Як давно ви займаєтеся темою Великого терору?
— Моя перша наукова стаття на цю тему побачила світ ще в 1993 році. На сьогодні я є автором і співавтором 11 книжок та 88 наукових статей з історії органів комуністичної держбезпеки, які окрім України виходили в Німеччині, Польщі, Росії. Працюю переважно з архівними документами, багато з них були вперше опубліковані саме в цих наукових роботах. Цікаво, що книжку «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи», яку ми написали разом із професором Юрієм Шаповалом і тодішнім заступником голови СБУ Володимиром Пристайком (на жаль, уже покійним), у 2011-му російський Інститут лінгвістики зарахував до таких, що розпалюють національну ворожнечу і є «образливою для росіян як для спадкоємців радянської культури та історії». 1 грудня 2011 року Міщанський районний суд Москви затвердив це рішення, не надавши жодного підтвердження висновку, що складався з трьох речень! До речі, екстремістська книжка має гриф Академії наук України та СБУ, передмову до неї написав тодішній міністр юстиції, а післямову — всесвітньо відомий правозахисник Семен Глузман.
Саме зараз ми згадуємо роковини цих трагічних подій. Чи тільки про 1937–1938 роки йдеться, коли ми говоримо про політичні репресії на території України?
— Великий терор потопає в тому широкому терорі, який починається з 1928-го, з так званої шахтинської справи, за якою було засуджено багато громадян тодішньої Української Соціалістичної Радянської Республіки. Наступного року відбувся процес СВУ (Спілки визволення України), у результаті якого засудили 45 представників старої української інтелігенції. Було ще кілька закритих процесів над «українськими націоналістами». Апологетом терору, звичайно, став Голодомор, який супроводжувався масовими політичними репресіями. Утім, статистичних даних про кількість арештованих за 1933 рік в українських архівах немає. Є, наприклад, тільки про сільський терор на Донеччині, коли було заарештовано 58 осіб (із 1 січня по 1 листопада 1932-го).
Читайте також: Геронтократи при владі
Ще маємо дані за серпень — листопад, коли заарештували 2380 мешканців тодішньої Донецької області, яка до червня 1938-го охоплювала й теперішню Луганську. Можна подивитися доповідь голови ГПУ УСРР Станіслава Реденса 1-му секретареві ЦК КП(б)У Станіславу Косіору: передбачається ліквідувати 38 агентурних груп, разом із одинаками понад 616 осіб. Але навіть цього масштабу Москві було недостатньо. Постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 21 листопада 1932 року до України відрядили особливо уповноваженого ОГПУ СРСР Всеволода Балицького, який мав звітувати кожні 20 днів про темпи чисток. Уже в грудні 1932-го на Донбасі були заарештовані 1503 особи, за першу декаду січня 1933-го — 1315 осіб. Усе, після цього жодних статистичних даних немає ані в обласних, ані в галузевих архівах СБУ та МВС, хоча повинні бути, бо в наступні роки можна знайти дані, розписані за місяцями та навіть днями. Питання: куди, коли й чому вони зникли? Лише уявіть, про які масштаби терору в такому разі йдеться! Але російська ФСБ ретельно приховує таємниці своїх славетних попередників.
Чи багато ми знаємо про масові каральні операції в 1937–1938 роках на Донеччині?
— Великий терор 1937–1938 років, на мою думку, можна поділити на три частини. Перша — репресії серед партійно-радянських кадрів і військових. Друга — репресії з масовими операціями: «куркульська операція» за наказом НКВД СРСР № 00447, арешт дружин зрадників батьківщини за наказом НКВД СРСР № 00486, харбінська операція за наказом НКВД СРСР № 00593 (арешту підлягали колишні працівники Китайської східної залізниці), арешт усіх перебіжчиків з-за кордону за наказом НКВД СРСР № 00693. Третя — це так звані масові національні операції: польська за наказом НКВД СРСР № 00485, німецька, румунська, латиська, грецька, естонсько-литовсько-фінська, іранська, болгарсько-македонська, іранська, афганська. Інакше, ніж етнічними чистками, «національні операції» не назвеш. Фактично людей знищували за суто національною ознакою, що ще раз доводить: між Сталіним і Гітлером можна ставити знак рівності, що досі багато хто не може прийняти.
Яка специфіка Великого терору на Донбасі?
— Згідно з офіційною довідкою НКВД УРСР за 1940 рік протягом 1937–1938-го в республіці було заарештовано 206 022 особи, з них 119 411 страчено. У Донецькій області (включно із сучасною Луганщиною) — відповідно 30 329 засуджених і 19 620 розстріляних. Це абсолютні «рекорди» по УРСР. З цієї кількості репресованих 166 992 особи були засуджені (зокрема, 9701 особа страчена) так званою судовою трійкою УНКВД, до складу якої в різний час входили не лише начальники управління Давид Соколинський і Павло Чистов, а й перші секретарі обкому КП(б)У Едуард Прамнек та Олександр Щербаков, другі секретарі обкому КП(б)У Петро Любавін та Іван Новиков. Незмінним членом трійки був лише обласний прокурор Роман Руденко, майбутній генеральний прокурор СРСР. На мій погляд, глибоко символічним є заснування Генеральною прокуратурою Росії відомчої нагороди — медалі імені Руденка.
Читайте також: Перебудова: у лапках чи без?
Зазначимо, що це не остаточна кількість арештованих. Адже із серпня 1937 року на Донеччині діяли два дорожньо-транспортні відділи НКВД: Північно-Донецької залізниці з центром в Артемівську (нині Бахмут) і Південно-Донецької залізниці з центром у Ясинуватій. Вони проводили арешти вздовж залізниць, підпорядковувалися безпосередньо Москві, тому ми не маємо на сьогодні достеменних даних про кількість засуджених у результаті їхньої роботи. До того ж найбільш значних заарештованих забирали до Києва чи Москви, тож до статистичних даних вони не увійшли.
УНКВД Донецької області належить ще один рекорд УРСР. У грудні 1937 року відразу семеро донецьких чекістів отримало ордени (для порівняння: в УНКВД Харківської області орденоносців було два, в УНКВД Дніпропетровської області — три, в УНКВД Київської області — чотири). Орден Лєніна отримав начальник УНКВС Донецької області Давид Соколинський. Серед шести кавалерів ордена Червоної зірки було двоє виконавців смертних вироків: комендант УНКВД Леонід Аксельрод і начальник внутрішньої тюрми Іван Дерновий. Слід також зазначити, що ніхто з найвищого керівництва УНКВД Сталінської області у квітні — грудні 1938 року після падіння Єжова до кримінальної відповідальності не притягався. Це значно ускладнює вивчення того, що коїлося в чекістському апараті доби єжовщини.
Чому важливо сьогодні озвучувати прізвища людей, які брали безпосередню участь у катуванні та розстрілах?
— Тому що більшість із них уникли покарання, служили під час Другої світової війни в особливих відділах НКВД — контррозвідці «Смерш», а їхні нащадки сьогодні є активістами всіляких «безсмертних полків».
Наприклад, Валентин Леонов у 1937–1938 роках працював заступником 4-го (секретно-політичного) відділу УНКВД Донецької області й був одним із головних винищувачів троцькістів, націоналістів і церковників. У 1938-му він був заступником начальника УНКВД Кам’янець-Подільської області, особисто бив засуджених на смерть безпосередньо перед розстрілом, потім примушував їх дивитися, як страчували інших. Колеги відзначали, що в Леонова виявлявся «шкідливий фанатизм, у всьому й у всіх бачить ворогів». У 1941-му він очолював Управління народного комісаріату державної безпеки по Запорізькій області, наступного року загинув під час бомбардування на Харківщині. Так ось у Запоріжжі одна з вулиць досі названа його іменем.
Читайте також: Десять негренят у Кремлі
Олександр Шашков, помічник начальника УНКВД Донецької (згодом Сталінської) області, у 1938–1940 роках керував розстрілами в місті Сталіно. До того ж у 1933–1938-му був комендантом ГПУ НКВД УРСР й особисто знищив сотні засуджених. У 1942-му був начальником особливого відділу НКВД 2-ї ударної армії. Шашков застрелився і нині в численних російських виданнях фігурує як незмінний «герой-контррозвідник».
Комендант УНКВД Донецької області Леонід Аксельрод був головним катом донеччан у 1937-му — березні 1938-го, за що в грудні 1937 року був нагороджений орденом Червоної зірки. Розстрілював «ворогів народу» він і під час Другої світової війни, отримуючи за це урядові нагороди, про що красномовно свідчать його нагородні листи, виставлені… на сайті Міністерства оборони РФ «Подвиг народа». До речі, у 1950-ті роки Аксельрод працював заступником директора Львівської опери.
Де на Донеччині найімовірніші місця масового поховання страчених політичних в’язнів? Чи можливо їх знайти?
— Для ефективного проведення масових операцій в обласних УНКВД були створені міжрайонні оперативні слідчі групи з центрами в так званих кущах, які об’єднували кілька районних і міських відділів НКВД. У центри кущів звозили заарештованих із підпорядкованих районів і міст, тут проводили слідство й тут виконували смертні вироки. В УНКВД Донецької області в 1937–1938 роках таких кущів було п’ять із центрами в Сталіно, Ворошиловграді, Маріуполі, Артемівську й Старобільську. Отже, ми можемо стверджувати, що страчували саме тут. Я не володію інформацією про те, чи здійснювала СБУ в 1990-х пошуки місць поховань в адміністративних центрах так званих кущів, але в більшості українських міст місця поховання не виявлені. Отже, необхідні нові пошуки.
———————————–
Вадим Золотарьов народився 1961 року в Глухові на Сумщині, закінчив Харківський інститут радіоелектроніки та Харківський державний економічний університет, працює доцентом Харківського національного університету радіоелектроніки, кандидат технічних наук.