«Атлантида» — фільм про життя Донбасу після майбутньої перемоги України у війні з Росією та повернення окупованих територій. Проте хепі-енду немає: ці терени перетворюються на зону екологічної катастрофи й тотальної пустки. Чи йдеться вам насамперед про те, щоб мовою художнього кіно зафіксувати реальний стан речей?
— Донбас перетворюється на випалену землю. Це те, що я насамперед хотів сказати. Він стане територією, дуже схожою на Чорнобильську зону, лише в рази більшою за площею. Це не жила територія, і ми її втрачаємо. Тема тамтешньої екологічної кризи, яку не надто висвітлюють, — наша реальність за кілька років. На жаль.
Чорнобиль і те, що зараз відбувається на окупованих територіях на Сході України, — трохи різні катастрофи. Для міжнародної аудиторії Чорнобиль не є історією із щасливим кінцем. Їх не хвилює можливість відродження флори й фауни в цій місцині. Чорнобиль для них — ядерна катастрофа, щодо неї немає жодних позитивних конотацій. Уживаю порівняння з Чорнобильською зоною для спрощення. На Донбасі відбувається значно страшніша історія, і розгортається вона не тільки на рівні індустріального ландшафту, коли деградує й нищиться інфраструктура, одна з потужніших за радянського часу, а дуже проблематичним стає банальне існування живих організмів на тих територіях. Адже, наприклад, відсутність води чи її висока мінералізація і засоленість не сприяють буянню життя.
Читайте також: Нове польське кіно. Священник з колонії, незрячий джазовий піаніст та легіони Першої світової
Територія, що колись процвітала, сьогодні і в найближчому майбутньому (схоже на те) фактично зникне з мап Європи. Там не буде того, що дає розвинута економіка, а радше солона пустеля, у якій люди не житимуть. Саме так собі це уявляв, і в моїй яві постала Атлантида з давньогрецького міфу. До того ж Атлантида — це також земля, яку намагаються відшукати, відродити й повернути люди, що на ній мешкали.
Одна з локацій, на якій відбувається дія «Атлантиди», — це велетенський радянський металургійний комбінат, кадри з яким викликають асоціації із сучасними фантастичними фільмами про підкорення космосу. Проте чи є ці глядацькі асоціації частиною вашого задуму, а чи йдеться про сторонній ефект?
— Непогано знаю локації Сходу України, неодноразово бував там раніше, ще коли працював фотографом. Об’їздив усі металургійні комбінати, залізничні вузли, шахти — усю ту потужну індустріальну інфраструктуру, маю чимало матеріалу і знаю, яке це все фантастичне на вигляд. Коли з’явилася ідея знімати кіно, то я мав якось відрефлексувати події на Сході країни, і вирішив розіграти свою історію на цих локаціях. Вони величні, і на їхньому фоні людина виглядає малесеньким гвинтиком. Локації мені фактично диктували метод зйомки й композиційні рішення, а референсами щодо інших фільмів я не користуюся. Можливо, вони на мене якось впливають, але це відбувається радше підсвідомо. Я знімаю кіно, бачу об’єкт, бачу фактуру, знаходжу максимально виразний (як на мене) метод подачі цього об’єкта, і так з’являється енергія певних мізансцен. Це для мене важливо, а не те, що вони на щось схожі.
Читайте також: Кращі фільми Kharkiv MeetDocs
Природна катастрофа, територія, зруйнована війною, ексгумація — дуже непрості теми, які ви порушили в «Атлантиді». Про серйозні теми легше говорити мовою документального чи ігрового кіно?
— У минулому я і оператор, і документаліст. Не дуже люблю конструювати свої історії на папері. Сценарій для мене — це тільки початок руху вперед. Коли опиняюся на якійсь локації, то починаю брати все, що мені там пропонує життя. Інколи важко відповісти, звідки з’явилася певна сюжетна лінія. Так склалося життя. І так само в картині з’явився «Чорний тюльпан». Його спершу не було в історії, але коли я почав фокусуватися на тому, як могла б закінчитися російсько-українська війна, то зрозумів: війна завжди закінчується розмінуванням територій та ексгумаціями. Це загальна практика, бо війна триває, доки не поховано належно рештки її останнього солдата. Історію, розказану в «Атлантиді», мені подарувало життя, спілкування з людьми, локації. Ідея показати роботу «Чорного тюльпана» виявилася вдалою, і ми вирішили спілкуватися з ними безпосередньо. Вони дали нам дуже багато візуальної інформації та текстів. Знялися в нашому фільмі, виконували свої ролі. Починаючи від головних героїв, які мають бойовий досвід, і закінчуючи паталогоанатомами й судмедекспертами. Ці спеціалісти грали самі себе. Чому історія саме така, а не інакша? Бо я щоразу рухаюся в незнайомій ситуації із розплющеними очима, дуже інтуїтивно. Мені важко проаналізувати, чому так, а не інакше.
Так склалося в моїй творчій кар’єрі, що коли я знімав документальне кіно ще під час навчання, як-от «Тінь проти сонця» чи «Старі люди», то розумів, що ці стрічки за великим рахунком не є документальними. Ті фільми були придуманими, актори грали самі себе за написаним сценарієм. Це було ігрове кіно, яке я назвав документальним. Для мене немає межі між документальним та ігровим кіно.
Одна з моїх перших картин називається «На загадку про мою сім’ю». Я її повністю придумав і навіть намалював. Мої батьки, брат і сестра зіграли ролі самих себе. Мізансцени я вигадав, щоб досягти певного ефекту.
Водночас для того щоб створити «Атлантиду», використав метод документального дослідження, коли виходиш на локацію, починаєш збирати інформацію про неї та робиш документальне кіно. А потім, коли переглядаєш матеріал, починаєш конструювати іншу реальність. Спираєшся на документальний, унікальний і правдивий матеріал, але конструюєш власну реальність. Цеглини справжні, а архітектура виходить унікальна, інша. Таким методом користуюся, починаючи від «Рівня чорного». Цю стрічку знято двічі: спочатку як документальний фільм, а потім як ігровий.
Хоча відмінність усе ж є. Ігрове кіно знімати значно легше, ніж документальне. Кажу це як документаліст. У документальному кіно дуже залежиш від своїх героїв, маєш бути комунікабельним, м’яким, прозорим, щоб не травмувати, не викликати якогось дисонансу, щоб герої не закрилися, не відвернулися, не відштовхнули тебе. В ігровому кіно таких проблем немає, усе набагато легше. Будуєш свій світ, як хочеш, і цьому ніщо не може заважати, крім відсутності фінансів. Тому йдеться про виробничу відмінність, але водночас треба мати різні темпераменти, характери, досвіди й особливості, щоб знімати ігрове або документальне кіно.
Є режисери, які знімали документальні картини про те, як вони створювали певну ігрову стрічку. У вашому випадку йдеться про стрічки, що постають як результат документального дослідження, яке ви здійснюєте перед створенням своїх художніх картин. Але чи показуєте цей відзнятий матеріал, скажімо, з навчальною метою?
— Не думав про це в контексті «Атлантиди». Якщо говорити про картину «Рівень чорного», то на майстер-класах я зрідка використовую документальні кадри, щоб показати, що бачив і як знімав документальним методом, що саме й чому трансформував із цього матеріалу і що з того вийшло. Це своєрідний наочний матеріал для лекторію. Хочу студентам сказати, що головне — прийти на локацію, не полінуватися дістати камеру, поставити штатив, натиснути на кнопку й чекати. Навіть якщо ви зняли щось таке, що вас не задовольняє, перегляд цього матеріалу може спонукати до мозкової діяльності: того, що ви згенеруєте геть іншого рівня сцену, мізансцену чи ще щось. Це частина руху, якщо ви користуєтеся методом документального дослідження, і цим шляхом треба йти, не сподіваючись на швидкий результат. Якщо ж цього не робити, то ви взагалі нікуди не дійдете.
Читайте також: Мангетенський фествиаль короткометражок
Чи вибагливий глядач, який бачив ваші картини на різних міжнародних кінофестивалях? Чи готовий він жваво реагувати на такі непрості стрічки, як «Атлантида»?
— Думаю, неважко зрозуміти, чому ця картина зачепила закордонну аудиторію. Я оповідаю досить просту історію, але не завжди у звичний спосіб. Маю на вазі візуальний підхід і розв’язання мізансцен. Хоча посили мої досить прості. Інколи кажуть так: неважливо, яку історію ти оповідаєш, важливо, як ти це робиш. Думаю, «Атлантиду» помітили саме з цієї причини. Глядачі звернули увагу на те, якими художніми засобами я це роблю, яким є мій підхід до кіно й кіномови.
Я пропоную доволі травматичну історію, змушую дивитися на страшні речі, але роблю це так, щоб не викликати у глядача відрази й не паралізувати його відчуття.
Про російсько-українську війну знято картини різного жанру: і бойовики, і комедії. Проте, здається, не вистачає глибокого, тонкого й водночас критичного кіно на цю тему. Український артхаузний кінопродукт на тему війни досі є надзавданням?
— Поки триває війна, для мене ця тема найважливіша у творчості. Також цікавить тема політичної незрілості й деградації суспільства. Це мені найдужче болить, але поки що займаюся війною. Мій наступний фільм також буде дотичним до неї. Це правильно й нормально, так мусить бути: у країнах, на території яких триває воєнний конфлікт, тема війни найважливіша. Таке кіно може бути дуже різним: від простих, пропагандистських гасел і до складних тонких конструкцій, що обслуговуватимуть підготованіших і інтелектуально розвинутіших глядачів. Усі ніші мусять бути заповненими. Розумію, що хоча моє кіно доволі просте, але для багатьох воно складне, бо за 20 років відсутності різного кінопродукту глядач був привчений споживати примітивні історії. Це зменшує нашу аудиторію. Якщо порівнювати прокат артхаусного кіно в нас і у Франції, то там він величезний, бо французи вирощують свого розумного глядача. Роблять це зі школи, у якій викладають предмет «історія кіно». З першого класу дітям показують і розказують про кіно, і під кінець шкільного навчання учні знають усі фільми, що були на фестивалях класу А, а також історію кінематографу. Якби в нас було так само, то скількох глядачів артхаусу ми мали б нині?
Українське кіно поки що не постає в ролі критика, не торкається актуальних для нашого суспільства тем, зокрема політики й політичної незрілості нашого суспільства. Чого нам для цього бракує: усвідомлення потреби такого кіно чи банальної сміливості?
— Проблема в тому, що в нас загалом недавно почали знімати своє кіно. Ще немає й 10 років. За цей час постало нове покоління режисерів, які вже заявили про себе як якісних і талановитих кінематографістів. Фільмів, про які йдеться, немає тому, що в нас загалом мало якісних фільмів в усіх жанрах. Якщо не припиняться фінансування й підтримка державною національного кіновиробництва, то за певний час ми матимемо потрібну кількість кінорежисерів, які висвітлюватимуть дражливі теми також. Наша кіноіндустрія зараз мікроскопічна, вона ледь-ледь дихає, бо тільки-но зародилася. Її не варто порівнювати з гігантською, найбільшою у світі американською кіноіндустрією. Фільми мусять бути різні, і вони з’являтимуться. Що довший шлях ми пройдемо, то більше нових людей з’явиться, то більше різних кінокартин буде знято. Чи потрібно на це аж так багато часу? Думаю, що ні. За останні 7–8 років українські глядачі, які ходять на українське кіно, постали як помітне явище. Із кожним роком зростає розмір українського букофісу. Ми починали з 2–3%, а сьогодні маємо близько 10%. За 10 років ця цифра може становити 20–30%. Це свідчитиме про те, що якість нашого кіно зросла, а також що український глядач повірив у нього. Якщо буде знято десятки фільмів такої якості, як «Додому», «Мої думки тихі» чи «Атлантида», то згодом з’являться й інші якісні картини в інших жанрах.
Українська кіноіндустрія дуже молода. У мене останнім часом таке враження, що те, що маємо, нині хочуть приглушити чи знищити. Тут ніхто не хоче зводити щось нове, мета єдина: забрати гроші в кінематографістів і назнімати на них телесеріалів.
Наприкінці вересня цього року Український Оскарівський комітет номінував вашу картину «Атлантида» на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. Номінування стрічки на цю чи іншу міжнародну відзнаку — це вдалий і потрібний для дистрибуції картини інструмент?
— Усі кінематографісти розуміють, що йдеться про фантастичний інформпривід, щоб їхню картину показали в сотню разів більшій аудиторії. Не приховую, що також про це мрію. Але є реальність, яка може бути іншою, і я готовий її прийняти. Ми з командою робитимемо все, щоб максимально ефективно організувати оскарівську кампанію, а також кампанії на здобуття «Золотого глобуса» й відзнаки Європейської кіноакадемії. Це частина просування нашого фільму. Стрічка «Атлантида» має також американського дистриб’ютора. Якщо зробимо прокат картини в Америці, буде дуже класно. Це велетенський ринок, на який усі мріють вийти. Також це потужний інформаційний привід, можливість знову нагадати всьому світу про наші проблеми, з якими ми живемо. Усвідомлюємо це і працюємо далі. Задум не в тому, щоб потішити власне самолюбство. Ідеться про важливі інструменти, щоб наш меседж досяг якнайбільшої кількості людей.