Як приклад автор наводить останній випадок вандалізму на єврейському кладовищі у Львові, де антисемітські та антиукраїнські гасла писалися поруч.
«На часі загальне усвідомлення того, що вже давно, ще в часи глухого СРСР, стало світоглядною домінантою найкращих представників обох національно-визвольних таборів: українці та євреї мають спільні інтереси, вони не лише діти однієї землі, а й об’єктивні союзники. Без свободи одних неможлива свобода інших», – пише Макаров.
Автор ототожнює антисемітизм і українофобію. «Неможливо бути водночас юдофобом та українським патріотом, це нонсенс», – пояснює він.
Крім того, він вважає, що будь-які спекуляції на специфічному «українському антисемітизмі», зокрема, з боку тих чи інших «професійних захисників» окремих спільнот чи «повноважних представників» європейської толерантності, слід визнати провокаціями.
«Одні слова змушують думати, інші дають змогу відключити мозок. Пошук ворога в особі представників певної етнічної, релігійної чи культурної спільноти дозволяє не думати. Мова ксенофобів – це мова примітиву, спрощення, редукції. Спрощений світ часом є дуже комфортним, заспокійливим і водночас мобілізуючим, але то комфорт наркотичного характеру, бо він має наслідком болючу абстиненцію. Навпаки, продуктивним є відчуття того, що життя складне й що в цій складності, в її розумінні є і безмежне задоволення, і запорука розвитку», – пише Макаров.
Детальніше читайте у статті «Тіні з’являються опівночі» у №14 Тижня.