У.Т.: Яких, на Вашу думку, успіхів у зовнішній політиці досягнуто у 2011 році?
– Справді, хотілось би наприкінці кожного року відзначати саме позитивні моменти у зовнішній політиці України. Були вони і 2011 року. І пов’язані переважно з дипломатичною діяльністю. Перш за все, це активізація контактів на найвищому рівні з деякими важливими країнами, зокрема, з Росією, Китаєм, Японією, Бразилією, Туреччиною. Звісно, така робота велася і раніше, однак цього року відбулися зустрічі на найвищому рівні і були заявлені амбітні декларації про стратегічне партнерство, прориви в економічній співпраці, поглиблення відносин тощо. Наразі зарано вести мову про результати такої співпраці, оскільки ефективність реалізації цих домовленостей доволі низька. Поки що великих вигод Україна не отримала. Мушу визнати, що де-факто результати зовнішньої співпраці сприятливіші для наших партнерів, ніж для нас, але, сподіваюсь, цей дисбаланс буде подолано.
Хотів би зауважити також і продовження докладання МЗС України цілком необхідних зусиль, спрямованих на підтримку українських громадян за кордоном. Ця постійна непроста робота українських дипломатів, на мій погляд, недооцінена ні експертами, ні представниками ЗМІ.
На жаль, на цьому позитивні досягнення фактично і закінчуються. Натомість мушу визнати, що найголовнішим підсумком року стало те, що український політичний істеблішмент справді втратив стратегічні орієнтири і продовжує заводити країну в підпорядкований стан об’єкта, а не активного суб’єкта на міжнародній арені. Це підтверджують і громадяни України, які є кінцевими споживачами результатів будь-якої політики країни. Зокрема, за даними дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова (з 3 по 8 листопада 2011 року. Опитано 2009 респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим), більшість опитаних вважає, що зовнішній політиці країни сьогодні бракує послідовності (на це вказали 66% респондентів), прозорості (70,2%), економічної ефективності (70,4%), вказують також на недостатній авторитет на світовій арені (75,4%) тощо.
Основна проблема полягає в тому, що зовнішня політика країни цього року будувалась без так званих «якорів». І це призвело до того, що, по-перше, нові українські керманичі знову змусили країну коливатися у виборі інтеграційної моделі, не досягнувши поставлених на початку своєї каденції цілей європейської інтеграції, також нагадаю, що це було підписання (а не лише парафування, якого так і не відбулося) Угоди про асоціацію, а також амбітні заяви про введення безвізового режиму для короткотермінових поїздок українських громадян до країн ЄС вже до кінця 2011 року, або принаймні до початку Євро-2012. Водночас відносини з Росією стали більш інтенсивними, але також не забезпечили бажаних результатів і рівноправного партнерства. По-друге, зовнішня політика відбувалася без чіткої стратегії, не на рік чи два, а на наступне десятиліття. Тому вона стала менш зрозумілою, як для українського суспільства, так і для наших партнерів і на Заході, і на Сході.
У. Т.: Що вплинуло на зміни зовнішньополітичних орієнтирів української влади?
– Я вважаю головною причиною хибний вибір ідеології. Нагадаю, що з приходом Віктора Януковича на президентську посаду була заявлена так звана установка на зовнішньополітичний прагматизм. Він сконцентрувався навколо питання відмови від перспективи входження до колективної системи безпеки (по суті, все це завершилося таким очікуваним нашими партнерами на північному сході викресленням слова «НАТО» з українських стратегічних документів). Цей прагматизм торкався й економічної ефективності від зовнішньої політики, а також – повернення до багатовекторності в зовнішній політиці. На жаль, всі ці ідеї призвели не до досягнення цілей за цими ключовими напрямами, а радше до розмитості, аморфності зовнішньополітичної лінії. А отже, Україна в багатьох важливих питаннях або плелася у хвості Російської Федерації, або взагалі відмовлялася від активної участі в розробці та ухваленні важливих міжнародних рішень як у нашому регіоні, так і в світі загалом. Прикладами такого підходу є пасивна позиція України щодо розбудови європейської ПРО, постійні коливання у непростих питаннях вибору між економічною доцільністю та підтримкою ціннісних орієнтирів демократичного розвитку країн світу, відновлення дискусії щодо можливого місця України в нових утвореннях пострадянського Євразійського простору: чи то Митного, чи то Євразійського союзу.
Одна з причин неефективності української політики на міжнародній арені полягає також і в тому, що центр розробки, ухвалення та реалізації важливих рішень постійно переходив від Міністерства закордонних справ до Банкової, а відтак – зовнішньополітичне відомство спрямовували на виконання не притаманних йому функцій, пов’язаних з політичною боротьбою всередині країни. Крім цього, варто зауважити, що інформаційне забезпечення європейської інтеграції було, на мій погляд, провальним – суспільство почуло какофонію заяв і декларацій, які явно завищували очікування, постійно змінювались, суперечили одна одній.
Звичайно, всю відповідальність за такі результати насамперед несе президент, який керує зовнішньою політикою, парламент, який визначає її основи, але частина відповідальності лягає також і на керівництво МЗС України, яке не витримало тиску і стало заручником недолугих внутрішньополітичних рішень.
У. Т.: Яким був міжнародний імідж України 2011 року?
– Міжнародні рейтинги свідчать про те, що Україна втратила десятки позицій і, на жаль, важко віднайти такі, де би вона покращила свій імідж. Водночас у публікаціях в іноземних ЗМІ, де раніше Україна асоціювалась з подіями 2004 року – Помаранчевою революцією, розвитком громадянського суспільства, виходом людей із протестами за свої політичні права, останнього року відбулись суттєві зміни. Тепер Україну асоціюють з політичними переслідуваннями, застосуванням механізмів вибіркового правосуддя, країною, де стрімко зростають протестні настрої. Все це разом створює враження, що Україна може відійти від плюралістичної демократичної моделі розвитку і дійти до авторитаризму, що вона знову шукає своє місце у світі і в будь-який момент може повернутись не в європейському, а євразійському напрямі.
У. Т.: Як склалася ситуація навколо Угоди про асоціацію з ЄС?
– Варто зазначити, що Угода про асоціацію – це інструмент, який може вивести відносини України з ЄС на новий рівень політичної асоціації й економічної інтеграції. Однак, якщо не буде політичної волі, бажання жити за новими правилами, не матиме жодного результату. На жаль, на сьогодні ситуація законсервована. Це очікувалось, але сьогодні це стало очевидним. Узгодження тексту – це важлива робота, вона майже завершена, остаточна звірка на технічному рівні, думаю, закінчиться найближчим часом. А питання введення в дію цієї угоди (підписання і ратифікація) буде відсунуто на час після парламентських виборів в Україні. Зрозуміло, аби це стало реальним, потрібно досягти двох умов: перше – вибори мають бути прозорими і макчимально чесними, а результати – відповідати волевиявленню народу, друге – в цих виборах мають взяти участь всі політичні сили, які забезпечать нормальний конкурентний процес. Мова йде і про Юлію Тимошенко, і про Юрія Луценка. Якщо цього не буде, я думаю, жодного просування в напрямі євроінтеграції не відбудеться. Тож постає загроза зупинки України на цьому шляху і повернення в протилежному напрямі.
У. Т.: Який час, на Вашу думку, Україна тупцюватиме на місці в сенсі просування до Європи?
– Щоби країна не втратила шанс, українському керівництву слід зробити дуже великий крок уперед – від орієнтації переважно на дрібні (не за кількістю нулів) власні чи корпоративні цілі до осмислення національного інтересу. Наразі не бачу такого бажання. Думаю, що до президентських виборів в Україні, а парламентські будуть проміжним етапом, на якісь кардинальні рухи в європейському напрямі не варто сподіватися. Наступний рік не стане роком кардинальних змін, на мою думку, але він може бути роком, який закладе підвалини подальшого розвитку, в першу чергу, політичного й економічного. Він має дати відповідь, чи Україна рухається до авторитарної моделі, чи вона все ж таки повернеться до моделі плюралістичної демократії. Залежно від відповідей на ці запитання зможемо говорити про певну перспективу. Вірогідно, такий прогноз можливий у 2015 році, коли сформується нова ситуація в Україні, країнах ЄС та Росії.
У. Т.: Чимало скептиків стверджують, що Європа більше зацікавлена в приєднанні України до ЄС, ніж наша країна…
– Такі заяви, що з’явились для обґрунтування помилок на шляху євроінтеграції, – це черговий міф, який формується свідомо. Такі сподівання, мовляв, Євросоюзу вигідніша Угода про асоціацію і вихід на український ринок, ніж нам, задля чого він заплющить очі на застосування чинним в Україні режимом репресивного апарату до політичних опонентів, не справдилися. Можливо, Євросоюзу було вигідно піти на створення зони вільної торгівлі, отримати доступ до українського ринку, надавши також і можливості українському бізнесу для входження на європейський ринок, відклавши політичну частину зобов`язань у далеку шухляду. Однак, попри всі прогнози, слід віддати належне, ЄС не пішов на такі кроки, слідуючи своїм принципам і цінностям. Такі провокативні та неконструктивні меседжі намагатимуться поширювати і надалі. У ЗМІ згадується навіть про щедро фінансовані спеціальні проекти, спрямовані на переформовування громадської думки в Україні, що нібито причиною провалів у євроінтеграційному напрямі є виключно небажання ключових країн ЄС (зокрема Німеччини та Франції) бачити Україну у своїй сім’ї. Це свідома робота, метою якої є не лише «вибілювання» іміджу чинної влади, а й, по суті, зупинка євроінтеграції.
У. Т.: Що може змінитися в українській зовнішній політиці наступного року?
– Хотілося б, щоб наступного року Україна все-таки була консолідованою і сконцентрованою щодо європейської інтеграції. Однак, найімовірніше, у зв’язку з економічним та політичним тиском і через можливі проблеми з платіжним балансом та обмеженістю ресурсів, будуть зроблені певні кроки в напрямі євразійських структур.
Припускаю, що чинна влада дедалі більше дослухатиметься до побажань російської сторони. Відомо, що старий-новий президент Росії Владімір Путін заявив про бажання створювати новий Євразійський проект, де місце України дуже важливе і без неї цей проект взагалі не виглядає успішним. Тому не виключаю, що можуть бути зроблені спроби змінити статус нашої країни у деяких євразійських структурах. Не виключаю також, що навіть окремі структури СНД, членом якої Україна не є, можуть з’явитися в Києві 2012 року. Це, звісно, буде досить дивно, але такі розмови вже сьогодні ведуться. Тому наступний рік в цьому сенсі буде доволі показовим, можливо, побачимо певне просування (України. – Ред.) в напрямі Євросоюзу, але з повернутою в бік Євразії головою. Втім, це відбуватиметься, напевно, до парламентських виборів, які, у свою чергу, дадуть відповідь, яка політична конфігурація в країні, чи вдасться відновити парламентський та громадський контроль за діями президента і структур виконавчої влади та реально протидіяти спробам розвернути Україну з обраного народом і закріпленого законодавством євроінтеграційного шляху.