У церковній крамниці попереду стоїть молода жінка із запискою за упокій, у якій дев’ять імен загиблих воїнів. Вісім чоловічих і одне жіноче — Катерина. Вона зачитує їх і шморгає носом. Працівниця записує їх в окремий грубенький блокнот — за упокій воїнів у цій церкві моляться безкоштовно. Я чекаю черги і думаю, чи ці дев’ятеро загинули в одному бою, чи в різних, чи після 2022-го, чи до, чи це побратими, чи воїни з різних підрозділів, скільки з них — із родини цієї жінки, і чи має це зрештою якесь значення?
«Коли мене запитають, що таке війна, я без роздуму відповім — імена», — написав поет Максим «Далі» Кривцов. Він загинув на передовій 7 січня 2024 року.
Цього року на українському стенді на Франкфуртському книжковому ярмарку була стіна пам’яті від проєкту «Недописані» — з цитатою Кривцова й аркушами з іменами українських поетів та письменників, життя яких забрала Росія.
When they ask me
what the war is
I’ll answer without hesitation:
It’s names.
У Будинку митрополита в Софії Київській минулого тижня провели конференцію про мілітарну культуру України. За одним столом зібралися військові і цивільні, аналітики і педагоги, гуманітарії і музейники, військовослужбовці з багатолітнім досвідом і з кількарічним. Кожен зі своєї перспективи говорив про культуру як засіб і засаду національної безпеки. Теми — від стінопису візантійських святих-воїнів, покровителів руських князів, до видавничого процесу інтернованої армії УНР у таборах Польщі на початку 1920-х, від ролі капелана в сучасній війні як експерта з військової етики до концепції меморіалізації загиблих. В одному з вітальних слів прозвучало, що багатьох із цих тем не було б, якби не війна. Може, в цьому і проблема, що до 2022 року цих тем справді майже не порушували, а війну воліли не помічати?
Читайте також: Росія вбила в Україні 232 митців та 114 медійників
Тим часом на хорах у Софії, поміж фресок князів і святих, стоїть стільчик наглядачки, а на ньому — три пакети різнокольорових пластикових кришечок, які хтось дбайливо зібрав на переробку для виробництва протезів. Мабуть, чийсь син теж на війні, і до тисячолітньої Оранти, Непорушної Стіни, щодня возносяться молитви матері.
Над Орантою — рядок із 45-го псалма, який століттями втішає вірян: «Бог серед нього, нехай не хитається, Бог поможе йому, коли ранок настане».
На пошті чекає посилка з двома новими книжками, про які нині багато говорять, обидві — про війну. В одній із них на обкладинці — архетипні кола: коло-німб, і коло-щит, і коло-ціль. В іншій на війні був батько оповідачки, важлива для неї постать.
У кінотеатрі «Жовтень» — показ документального фільму «Понад усе». Про боротьбу за незалежність як сімейну справу і про те, як це — бути донькою батька, для якого Україна понад усе.
Про Миколу Микитенка, його знання історії, 1988 рік і товариство «Єдність» із синьо-жовтими прапорами, про Революцію Гідності, участь у боях за Карачун під керівництвом генерала Кульчицького, подальший бойовий досвід попри поранення, вимушену демобілізацію через погіршення здоров’я і зрештою — крик відчаю в ніч на 11 жовтня 2020 року. Микола Микитенко вдягнув форму та нагороди і вчинив акт самоспалення на Майдані Незалежності. На знак протесту проти політики капітуляції, розведення військ, наративів «для закінчення війни треба просто перестати стріляти», зневаги до військових і ветеранів, інертності суспільства.
І про Юлію Микитенко, його доньку. Її становлення, участь у війні з 2016 року з дипломом філолога Могилянки, курування першого жіночого взводу в Київському військовому ліцеї імені Богуна, боротьбу за те, щоб вчинок її батька, звернений і до влади, і до суспільства, почули і відреагували належно, поки не пізно. З 2022 року Юлія Микитенко знову на війні, командує взводом безпілотних авіаційних комплексів розвідувальної роти 54-ї ОМБр.
Цей фільм розбирає на шматочки, і водночас дивовижним чином дає відчуття неймовірної сили. Присоромлює і наснажує. Показує, серед яких дивовижних людей нам випало жити і чинів яких хочеться бути гідними. Нагадує, що до діяльної любові до України можна прийти з будь-якої точки. Змушує запитати себе, чи достатньо я роблю для того, щоб Україна була.
Читайте також: Компроміс неможливий
Ця розмова із собою може бути некомфортною, але вона необхідна. Бо по-справжньому нестерпна тільки тиша забуття. У цій тиші особливо пронизливо лопочуть від вітру прапори на могилах загиблих воїнів, яких щодня більшає.