У ніч проти 30 листопада 2013 року тодішні «правоохоронці» вперше вдалися до спроби придушити протести на Майдані силою. Бійці «Беркуту» били протестувальників кийками й ногами. Попри очікування, що таким чином удасться повністю придушити мирний протест, та влада отримала зворотний ефект. На віче 1 грудня 2013 року зібралося майже 1 млн людей. На той час громадський активіст, а нині депутат Київради від «Голосу», Вадим Васильчук пережив на Майдані і перший силовий розгін, і подальші випробування. Від 24 лютого 2022 року, як і сотні тисяч українців, він долучився до лав ЗСУ, де, зокрема, у складі 112 окремої бригади Сил ТрО ЗСУ брав участь у звільненні Харківщини. Тиждень поговорив із Вадимом Васильчуком про те, чим для нього стала ніч проти 30 листопада 2013 року, як Революція гідності вплинула на подальші його рішення, зокрема навчатися військової спеціальності та вступити до ЗСУ.
Про участь у Революції гідності
Від 21 листопада я фактично постійно був на Майдані. Ми себе називали координатори-коменданти. Нас було кілька, щоб міліції було складніше ідентифікувати. 29 листопада 2013 року ми чітко зрозуміли, що вже не йдемо в ЄС. Усі були розчаровані. Утім, ми, координатори, сказали, що залишаємося на Майдані.
Я не мав залишатися на нічному чергуванні, але вирішив допомогти іншому комендантові, який заступав уперше. Нічні чергування — важкі, я знав це з власного досвіду. Було мало людей. Я сидів у кавʼярні з іншими протестувальниками певний час. Тоді сказав, що йду на Майдан перевірити, що там відбувається. А вони ще натомість вирішили допити чай і вже тоді йти. І через цю різницю вони опинилися за зовнішнім кільцем поліції, а я всередині.
Вадим Васильчук із товаришем та активістом Тарасом Шумиком біля наметів Майдану
Почав робити обхід, пішов до намету, до вогнища, до людей. Далі побачив автобуси, а за фіранкою в одному з них — працівника правоохоронних органів у шоломі. Тож подумав, що нас збираються розганяти. Одразу скомандував усім збиратися до стели. Правоохоронці почали виходити з автобусів.
Нас жорстко били по ногах, нирках, голові, спині. Потім зробили «коридор» і знову били, але врешті ми змогли вирватися. Я не знімав побоїв, тому не був потерпілим. Продовжував бути комендантом уже майдану в Михайлівському соборі, тож було не до того. Головне — руки, ноги цілі. Там ми активно допомагали три дні, поки не повернулися на Майдан.
Про найскладніші етапи протестів на Майдані
Найважчими на Майдані були ранок і ніч, бо на ніч усі розʼїжджалися й залишалася невеличка група людей. На ранок так само всі розʼїжджалися, оскільки поспішали на роботу, а нова група ще не встигала прибути.
30 листопада 2013 року стало для мене вододілом, коли ми не стали Білоруссю.
Я розумів, що нас так жорстоко розганяють, щоб посилити страх. Це була картинка, яку я памʼятаю із протестів 2010 року в Білорусі. Розумів: якщо люди не вийдуть наступного ранку — 30 листопада, нас перемогли. Але люди вийшли. Усі йшли до Михайлівського собору. Ми стали знову осередком, силою.
Наступна важлива дата — 10 грудня, коли була спроба «Беркуту» зачистити Майдан. О першій ночі почався штурм. Тоді я стояв у лаві біля профспілок. Дуже важливо було бачити знайомі обличчя. Сергій Квіт, могилянці, спасівці (на той час Вадим Васильчук був головою громадської організації «Братство козацького бойового звичаю “Спас”». — Ред.), Віталій Кличко, хлопці з гурту «Гайдамаки» стояли з нами в лаві. Протистояння з правоохоронцями було десь до шостої ранку. Ми його втримали. На ранок приїхала нова хвиля людей, і Майдан встояв. А потім уже 16 січня (диктаторські закони й реакція Майдану на них) і Вогнехреща 19 січня, коли почався силовий протест. Четверта дата — мирний протест 18 лютого і, відповідно, силовий розгін у Маріїнському парку, далі оголошення антитерористичної операції, а потім розстріл Майдану. Я досі не уявляю, в яких ми сорочках народилися та яких янголів-охоронців маємо, що вижили. Ми ще кілька днів не вірили, що перемогли, він (Віктор Янукович. — Ред.) втік, а система посипалася.
Про те, на які рішення вплинув Майдан
Майдан був такою вольницею, де я зустрів велику кількість однодумців. Ці люди були з різних регіонів України. Я вже на той час давно цікавився політикою і нарешті чітко зрозумів, що треба міняти саме політиків. Достатньо сильним було також розуміння, що й опозиційних теж треба міняти — потрібна «ротація» еліт. На жаль, вибори були призначені значно пізніше і це дало змогу старій політичній еліті перегрупуватися. Війна також багато що поміняла. Змінилися акценти. Не всі ті люди, які були рушійною силою на Майдані, змогли стати новими елітами. Через півтора року мені вдалося стати депутатом на виборах до Київради. Гадаю, я був такий не один.
Про рішення вступати до ЗСУ
Я подав документи до військкомату ще навесні 2014 року. Прийшов, оновив дані. Оскільки моя військова спеціальність була повʼязана з документообігом (маю гуманітарну освіту), мені повідомили, що викличуть, коли буде потреба в таких спеціальностях. Потім я планував іти добровольцем у батальйон «Крук», але дізнався влітку, що ми чекаємо двійнят. Вирішив, що для мене важливо сфокусуватися на родині, а війську я допомагав як волонтер від 2014 року. Те, що я не у війську, завжди висіло наді мною. Я вважав, що треба вчитися. У 2018 році пішов до Університету оборони. Закінчив 2020 року й отримав звання молодшого лейтенанта зі спеціальності «Морально-психологічне забезпечення особового складу». Через два роки по закінченню навчання з початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до ЗСУ
Чому зло має бути покаране
Ще коли ми з друзями зібралися на першу річницю Майдану, я сказав, що маємо цінувати те, що ми живі, що життя нам далося. І я часто про це думаю. Після Майдану життя подарувало нам із дружиною ще двох доньок. Мої думки крутилися довкола того, що ми маємо рухатися вперед, удосконалюватися, контролювати владу, розвивати країну. Сьогодні (29 листопада. — Ред.) думки ці поверталися, бо я нині був на суді. Знову нагадали про те, що робив «Беркут». На жаль, дуже багато людей із командного складу не покарані, а непокаране зло може повторитися. Через призму повномасштабного вторгнення ми розуміємо, що це ланцюжок одних дій, що ця агентура, яка була в наших силових органах, ще тоді на Майдані намагалася нас знищити. Це дуже важливо, але, на жаль, 139 справ щодо злочинів на Майдані досі не мають вироків. Деякі можуть і не мати, бо мине строк давності. А це якраз випробування для нашої системи, яка має можливість бути державою Україна досі тільки завдяки вчинку й чину майданівців. Державний апарат й силові органи уособлюють державу Україна, вільну й гідну, а не «державу, для якої всі інші тільки гвинтики системи». Це важливо розуміти тим, хто там працює. Для мене повномасштабна війна — це коли я вперше вийшов на Майдан, тільки спільно з державою. До того це були майдани, де я йшов проти устрою, який упосліджував волю й права громадян.