Як ви можете оцінити виконання Річної національної програми (РНП) на 2017 рік і які відгуки від іноземних партнерів є з цього приводу?
— Нещодавно ми дістали рекомендації країн — членів Альянсу щодо того, як вони оцінюють виконання Україною РНП протягом 2017-го. Важко про це сказати двома словами, адже сама програма — це 60 сторінок тексту, який поділений на п’ять розділів, починаючи з політичного й закінчуючи військовим та оборонним. А її оцінка партнерами — це 24 сторінки суцільного тексту. РНП — документ, що дає змогу нам сфокусуватися на зусиллях, які потрібно Україні докласти для реформування, а не доказ того, що НАТО щось очікує від нас. Саме тому перший розділ РНП абсолютно не має нічого спільного ні з обороною, ні з безпекою. Він пов’язаний із політичними питаннями. У ньому зафіксовані зміни нашого з вами курсу, які відбулися протягом 2017 року. У цьому розділі також зазначені всі реформи, які ми самі собі поставили за ціль і які мають привести нас до того майбутнього, яким ми його з вами бачимо. Я маю на увазі децентралізацію, медичну реформу, пенсійну та інші.
Відповідно другий і третій розділи РНП — це оборонні та військові, безпекові питання. Тут дещо простіше, адже на сьогодні маємо Комплексний пакет допомоги (Comprehensive assistance package), а також Стратегічний оборонний бюлетень, який Україна сама розробила й презентувала під час саміту НАТО у Варшаві півтора року тому. Реформи в Україні відбуваються згідно зі згаданими документами. Для цього виділені фонди й ресурси НАТО (як від організації, так і від окремих її країн-членів). Створені відповідні трастові фонди, деякі з них дуже специфічні, як-от із реабілітації та лікування поранених військовослужбовців. Є ширші робочі групи, праця яких спрямована на реформування воєнно-промислового комплексу, підготовку України до переходу на стандарти НАТО, зміну в логістиці, вдосконалення озброєння, протимінну діяльність — усе, що потрібно зараз нашій країні для виживання. Окремішньо існують наукові програми. До речі, Україна є найбільшим реципієнтом грошей та ресурсів і має найбільшу кількість наукових програм з Альянсом у межах програми «Наука заради миру та безпеки». Тобто все це й становить РНП.
Читайте також: Столтенберг заявив, що Євросоюз не стане конкурентом для НАТО
Хотів би нагадати, що 2018-го буде 10-та річниця з часу проведення Бухарестського саміту Північноатлантичного Альянсу, на якому нам відмовили в наданні Плану дій щодо членства (ПДЧ). Проте, попри відмову, було ухвалено рішення, що Україна використовуватиме механізм РНП як ПДЧ. Навіть формально не маючи ПДЧ, вона робить потрібні зміни, незважаючи ні на що.
Чи можете розповісти про те, як формується РНП та які особливості має РНП-2018? На чому зараз зосереджений Альянс у роботі з Україною?
— 10 років тому, коли ми казали, що Росія є небезпечною й тому нам треба вступити до Альянсу, нас сприймали, м’яко кажучи, не зовсім серйозно. Те, що ми сьогодні не є членами організації, наша проблема. Вона пов’язана з тим, що ми довго вагалися, метаючись то в один бік, то в другий залежно від нашої внутрішньої політики. Зараз, хочемо цього чи ні, ми є східним форпостом або флангом НАТО. Далі тільки Росія, яка поставила собі за мету не бути другом чи партнером Альянсу та, вочевидь, вибудовує свою політику проти нього.
Це небезпека, реагуючи на яку, НАТО змушене адаптуватися та посилювати свою присутність у східноєвропейських країнах-членах. Така активізація є найбільшою з часів завершення холодної війни. Тоді всі повірили, що в Європі настає мир. Американські та канадські підрозділи залишили її територію, а решта угруповань була суттєво зменшена (на початку 1990-х НАТО мало більше ніж 30 різних командних структур, із яких до 2014 року залишилося тільки сім). Нині відбулося усвідомлення, що мілітаризація Росії триває, зокрема й в окупованому Криму, де є ймовірність розміщення ядерних сил. Тому Україна, безумовно, перебуває в полі зору Альянсу, хоча не є його членом, а лише дружньою партнерською державою. Вона має найбільшу в Європі територію та армію, яка зростає через необхідність протистояння російській агресії. Ця армія має бути контрольована, зокрема й цивільними, демократичними процесами в країні, щоб не перетворитися на якусь «хунту», про яку так довго розповідають росіяни.
Читайте також: Мюнхенська безпекова конференція: зміна риторики США та сумніви німецького МЗС
Водночас є така характеристика, як взаємосумісність, тобто спроможність виконувати завдання у взаємодії один з одним. Україна донині бере участь в усіх операціях НАТО. Обсяг наших внесків, безумовно, корелюється зараз із нашими потребами на Сході. Але навіть до цього часу 40 українських військовослужбовців перебувають у Косові. Також беремо участь у силах швидкого реагування НАТО (це сили, які мають бути готовими до розгортання в будь-якій частині Альянсу за 24 год). Наш літак стоїть на чергуванні й може застосовуватися в операціях блоку. Ми додатково підковуємо десантників і спеціалістів із РХБЯ-захисту. Наші військові мають бути готовими до спільного проведення операцій, забезпечувати логістику за натовським зразком, керуватися загальними для Альянсу військовими стандартами й правилами ведення бою. Власне, над цим ми зараз працюємо, така повсякденна робота не завжди цікава, але насправді саме вона є найважливішою та відбирає більшість часу.
А крім військової сфери?
— Наші вчені працюють у наукових проектах разом із фахівцями НАТО. Є спеціальний фонд, який вивчає прояви гібридної війни та визначає здатність протистояти їй. Тобто ми накопичуємо знання, хоча, на жаль, у цій ситуації є суб’єктом, відчуваємо все на собі. І тепер можемо здобутими знаннями поділитися з НАТО. Нещодавно закінчили важливий проект із німцями щодо дезактивації ділянки від радіоактивного забруднення, де колись зберігалися та використовувалися ядерні боєприпаси. Це в смт Вакуленчук Житомирської області. На той проект було витрачено близько мільйона євро. Нещодавно ми презентували його результати в НАТО. Зараз переходимо до нового етапу згаданого проекту, адже німецька сторона готова його профінансувати й виступити керівником. Такі проекти безпосередньо не стосуються безпеки чи оборони, вони є виключно екологічними. Інший важливий момент — оперативний обмін інформацією про повітряний рух. Це не тільки покращує розуміння військових, де яка ціль перебуває, а також суттєво сприяє безпеці цивільної авіації. І таких проектів ще багато.
До речі, про обмін інформацією: чи всі сторони діалогу задоволені тим, як він відбувається?
— Ми щодня починаємо роботу з того, що інформуємо своїх партнерів із НАТО про події в Україні. На жаль, інколи це повідомлення про кількість наших загиблих військових. Крім того, розповідаємо про перебіг основних операцій, про те, що взагалі відбувається в країні. Тобто Північноатлантичний Альянс доволі чітко усвідомлює загрози, які стоять перед Україною, а також і те, що проти нашої армії використовуються сучасні засоби ведення війни. Ми маємо дані щодо цих засобів і ділимося такою інформацією з Альянсом.
Читайте також: Фінансові раптові навчання
Згідно з результатами опитувань на початку минулого року не всі країни-члени бажали втручатися в конфлікт у разі російської агресії проти інших членів НАТО. Чи є зміни в цій тенденції зараз?
— Я не можу сказати, що така тенденція не була відома раніше. Але особливістю опитувань є те, що можна поставити будь-яке запитання й за потреби дістати будь-яку необхідну відповідь. І справді, мають бути якісь умовні німецькі бюргери, які не хочуть захищати умовну Естонію. Але, на щастя, еліти, що при владі в цих країнах, для себе вже визначилися давно, і принцип колективної безпеки ніхто не ставить під сумнів. Інакше припинить існувати блок. Впевнений, що це зрозуміло будь-якому уряду всіх країн-членів. І досі з Альянсу ще ніхто не вийшов.
З огляду на той факт, що ядром сил НАТО є американські війська, безумовно, країни — члени Альянсу були дещо занепокоєні, коли новообраний президент США Дональд Трамп під час зустрічі на вищому рівні в штаб-квартирі НАТО забув згадати про зобов’язання відповідно до ст. 5 Вашингтонського договору (щодо принципу колективного захисту. — Ред.). Те, що було, з часом виправилося, напевно, він усвідомив, що то є основним принципом взагалі. Саме Америка має пам’ятати про цю статтю, адже в історії Альянсу є лише один випадок її застосування: власне, після нападу на США 11 вересня 2001-го. Це підкреслює важливість згаданої статті, яку ніхто не пробував навіть перевірити. Саме такі зобов’язання допомагають досі зберігати мир у Європі.
А чи здатні сили, розгорнуті в Європі, реально протистояти раптовій атаці російських військ?
— Побоювання цілком зрозумілі, саме тому НАТО так чутливо ставилося до проведення Росією та Білоруссю військових навчань «Захід-2017». Тому що під прикриттям проведення навчань можна мобілізувати значні сили. Швидкість цієї мобілізації якраз і є тим показником, на який орієнтуються під час військового планування щодо справжніх намірів тієї чи іншої країни. Це турбує НАТО. І, безумовно, їм треба знати, скільки треба сил накопичувати, хоча тут завжди виникають суперечки між країнами, які відчувають безпосередню загрозу, і тими, хто вірить, що все обійдеться. НАТО — це жива організація, у ній постійно відбуваються такі живі дискусії.
Можу додати, що одна швидка операція, імовірно, і відбулася б. Але не забуваймо, що ЗС США та їхній військовий бюджет перевищують за розміром 10 найпотужніших у військовому розумінні країн, включаючи й РФ. Тому можна спланувати самогубну місію, навіть її провести, але слід усвідомлювати, що буде далі. Я думаю, певне планування таких дій ведеться в Альянсі, це неприємний момент, але потрібний. Ніхто не хоче лякати й провокувати Росію, але очевидно, що натовські стратеги мають брати до уваги щоразу більші апетити Російської Федерації.
Як впливає політика на ухвалення рішень в Альянсі? Адже відомо про зростання напруженості між НАТО й Туреччиною.
— НАТО передусім усе ж таки військово-політична організація. І тому в ній намагаються уникнути будь-яких політичних протистоянь, а що вона керується принципом консенсусу, то й поготів. Зрозуміло, що досягнути його серед усіх 29 членів надзвичайно важко, важче, ніж на самому початку створення блоку.
Читайте також: Роландас Кішкіс: «У країнах НАТО сержанти — це радники офіцерів»
Звичайно, зміни, які відбуваються в Туреччині, привертають увагу Німеччини й Нідерландів. Але поки що вдається уникати певного протистояння і між Грецією та Туреччиною, між старими та новими членами НАТО, Альянс вимушений шукати компроміс. А втім, коли питання доходить до важкої безпекової частини, я думаю, що між військовими країн-членів є повне порозуміння. У штаб-квартирі НАТО, у військових штабах вони не тільки уживаються, а й разом планують операції, підтримують один одного. І взагалі намагаються не заглиблюватися в політику.
Зараз дві країни мають ПДЧ, це Боснія і Герцеговина та Македонія. Коли можна чекати на їхнє членство? І куди можливе подальше розширення Альянсу?
— Македонія є претендентом номер один на рішення про приєднання до Альянсу. Вона вже досить тривалий час залишається в ПДЧ, один із найдовших термінів. Ця держава справді близька до членства, фактично їй заважає тільки питання з назвою країни, яку вона вимушена вирішувати з Грецією. Якраз проблема консенсусу досі її стримує. Дуже серйозно просунулися наші грузинські партнери. На відміну від України вони не втрачали час, ретельно готувалися та проводили реформи. Я не здивуюся, якщо їм буде запропоновано якесь підвищення статусу або навіть ПДЧ, незважаючи на невирішений конфлікт та окуповані території. Це, що називається, «міські легенди». Є такий собі набір міфів, які всі знають, але ніхто не може пояснити, звідки вони взялися.
Раніше часто дорікали на нейтральний статус України, нібито закріплений у Конституції. Такого просто не існувало, але багато політиків із серйозним обличчям про це казали. Так само й із територіями. Є різні підходи, які обговорюються науковцями про те, чи може поширюватися ст. 5 на землі, неконтрольовані державою. Це треба залишити на обговорення експертам, адже воно взагалі ніяк не стосується питання ПДЧ. Мені подобається фраза, із якою я стикаюся тут, коли питаю: невже зараз усе так складно й потрібно виконання ПДЧ? Раніше все ухвалювалося простим політичним рішенням без складних планів і програм (Туреччину та Грецію прийняли, навіть попри невирішений конфлікт). На це мені відповідають, що, за військовою термінологією, НАТО — це «рухома ціль».
Тобто зараз ви плануєте приєднатися до сьогоднішнього блоку, але через 10 років то буде вже інша організація, з інакшими вимогами й очікуваннями. Коли ми підходитимемо, організація ще більше зміниться. І тому маємо постійно змінюватися, реформуватися й самі, щоб принаймні не відставати від цієї «рухомої цілі». Хоча ми не для НАТО це робимо. Якби наші солдати мали такий вигляд, як натовські із самого початку, так само контролювалися й так само вміли воювати, то я впевнений, що й війна була б іншою. І в Криму ніхто не вирішив би просто так випускати свої сили на вулиці, неважливо: є в них шеврони з російським прапором чи немає. Якби армія виконувала накази та стріляла в разі потреби, то й результат був би інакший.
Читайте також: У НАТО припустили можливість "міждержавного конфлікту" через дії РФ та Китаю
Зараз доволі активно обговорюється питання громадського контролю над українською армією, особливо на тлі так званого закону про деокупацію, у якому суттєво розширюються повноваження військових. Зокрема, ідеться й про наявність цивільного міністра оборони. Це часто називають вимогами Альянсу. Чи справді НАТО наполягає на цивільному міністрові оборони в Україні? Які взагалі в НАТО є рекомендації щодо цього?
— Цивільний контроль над збройними силами та сферою безпеки є одним із ключових питань, які цікавлять Альянс. Яким чином його досягати — це питання кожна нація вирішує для себе окремо. Загального рецепта немає, але є розуміння того, що Збройні Сили мають бути підзвітними народові, зокрема через парламент.
У цьому і є сенс очікування, що Міністерство оборони очолюватиме представник керівної політичної сили. Крім того, питання відкритості та підзвітності, фінансової зокрема. Одне слово, усі рецепти для відкритішого й підзвітнішого уряду повною мірою можна застосовувати до Збройних Сил і Міністерства оборони.
—————————————
Вадим Пристайко народився 20 лютого 1970 року в Одеській області. Закінчив із відзнакою Київський політехнічний інститут у 1994-му та Українську академію зовнішньої торгівлі в 1998 році. З 1994-го по 1997-й — головний економіст, заступник начальника Управління торгово-економічних зав’язків із країнами Африки, Азії та Тихоокеанського регіону Міністерства зовнішніх економічних зав’язків і торгівлі України. З 1997 по 2000 роки — заступник завідувача Азіатсько-Тихоокеанського відділу Міністерства закордонних справ України. У 2000–2001-му був консулом Генерального консульства України в Сіднеї. З 2002 року працював в Управлінні з питань зовнішньої політики АПУ.
З 2004-го — радник із політичних питань Посольства України в Канаді, виконував обов’язки тимчасового повіреного в справах України в Канаді. З 2007 по 2009 роки — заступник департаменту НАТО в МЗС. З 2009-го по 2012-й був радником-посланником і заступником керівника Місії Посольства України в США. З 2012 по 2014 роки — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді, а також представник України при Міжнародній організації цивільної авіації (ІКАО). 2014–2017-й — заступник міністра закордонних справ України. З 2017 року — голова Місії України при НАТО.