Камю писав у «Роздумах про гільйотину», що одним з найбільших нещасть людства є відсутність уяви.
Ну що ж, нині, коли Україна переживає четверту тяжку зиму, саме час скористатися уявою.
Нехай би мешканець будь-якого французького міста спробував уявити, що наші теплові електростанції зруйновані, а ракети день і ніч падають на все, що дозволяє нам зігрітися, помитися, харчуватися та спілкуватися.
Нехай він уявить собі ворожого генерала, який, коли удари виявилися недостатньо руйнівними, і на місце виїздять служби допомоги, вирішує запустити ще одну ракету – вже дев’яносто другу за день. І ракета ця влучить в автобус рятувальників і вб’є їх.
І нехай він уявить собі ночі з мінус двадцятьма градусами, холод, що доводить до сказу, стареньких, які замерзають у своїх ліжках, брудний посуд, що накопичується, бо немає води, дітей, які не можуть помитися, тридцятиповерхові будинки, на які доводиться підійматися пішки в темряві та морозі.
Все це відбувається в Києві, Дніпрі, Харкові у той момент, коли я пишу ці рядки.
Я знаю, що за таких звірств прийнято вихваляти «стійкість» українців – вони такі хоробрі, чи не так? Вони протистояли легіонам Путіна, тож як вони не зможуть подолати генерала Зиму?
Про сміливість — все правда. Але правомірне захоплення українським героїзмом не мусить слугувати нам алібі та звільняти від необхідності називати речі своїми іменами.
Було б прикро, якби це завадило нам побачити, що йдеться про ще один спосіб – ще небезпечніший, – воювати та вбивати. Адже за нинішнього стану західної допомоги по-справжньому захищатися складно.
І потрібно не тільки уявити, але й зрозуміти, що відключати електроенергію, занурювати народ у темряву і холод, робити ставку на вразливість людських організмів, які при температурі нижче певної межі знесилюються і помирають, – це теж спосіб знищити націю.
Війна вогнем і морозом. Руйнування дощами дронів і безліччю аварій. Негідна, ганебна війна… Війна, що зводиться до воєнних злочинів і злочинів проти людяності… Але – це саме війна, і ніщо інше.
Це той вид війни, про який згадував Мішель Фуко, коли описував перехід від політики до біополітики, а потім – від біополітики до танатополітики: той момент, коли влада вже не керує життям, а управляє повільною смертю, розраховує на зношеність тіл, штовхає до виснаження і переходить до холодного управління граничним рівнем виживання.
Так саме діяв Гітлер, коли вирішив не захоплювати Ленінград, а оточити його, задушити, чекати, поки холод і голод зроблять свою справу. Це – стратегія облоги, до якої також удавався Сталін, коли організував під час Голодомору геноцид. Йдеться про те, щоб створити умови, в яких життя буде біологічно неможливим, і війна перетворюється на інструмент агонії.
Так діяв і Юлій Цезар, згідно з описом «Війні в Галлії», за якою давні школярі вивчали латину, не завжди розуміючи, наскільки жорстоким був урок. Облога Алезії була огидною, бо римські легіони вирішили за краще заморити людей на смерть, ніж піти на штурм, підірвати моральний дух хоробрих галлів, замість вийти з ними на бій, та врешті-решт, принизити тих, кого не вдалося вбити.
Саме про таку війну розповідав Ксенофонт у своїй «Анабазі», за якою ми вивчали грецьку мову і бачили, як армія перського царя переслідувала десять тисяч гоплітів, що прибули з грецьких міст, перерізала їм шляхи постачання, змусила їх зупинитися, аж поки сніг і висота над рівнем моря не зробили решту. Спогад про цих замерзлих солдатів, з чорними кінцівками, які помирали від холоду у своїх обладунках і засинали, щоб не страждати, крутиться в моїй голові останніми днями, коли я дзвоню своїм друзям з Куп’янська чи Запоріжжя.
З цих міркувань можна винести два уроки, котрі доповнюють та підтверджують один одного. Те, що робить Путін цієї четвертої зими, його політика повільної смерті, його спосіб виснажувати людей, не є ні імпровізованою хитрістю, ні бойовим прийомом: це заздалегідь обдумана, перевірена і давня доктрина.
Але, водночас, топтатися вже рік на підступах до Покровська та Сум, бачити, як фронт закляк, і мститися немовлятам, старим, хворим та іншим вразливим верствам, є визнанням слабкості та доказом того, що російський режим нарешті зрозумів: він більше не має ані зброї, ані людських ресурсів, і, головне, енергії та морального духу, необхідних для перемоги в інший спосіб.
Ось чому важливо, щоб решта Європи трималася. Ця війна є її війною, і вона повинна продовжувати надавати Україні те, що їй потрібно, не тільки для захисту своїх міст, але й для того, щоб сильніше вдарити по нападнику. За цих умов я більше, ніж будь-коли вірю в поразку Росії.
