можливості діяти кажуть крізь призму погляду в майбутнє, коли українці вмирають прямо тепер?».
Заради повної картини: не можна ігнорувати тих, хто справді допомагає українцям — не тільки воює в лавах ЗСУ, а й збирає на дрони та амуніцію для української армії, допомагає шукати викрадених українських дітей, надає поміч українським біженцям, відкрито виступає проти режиму без явного чи латентного імперіалізму. Аж близько 100 організацій зміг знайти російський дослідник Юрій Тєрєхов, описуючи низові ініціативи російського анти-воєнного руху.
Дехто з росіян в екзилі, як Ілья Заславський, роками детально досліджує вплив м’якої сили Кремля на Заході та кричить про загрози. Дехто дуже обережно й без критики намагається показати складність відносин українців та антивоєнного російського руху.
Отже, підсумки.
Перемога України залежить передусім від перемоги на фронті, але боротьба за майбутнє країни точиться в Брюсселі, Берліні, Лондоні, Парижі, Вашингтоні… Наталія Бугайова, дослідниця з Інституту вивчення війни, говорячи про вплив російських наративів на порядок денний західних країн, зазначає: «Рефлексивний контроль — ефективна альтернатива бойовому потенціалу проти США».
Тож протистояти інколи оманливим, інколи відверто шкідливим ідеям людей з «хорошими намірами» й без самокритичного погляду або ж із погано замаскованим меркантилізмом важливо, щоб започаткувати багаторічну роботу з формування неросієцентричного погляду на наш регіон на Заході.
Що ж про «хороших рускіх»? Хороший росіянин — це не тільки 200-й, а й порядна людина, яка не має до українців претензій і готова критично дивитися на свою країну, свій народ і свою роль у всій цій історії. А ще краще — допомагати реальними справами тим, хто собою виправляє їхні помилки.