Ван Гог з-під Гонконга

Під час першого й поки що останнього візиту до Амстердама це вразило мене чи не найбільше: «копії» картин ван Гога в натуральну величину, олією на полотні в сувенірному кіоску. Ціна задоволення — 30-40 євро, принаймні тоді, тепер має бути дорожче. Нідерландська столиця дихає ван Гогом, він — її принада, принаймні в туристичному вимірі, десь на рівні кофе-шопів і Кварталу червоних ліхтарів, тож попсовий характер сувенірів не має дивувати. Але одна річ — поліграфічно якісна репродукція на постері, який не соромно взяти в рамку й повісити вдома, інша — типу копія hand made, при цьому з точки зору живопису наївніша, ніж вправи аматорів на нашому Андріївському узвозі. Ми тоді з дружиною-художницею посміялися й забули, доки я не побачив документальний фільм «Китайські ван Гоги», який нещодавно демонструвався в просторі Українського PEN. Так ось воно звідки!

Виявляється, в Китаї виробляються не лише підробні Dolce&Gabana, а й підробні шедеври живопису — звісно, без жодних претензій на автентичність. Серед чемпіонів з копіювання: Леонардо, Клімт, Вермеєр і, звісно, ван Гог. Як і більшість того, що виготовляється в Піднебесній, від Айфонів до кросівок, воно призначено для експорту. Живопис — переважно для Європи. До 1989 року квартал Дафен у місті Шеньчжень (це південь, буквально поруч Гонконг) був усього лиш хутором. Через дорогу — більш-менш зрозумілий нам Китай, із багатоповерхівками й гайвеями, тут — майже трущоби. Зараз населення Дафена налічує 10 тисяч осіб, серед яких більшість — учорашні селяни, що стали художниками і почали писати картини олією. У численних студіях і навіть у провулках малюють шедеври. Малюють за листівками й ілюстраціями в інтернеті, ніяких оригіналів, звісно, тут не бачили. Нікого вже не лякає  замовлення написати 200 ван Гогів, щоб встигнути вчасно, художники сплять на підлозі між мотузками, на яких висять, немов білизна, твори високого мистецтва. У 2015 році сукупні доходи від продажу картин сягали понад 65 мільйонів доларів. На рахунку однієї з майстерень уже 300 тисяч копій. Тут технологічний процес поставлено на конвеєр: три лінії по сім виконавців, кожен «митець» відповідає за свою ділянку полотна, потім передає сусіду, так швидше.

Один із таких художників, Чжао Сяоюн разом із родиною, сімейний підряд, за час своєї кар’єри написав приблизно 100 тисяч ван Гогів, репертуар обмежений: «Соняхи», «Автопортрет», «Зоряна ніч», «Кафе в Арлі», «Півники». Після всіх цих років Чжао відчуває глибоку спорідненість із художником, який його годує й надихає. Сюжет фільму складає подорож митця до Європи, він мріє побачити оригінали у Музеї ван Гога в Амстердамі, його на знак подяки запросив один із його найкращих клієнтів, нідерландський, з дозволу сказати, арт-дилер. Родина відмовляє: грошей і так мало, виробничий процес зупиниться, але в Китаї досі патріархат, а глава родини й артілі в кризі, він відчуває, що доторкнутися до свого небесного покровителя й натхненника — непереборна потреба, тож він вирушає. У фільмі повно зворушливих моментів: так художник переживає потрясіння, коли посеред Амстердама бачить свої роботи, але за ціною в 5 разів дорожче, ніж він отримує за штуку. Капіталізм! Він відвідує музей і просить у наглядачки дозволу ледве доторкнутися до полотна, щоби відчути енергетику мазка, наглядачка просякається важливістю моменту й відвертається. Потім відвідання могили художника під Парижем, де він влаштовує маленьку церемонію поклоніння предкам, схожу на ту, яку на початку фільму ми бачимо на сільському цвинтарі біля Дафена, тільки там були свічки й феєрверк, а тут усього лише запалюється кілька сигарет. Після повернення додому Чжао відчуває катарсис і, крім поденщини, пробує малювати сам від себе. Звісно, від впливу нікуди не дітися, й портрет бабусі нагадує автопортрети небесного покровителя, а інтер’єр майстерні скидається на «Прогулянку в’язнів», якщо пам’ятаєте. Але культурний контакт хай там як відбувся.

Сам по собі фільм зворушливий, героєві співчуваєш попри його наївність і провінційність, а, може, й завдяки його наївності й провінційності. Стрічка відхопила купу фестивальних призів і стала певною мірою сенсацію у відносно скромному сегменті документального кіно, режисер Юй Хайбо та його дочка, продюсерка Юй Тянкі Кікі відразу ввійшли до вищої ліги. Напевно, йдеться не лише про мистецьку якість, тут красномовна метафора відразу багатьох процесів — як економічних, так і культурних.

Перше: зіткнення культур. Відколи Китай вирішив (точніше, китайське керівництво вирішило) вестернізуватися, це відразу набуло комічних форм. В одному епізоді герої відвідують місцевий парк розваг, щось на кшталт Діснейленду на європейські теми: там є Ейфелева вежа з Тріумфальною аркою, Вестмінстерський міст і голландські вітряки, все зменшене й карикатурне, чого відвідувачі, звісно, не відчувають і не підозрюють. Це виглядає навіть вразливіше, ніж аналогічні об’єкти десь у Лас-Веґасі, там хоча б присутній елемент іронії, а тут гола довіра, захват і туга за «красивим» життям, бо попри навалу китайських туристів у Парижі й тому ж Амстердамі, відносно всього населення гігантської країни дозволити собі таке може все-таки мізерна меншість, для решти — парк культури й відпочинку. Ми бачимо експансію Китаю в багатьох культурних сферах, він маніакально прагне наздогнати західну цивілізацію, проте часто це виглядає вразливо: китайські фільми, за рідкісними винятками, намагаються продавати не своє бачення світу, а свою екзотику — досконалу, але екзотику, те, що колись називали chinoserie, буквально. Коли китайські художники пробують працювати в європейській манері, замість розвивати власні традиції, виходить безпорадний салон. Китайські музиканти досконало оволодівають усім арсеналом віртуоза, проте здебільшого гідні звання, припустімо, «чемпіона світу з фортепіано» й не більше. Така констатація — ніяк не снобізм білої людини. Згадаймо, як реалізовувалася в нас мода на Японію, щойно японці продемонстрували своє японське економічне диво. Якщо західне карате хоча б якось витримує конкуренцію за рахунок відпочатково досконалих алгоритмів виховання, західна ікебана або, прости Господи, західні суші нічого, крім співчуття, не здатні викликати. Ну й навпаки: одного разу в Токіо я спробував місцеву версію реберець на грилі й місцеву версію борщу. Ну це реально було дивно, доводилося робити зусилля, щоби не сміятися й не образити господарів. Те саме із європейськими спробами наслідувати елементи китайської музики, китайського театру або китайської каліграфії: комедія! Звідси висновок: потенціал глобалізації перебільшений, кожен залишається собою й має плекати своє, якщо хоче конкурувати на рівних, а не мазати на конвеєрі ван Гогів по 7 євро за штуку. Я застав добу «дружби радянського та китайського народів», доки Мао не посварився з Хрущовим. Тоді в радянських магазинах галантереї продавалися дивовижної краси китайські витинанки, порцелянові вази й емалеві тарілки, не впевнений, що воно досі існує, навіть на китайських сайтах їх не помітно. Якщо економіка диктує протилежне, щось не гаразд або з економікою, або з керівними партійними настановами.

Друге: наскільки універсальною є культура як така? Не в міжнародному вимірі, а в себе вдома? Адже ван Гоги продаються не де-небудь, а в Європі, під музеєм, де кожен за бажання здатен оцінити різницю між оригіналом і карикатурою. Якби не було попиту на карикатуру, ніхто би не замовляв її в далекому Дафені з 400-відсотковим прибутком. Можна сміятися з китайського сприйняття західних шедеврів, але ж європейці самі охоче перетворюють свою спадщину на кітч. Ковдра з шедеврами великого голлландця або черевики з «Райським садом» Босха — це все запит не східного туриста, а власного, цілком собі місцевого, перепрошую, жлоба, в кращому разі просунутого інтелектуала з претензією на стьоб. Не лише японські туристи, а й свої рідні німці й, так, так, голандці вистоюють довжелезну чергу до Лувра тільки щоби зробити селфі на тлі Джоконди. Опопсовіння культури почалось ніяк не сьогодні, сьогодні лише технічні засоби й можливості міжнародного розподілу праці задовольняють цей попит у небачених масштабах. Те, що ван Гог став його жертвою, — примха долі, не знаю навіть, жаліти чи радіти, що сам прижиттєвий невдаха до цього не дожив, не оцінив масштабів своєї популярності й тієї ковдри не побачив.

Третє: власне економіка. Відколи Китай узяв на себе функції «світової фабрики», класична Марксова концепція експлуатації, відчуження праці, привласнення доданої вартості тощо, перестрибнувши через континент, з одного боку підтвердила свою універсальність і водночас народила парадокс: тепер Європа з Америкою — всі суціль буржуа, а пролетарі — там, на Сході. Європа продає ідеї, концепти й символічні цінності, Схід пропонує масове виробництво, що базується на дешевій робочій силі, зарядженій ретельністю «рисової цивілізації». Економічно, технологічно неможливо шити джинси в Сполучених Штатах, виробляти ялинкові прикраси в Німеччині, за великим рахунком, навіть електромобілі краще робити там, у Китаї, ось-ось вони підтягнуть якість… Так не може тривати вічно, Китай потужно вкладається в науку та освіту, через якийсь невизначений час демографічний ресурс учорашніх селян, готових працювати за копійки, пардон, цзяо, вичерпається, людству доведеться шукати нові виробничі майданчики або революціонізувати технології. В кожному разі знову шити кросівки в Штатах, як про те мріє Трамп, не вдасться. Штампувати Джоконд теж.

Нарешті, четверте: наше місце в цьому світовому розподілі. Що ми готові виставити на продаж на міжнародних ринках товарів та ідей? Збіжжя? Припустімо. Мистецтво — безперечно. Що ще? Високі технології, припустімо, зброю? Могли би, але не з нашим НАБУ. Думати, чим ми можемо бути цікаві світові після хай там як неминучої перемоги, — завдання вже на зараз. Бути провінціалами чи пробувати дивувати? Розмістити в себе пошиття кросівок, користуючись коротким логістичним плечем, чи шукати унікальну пропозицію? Не знаю, чи є в нас хтось, із кого варто брати приклад, але зрозуміло, від якого досвіду відштовхуватися. Легко кепкувати зі щирого зворушливого Чжао. А ви запропонуйте свою хоча б Geely. Або вже відразу ван Гога.