Варшавське повстання проти нацистської окупації 80 років тому є одним з найбільш вражаючих проявів європейського прагнення до свободи у XX столітті. Протягом 63 днів, з початку серпня до початку жовтня 1944 року, бійці польської Армії Крайової протистояли переважаючому німецькому війську.
А втім, Варшавське повстання досі не отримало того статусу, на який заслуговує в західній культурі пам’яті. Це також пов’язано із тезою, що воно від самого початку було безнадійною справою. На думку деяких істориків, польський уряд у вигнанні в Лондоні безвідповідально відправив повстанців на вірну загибель, щоб зміцнити свої позиції в антигітлерівській коаліції і встановити власну польську адміністрацію до того, як Червона армія, яка просувалася на Захід, візьме столицю. Насправді повстання забрало незліченні жертви: до 180 000 цивільних осіб було вбито окупаційними військами, а всі вцілілі мешканці були депортовані після завершення бойових дій. Потім німці зрівняли місто з землею.
Однак інсинуація, що повстання було розпочато необдумано, ігнорує величезне значення, яке воно мало для відновлення гідності закатованої польської нації. Воно, ймовірно, спалахнуло б навіть без інструкцій з Лондона. Більше того, початкова оцінка повстанцями ситуації була не зовсім нереалістичною. Наприкінці літа 1944 року німецькі війська вже відступали на широкому фронті, і не обов’язково було очікувати, що вони зможуть зібрати сили для таких масових репресій.
Утім, негативна оцінка повстання відповідає тональності радянської та сучасної російської пропаганди, яка має всі підстави виставляти Варшавське повстання в сумнівному світлі. Зрештою, Радянський Союз несе значну частку відповідальності за його поразку. Замість того, щоб наступати на польську столицю, Червона армія залишилася зі своїми військами на східному березі Вісли і спостерігала за придушенням повстання. Радянське керівництво офіційно відмежувалося від нього і засудило його як «непродуману, жахливу авантюру, що коштувала населенню великих жертв». Ба більше, Москва дозволила західним союзникам скинути зброю та допоміжні речі для повстанців лише один раз, хоча ВПС США були готові здійснювати подальші такі рейси.
Знищення польської Армії Крайової німцями вписувалося в політичні розрахунки Кремля, адже полегшувало йому встановлення комуністичної диктатури в Польщі після закінчення війни. Тому доля Варшави, як і пакт Гітлера-Сталіна 1939-1941 років, закарбувалася в польській національній пам’яті як травматичний поворотний момент і символ співпраці між двома тоталітарними державами.
На Заході, зокрема в Німеччині, цьому аспекту Другої світової війни досі приділяється надто мало уваги. Маловідомим є і той факт, що росіяни також брали участь у придушенні Варшавського повстання. Бригада Камінського, загін нацистських колабораціоністів, які раніше з надзвичайною жорстокістю воювали з радянськими партизанами, тепер у найжорстокіший спосіб вбивали і грабували Варшаву разом з есесівцями. Російська історіографія, природно, замовчує цю деталь. Зрештою, путінська пропаганда робить все можливе, щоб затаврувати Україну як країну симпатиків нацизму, в той час як Росія має постати як блискуча, бездоганна визволителька людства від націонал-соціалізму. Якби Кремль визнав, що насправді в Росії також існувала широкомасштабна співпраця з німецькими окупантами, ця конструкція брехні зруйнувалася б.
На Заході, однак, темні плями в образі Радянського Союзу як бездоганного союзника проти Гітлера все ще недостатньо визнані. Зокрема, в Німеччині існує побоювання, що висвітлення сумнівної ролі Радянського Союзу може бути розцінене як релятивізація німецької провини.
Однак це також виражає певну поблажливість до Польщі та історичного досвіду Східної Європи, який поширюється і на сьогодення, як видно з того, що польські попередження про масштаби путінських планів агресії тривалий час відкидалися як породження перебільшених, ірраціональних страхів.
Загалом Польща, здається, краще вписується в німецький погляд на історію як пасивна жертва, ніж як активна частина антигітлерівської коаліції. Відповідно значний військовий внесок польських еміграційних сил у перемогу над нацистською Німеччиною, такий як видатний виступ польських пілотів у битві за Британію в 1940 році, майже не присутній у місцевому публічному просторі.
Визнання Варшавського повстання одним з цих великих військових подвигів поставило б перед Заходом болюче питання: чи не було необачністю приносити в жертву свободу Польщі заради гармонійних відносин з радянським союзником часів війни. Зрештою, одна з трагедій Варшавського повстання полягала в тому, що, без відома повстанців, західні союзники вже давно пообіцяли Радянському Союзу, що залишать йому Польщу як частину своєї сфери впливу.
Вигляд зрівняної з землею Варшави нагадує не лише про жахи минулого, але й про жахи сьогодення. Образи таких міст, як Грозний, Алеппо та Маріуполь, після того, як вони були перетворені на руїни російською армією, шокуюче схожі на образи Варшави, яка була знищена нацистською Німеччиною. Вони слугують нагадуванням вільному світу про потребу надання жертвам злочинної агресії всілякої підтримки, необхідної для успішного протистояння руйнівній люті тоталітарних ворогів людства.