Холодного жовтневого вечора ми поволі рухалися посеред сотень автівок, що їхали до центру Торонто. Більшість їхала на бейсбольний матч між канадською командою «Blue Jays» із Торонто й американською «Los Angeles Dodgers» в рамках «world series», що, звісно ж, обмежується командами із США й Канади, бо для них світ зводиться до Північної Америки.
Ми з моєю дружиною Міркою їхали не на бейсбольний матч, а на зустріч із Лехом Валенсою, який урешті дістався Торонто в рамках свого «Grand Lecture Tour» Сполученими Штатами й Канадою. Колишній Президент Польщі, лауреат Нобелівської премії миру, а що найважливіше — лідер найбільшого опозиційного руху східного блоку, відомого під назвою Незалежна профспілка «Солідарність». З нагоди 45-річчя зародження цього унікального й плідного на результати суспільного руху Валенса відвідав 28 міст, почавши свою подорож 31 серпня з Лос-Анджелеса, а завершивши 30 жовтня у Ванкувері.
Іще кілька місяців тому Мірка купила геть не дешеві квитки на зустріч із Валенсою, щоб своєю присутністю продемонструвати підтримку цій винятковій людині, якій ми особисто, але й увесь світ, стільки завдячує. Кілька років тому Мірка мала схожу ідею, коли на мій день народження купила квитки на концерт у Торонто іншої легенди нашої молодості — рок-гурту The Rolling Stones.
Коли ми дісталися великої зали на території Канадського виставкового простору, то побачили натовп, що сягав тисячі людей, які чекали на легенду «Солідарності». Я навіть не здивувався, що, як і на концерті легендарної рок-групи, цей натовп складався переважкно з наших ровесників, 60-70-, а навіть 80-річних людей.
Організація зустрічі з Валенсою була блискучою і рівно о 18:30 на сцену вийшла особа, яка вела вечір, кілька слів сказав генеральний консул Республіки Польща в Торонто — і на сцені під оплески з’явився літній сивий чоловік із характерними вусами, зняв сірий піджак, став поруч із підготовленою кафедрою, сперся на неї зафіксованою в бандажі рукою. Виголосив короткий вступ, після чого сів поруч із перекладачем (nota bene блискучим) і запросив присутніх ставити запитання. Як можна було сподіватися, більшість глядачів були емігрантами з Польщі, які, як і я, прибули до Канади в середині 1980-х років на хвилі великої еміграції після запровадження в Польщі воєнного стану. Нині нам добряче за 60, а деяким із нас виповнилося більше 80 років. Добру половину глядачів становили канадці (зокрема й українського походження) різного віку, для яких Валенса — це просто унікальна й видатна особистість світового рівня. Звучали різні, загалом не надто оригінальні запитання, з якими Президент справлявся цілком добре, просто не відповідав на них, а виголошував різної тривалості монологи, які підсумовували й ілюстрували його досвід як робітничого активіста, революціонера, політика й державного діяча. Я не сподівався почути щось нове в його політичній позиції, та й він не планував дивувати публіку феєрверками оригінальності й ерудиції. Він був тим, ким завжди був і кілька разів на цьому наголошував, кажучи, що до політичних справ має практичне ставлення. Для тих, хто стежив за кар’єрою Валенси, ніколи не було таємницею, що він колоритна й щонайменше контроверсійна постать, яка мала мінімум стількох же прибічників, як і противників. Без сумніву, він був великою особистістю як лідер «Солідарності», за що отримав Нобелівську премію миру, був першим Президентом Польщі, обраним після краху комунізму у вільних демократичних виборах, але важко знайти людину, яка вважала б його президентство вдалим. Після першого терміну він програв вибори Александру Квасневському, колишньому комуністу, моєму ровеснику, молодшому на 12 років від Валенси. Хіба це не парадокс долі, що Квасневський, вправний «політичний оператор», багатьма вважається найкращим президентом вільної Польщі? Це Квасневський спромігся домовлятися з Кучмою, докластися до примирення під час Помаранчевої революції, а нині бути членом правління Фонду одного з найпотужніших українських олігархів — Віктора Пінчука. Валенса ніколи не зміг би, не подужав би виконувати таку роль.
Але Квасневський не міг би, не спромігся б заповнити багатотисячними натовпами великі зали в 28 містах США й Канади, що з легкістю вдалося геть не однозначній легенді нашої юності Леху Валенсі.
У якийсь момент своєї презентації, нарікаючи на не найкраще вже здоров’я, він зізнався, що йому вже виповнилось 82 роки і тепер час наступному поколінню перейняти стандарти демократії. Тоді я усвідомив, що 82 роки в липні виповнилося лідеру гурту The Rolling Stones Міку Джаґґеру. Коли Валенса чи Джаґґер «їдуть у черговий концертний тур» і стоять на сцені, то ми тут же усвідомлюємо, якою потужною є сила, яку обидва випромінювали 45 років тому і випромінюють досі.
Після закінчкння зустрічі Валенса підписував свою видану спеціально за цієї нагоди книжку й виділяв кілька хвилин на розмову з людьми, які чимось його заінтригували. Моя дружина Мірка була однією з таких людей, сказала, що вона українка з Польщі, а в часи революції «Солідарності» була співзасновницею Асоціації українських студентів у рамках Незалежного товариства польських студентів у Варшавському університеті. Валенса відповів, що серед його побратимів у боротьбі не бракувало українців. Прощаючись Мірка подякувала Президенту, що на його сніжнобілій сорочці із вишитим знаком “Солідарності” й іконою його духовної покровительки Матері Божої Ченстоховської знайшлося місце для круглої жовто-блакної емблеми з прапором України, на що Валенса відповів: «Україна завжди близька моєму серцю».