Хоч би яким дивним це здавалось, український чинник є важливим елементом внутрішньої політики для правлячої верхівки Росії. Балтія не своя, такою не була навіть за часів СРСР. Грузія теж не своя, відкололась і, понад те, показала, що без Росії цілком можна жити, й навіть дуже непогано. Якщо таке станеться й з Україною, це буде не лише геополітична поразка російської правлячої еліти, а й глибочезна психологічна травма для всього електорату, який ностальгує за СРСР та великою «єдіной і нєділімой» Росією. Якщо Київ, такий близький в уявленні сусідів, іде в Європу раз і назавжди, то цей крах серйозніший, аніж розпад Союзу.
Утім, існує і ще один внутрішньополітичний чинник, котрий має зовнішній вихід. У Кремлі перемогли найбільш консервативні й агресивні кола чекістів та високопоставлених бюрократів. У них хоч би й пропагандистська згадка про якусь модернізацію викликає почуття класової ненависті. Їм не потрібен навіть такий, як Мєдвєдєв; навпаки, Путін – ось гарантія того, що все залишиться як доти і їхня влада розшириться й продовжиться. Наближається нова хвиля кризи, і треба встигнути дістати доступ до бюджету з метою остаточного його розпилювання. Є план нарощення військових витрат і відповідного викрадення значної його частини. Це не новина, про це пишуть, зокрема, й російські газети. Однак річ у тім, що сусідський ВПК є неповноцінним і без свого українського побратима ніколи не дасть того, на що в Москві розраховують. Але піти на рівноправну кооперацію в Білокам’яній не хочуть. Вона, за великим рахунком, і не потрібна, бо не відповідає найголовнішому, про що вже було сказано. Захопити прямо український ВПК – зась, такі спроби були й виявилися марними. Залишається тільки одне – втягування в союзи. А там уже легше, хоча, як показує досвід Білорусі, не без проблем. Про це мало говорять, але саме негаразди російського ВПК примушують серйозних людей у Першопрестольній максимально прискорювати так звану євразійську інтеграцію.
І ще одне. Чомусь у Кремлі думають, ніби в Україні практично всі, ну, хіба що за винятком найбільш пропащих націоналістів зі Львова та Івано-Франківська, тільки тим і марять, аби повернутися до лона великої сусідки. Цю легенду там придумали й тепер у неї свято вірять. Дарма, що, за даними опитування Всеросійського центру дослідження громадської думки, навіть серед громадян РФ у союзі з Україною, Білоруссю та Казахстаном хотіли б жити лише 17%. Мабуть, у нашій країні таких не більше, а менше.
Тим паче, що в повітрі у сусідів дедалі виразніше пробивається дух СРСР. Люду ніде висловитися, та й не завжди це безпечно. Однак залишається творчість у вигляді анекдотів і ядучої сатири. Twitter повен іронічних рядків до дня народження національного лідера, римованих зі «Спасибо Путину за это». Народ не такий дурний, як уявляє собі влада; до речі, не лише російська. Він чудово розуміє, що відбувається, й ціну своїм лідерам теж знає добре. Не можна дати їм оцінку на виборах – то для цього існує усна творчість. «Есть выборы и как бы нету – спасибо Путину за это». Написане у Twitter’і є грізною пересторогою: терпець от-то увірветься. А далі – російський бунт, жорстокий і нещадний. У такому випадку площа Ат-Тахрір здасться безвинною забавкою