Проте випробування на фронті виявились зовсім іншого характеру, аніж ми себе готували. Під час відносного затишшя "на передку" почали оголюватися і вилізати напозір ті "болячки" населення – як військового, так і цивільного, з якими нам доведеться стикнутися в повній мірі після перемоги. І готуватися до цього слід уже тепер. Приміром, у сусідній Польщі давно існують реабілітаційні табори для військових, що пройшли пекло. Цей та інші досвіди уже слід вивчати і "приміряти" на наші реалії.
Їх називають "аватарами" – це люди в камуфляжі, котрі місяцями не виходять із запоїв. Від них тримаються подалі і намагаються не чіпати, аж поки вони не стають пацієнтами наших чи іншого підрозділу медиків. "Білочки" та побутові травми, отримані внаслідок зловживання алкоголем – це один з основних напрямків роботи медиків за відсутності зіткнень. "Привезли трьохсотого. Кажуть, підірвався на міні, – говорить лікар. – Ги, хотів би побачити ту "міну", що вибила два зуби і розсікла губу!". Ураження струмом, падіння з висоти, самостріли – варіацій травмування під чарами "вогняної води" безліч.
На вулицях Артемівська військових чи не більше аніж цивільних. І переважна більшість із них, на жаль, виглядають ледь краще за типових безхатьків. Спадає на думку, що такі "затишшя" показують досить моторошні обличчі війни.
Читайте також: Капелан «Правого сектору»: Резерви української нації невичерпні
"Чесно – краще б вони загинули. Були б героями. А так – вічний тягар для ближніх. Бо це інваліди, це назавжди, розумієш? Вони завжди можуть щось утнути, навіть коли закодовані!" – говорить боєць. На дозвіллі він годинами розповідає про пережите – спокійно, розважливо. Розповідає бувальщину про нещасні випадки з летальним фіналом, що в офіційній психіатрії називається "гострою реакцією на стрес" та "посттравматичним синдромом". Багато таких смертей списуються на абстрактну загибель в бою.
"Я здохну, якщо не почую сьогодні бодай одного вибуху!" – із розпачем говорить 22-річний доброволець. На фронті він від самого Майдану, до рідного Львову вертався всього лише на один тиждень, каже, що не мав куди себе там подіти. Зі смаком розповідає, як нашпигує свої аптечки гранатами у разі загрози бути взятим у полон, протягне крізь їхні кільця шнурок та підірве себе перед ворожим танком: "Як не знищу танк, то бодай скло кровякою заллю!" – з маніакальною замріяністю говорить він. "Егей, а як ти збираєшся жити після перемоги?" – запитую його. "Уявлення не маю. То ще дожити треба, не факт, що вийде. За фахом я піротехнік… то щось собі придумаю…"
Але найгірше навіть не алкоголізм чи нервові зриви – з цим, за бажання, боротися можна. Найгірше те, що суспільство дедалі глибше розколюється на "цивільних" і тих, хто носить камуфляж – військові, волонтери, медики. Під першою категорією – пофігізм і прагнення абстрагуватися, вдати, що нічого не відбувається. Байдужість – хвороба невиліковна. Ще не побувавши у реальних бойових ситуаціях, але лише потрапивши до дискурсу війни та фронтових проблем, відчуваю, яку майже фізичну нудоту викликають розважально-дуруваті пости у фейсбуці про секс на пляжі чи черговий літературний скандал, і як складно буває спілкуватися з друзями, котрі "не в темі". Тріщина між зоною АТО та рештою світу невблаганно глибшає. Зокрема для мене.
Читайте також: Боєць батальйону ОУН: Воюємо як в Першу світову
Чи здатне буде суспільство прийняти сотні тисяч неврівноважених, неадекватних, травмованих людей?.. Чи стане, в свою чергу, витримки і сили військовим не провокувати на своєму пережитому досвіді і докласти належних зусиль для повернення в мирне життя?
Наразі "В Помпеї все спокійно". Медики ПДМШ мігрують по позиціях офіційних та добровольчих батальйонах, лікують здебільшого грипи, грижі, застарілі травми та наслідки "білочки". Простір кричить про наближення весни, проте будь-якої миті може "бахнути" – прогнози наступу з датами і містами не озвучував лише лінивий. Та мало хто прогнозує, що, вигравши війну за Україну, нам ще належатиме виграти другу війну – за мир. Зокрема у собі.