На такі свята навіть біля лінії фронту незвично жвавий рух. Сільськими чи великими дорогами, де колись був асфальт, їдуть вицвілі «Москвичі», «Жигулі» та навіть червоні «Запорожці». Чомусь саме червоні виявилися довгожителями: перенісши різні світові катаклізми, вони й далі вперто чхають від пилюки на степових шляхах під час нинішньої війни. Вмостившись у невибагливий транспорт, великими родинами люди звідусіль їдуть весь тиждень після Пасхи на кладовища. Але це якщо поталанило й кладовище розмінували, як, наприклад, у перерізаному навпіл лінією фронту Зайцевому, де ще торік люди боялися ходити до померлих через можливість миттєво приєднатися до них у прямому сенсі. Багато кладовищ обабіч лінії фронту досі небезпечні. Але біля невеличкого сільського кладовища, на яке можна дивитися в оптичний приціл снайперської гвинтівки з ворожої висоти, багато автівок. Незважаючи на постійні вибухи, які навіть не чуєш, а відчуваєш як коливання повітря, люди виконують традиційні обряди, несуть яскраві пластмасові квіти, обіймаються та голосно розмовляють. Нібито безпечно. Коли дивишся на цю картинку, проїжджаючи повз, і собі заспокоюєшся: люди ж не бояться…
Читайте також: Зі школи у військо
Волонтерські шляхи теж різні. Останнім часом тут, у прифронтових місцевостях, це не завжди видається якось романтично чи героїчно, радше буденно: хлопці зателефонували, замовили, потім забрали. За чотири роки війни в місцевих волонтерів вже напрацювалися досить чіткі алгоритми передавання корисних речей на передову без зайвих клопоту та небезпеки. Їхні номери телефонів підрозділи передають один одному під час ротації, хтось повертається по кілька разів, звертаючись по допомогу до старих знайомих. І насправді це правильно — використовувати різні способи надання допомоги без гонитви за екстримом чи обов’язкового фотографування себе на тлі зруйнованих будівель. Прибічники модного «волонтерського туризму» вже збили оскому, тому в цій галузі на п’ятий рік війни залишаються здебільшого ідейні фанатики, яким і без екстриму всього вдосталь. Але, якщо чесно, коли випадає нагода потрапити на передову, важко в цьому собі відмовити. Бо хочеться безпосередньо поспілкуватися та самостійно з’ясувати потреби. Щоб не відвантажувати, наприклад, картоплю чи консервацію, вважаючи, що відмовляються через скромність, коли їжі справді достатньо.
Читайте також: Та, кого бояться
Лінія фронту відчувається не відразу. Який може бути фронт, коли в садах всією вулицею квітнуть абрикоси, а на сонечку біля старого будинку відпочиває кішка, яка вже офіційно відгуляла свій березень, а тепер чекає на поповнення котячого роду? І ці хлопці, що сидять на лавці, — вони просто відпочивають, бо вихідний. Але потім мозок повертає в реальність, констатуючи, що тут немає життя у звичному для нас сенсі: буденних звуків, дитячих пустощів, музики та вихідних.
Тут воно інше, наелектризоване постійними обстрілами, зосереджене на виконуванні потрібних завдань, жорстке, чоловіче, суворе. І хлопці, які щиро всміхаються гостям, не відпочивають — вони тут воюють. У побуті воїнів, яких тут називають «таємними», майже нічого такого таємного: замість меблів ящики з-під снарядів, на стінах сокири та пили, у кімнаті багато різних консервів та питної води, а на вході, мов оберег, зроблена дитячими руками пасхальна аплікація. Звуки війни тут чутно дуже чітко, але вже через кілька хвилин їх не помічаєш.
Читайте також: Не знищувати, а відроджувати
Вони кажуть, що вночі було тихо, а ось зранку почалося. «Так свята ж», — каже один, знімаючи балаклаву, яку надягав для волонтерських фотозвітів. Такі тут прикмети, майже як пластмасові квітки на «красну гірку», як кажуть місцеві. Коли хлопці показують висоту, котра не наша, подумки додаєш «поки що» та не втомлюєшся дивуватися, як же в степу все добре видно. Зелені пагорби мов на долоні, і ти навіть не розумієш, де тут ховатися, якщо вогонь стає все ближче. Начебто прочитавши твої думки, вони розповідають, що знайшли окопи та бліндажі ще часів Другої світової, бо тут були дуже потужні бої. Такі самі є й по той бік лінії фронту: оборона була міцна, на кілька кілометрів. І тепер їх відновили, наче відкрили наново рани землі, та з користю використовують для війни сучасної — вони великі, у людський зріст. І чомусь думається, чи не сидять через імперські бажання країни-сусіда в тих окопах один проти одного нащадки тих, хто колись сидів пліч-о-пліч в одному…
Вибравшись із передової до вулиці, де вже живуть місцеві, видихаєш. Хочеться всміхатися, дивлячись на кольорових пихатих індиків, яких випасає дуже стара бабуся з палицею, сидячи біля свого будинку. Вдихаєш солодке повітря квітучої абрикоси, яка відверто гарантує підсвідомості: «тут безпечно!». І в цей момент щось «прилітає» дуже близько. За секунду на вулиці вже немає ані родини індиків, ані бабусі. І цієї миті передова вже тут. Всю дорогу додому думається тільки про те, що вона з легкістю могла б з’явитися будь-де, якби не ті хлопці, в окопах у людський зріст…