Чи не є білим те, що усуває темряву?
Вітґенштайн «Зауваги про кольори»
У квітні 2025 року ми відзначаємо 136 років з дня народження і 74 роки з дня смерті видатного австро-британського філософа, одного із засновників аналітичної філософії і одного з найяскравіших мислителів XX століття Людвіґа Вітґенштайна (1889–1951). Він народився й виріс у Відні. Його сучасниками, з різницею в кілька днів, були Чарлі Чаплін та Адольф Гітлер (з останнім Людвіґ навіть навчався один рік в Лінці). Його ровесником був і філософ Мартін Гайдеґґер. Перед Другою світовою війною Відень був містом у зеніті своєї імперської величі. Відень тих часів — столиця багатонаціональної імперії, один з найбільших культурних центрів світу, кузня новаторських художніх та інтелектуальних ідей. Коли влітку 1919 року Вітґенштайн повернеться в це місто після Першої світової війни, Австро-Угорщини вже не буде. Відень, колись велична столиця світу, яка керувала долями п’ятдесяти мільйонів людей різних національностей, стала тепер центром маленької бідної периферійної альпійської республіки приблизно з шістьма мільйонами людей, переважно німцями.
У кожній серйознішій філософській проблемі невпевненість сягає самого коріння. Треба завжди бути готовим вивчити щось цілковито нове.
Вітґенштайн «Зауваги про кольори»
Дід Людвіґа Герман Крістіан Вітґенштайн (1802–1878) свого часу обірвав зв’язки з єврейською спільнотою і прийняв протестантизм. Інженер Карл (1847–1913), батько Людвіґа, у 27 років уже був директором однієї з віденських фірм, а через десять років став металургійним магнатом та одним із найзаможніших промисловців Європи. Хоча Вітґенштайни не походили з дворянського роду, їх родина жила в аристократичному маєтку Пале-Вітґенштайн. Є ціла книжка (англійською, 2008 року) автора Александра Воута «Дім Вітґенштайнів. Сім’я в стані війни». Усі діти Карла і його дружини Леопольди, а їх було восьмеро, були хрещені в католицькій церкві. З п’яти синів Карла Вітґенштайна троє наклали на себе руки: Ганс (імовірно, викинувся з корабля), Рудольф (випив отруту) і Курт (пустив собі кулю в скроню). Людвіґ (наймолодший) теж усе життя прожив з думкою вкоротити собі віку. Інший син, брат Людвіґа Пауль, на війні втратив руку, але завдяки силі волі навчився грати однією лівою і став відомим піаністом. Біограф Браян Макгінес написав так: «В історії цієї родини багато епізодів, які могли б слугувати матеріалом для якогось психоаналітичного трактату».
З 1906 року Людвіґ два роки вивчає інженерну механіку в Берліні. У 1908-му він їде в Манчестер досліджувати повітроплавство. Він навіть спроєктував двигун для реактивного пропелера, запатентував його й 1911 року отримав за це наукову стипендію від університету. Тут його й заскочив інтерес до філософії. Як пише біограф Едвард Кантерян, «складно визначити момент, коли Вітґенштайн навернувся до філософії». Зацікавленість філософією увійшла в суперечність із надіями батька. На молодого чоловіка вплинули праці Ґотлоба Фреґе й Бертрана Рассела. І хоча Вітґенштайн хотів навчатися в логіка й математика Фреґе, той порадив йому їхати вступати в Кембридж і займатися з Расселом, що Вітґенштайн і зробив 1911 року.
7 серпня 1914 року Вітґенштайн, бувши не придатним до служби за станом здоров’я, записався добровольцем на війну Австрії проти Сербії. Через два дні він уже почав працювати над рукописом найбільш відомої праці — «Логіко-філософського трактату». Він просто записував думки, які приходили йому, у записник. Це могло бути одне чи два речення. Вітґенштайн пішов в артилерійський полк на Східний фронт. Певний час Людвіґ також керував ковальнею та майстернею в тилу в ремонтному підрозділі, де під час вибуху отримав поранення. у травні 1916-го його перевели в гаубичний полк на російському фронті в Галіції, де він добровільно попросився чергувати вночі на артилерійському спостережному пункті, де було найбільш небезпечно.
Одного разу дивізія, у якій воював молодий філософ, потрапила під удар російської армії під час Брусиловського прориву. Вітґенштайн брав участь у боях на Буковині, у битві при Коломиї. У військових звітах його службу як навідника визнавали зразковою. Його навіть нагородили двома медалями й підвищили до капрала. У січні 1917 року він знов на Східному фронті, але вже як офіцер. Перед цим він задонатить австрійській владі один мільйон крон на розробку дванадцятидюймових гаубиць. Вітґенштайн і надалі братиме участь у важких боях під час наступу російської армії в червні 1917 року, за що отримає чергову медаль за хоробрість. У лютому 2018-го його підвищать до лейтенанта й переведуть на Італійський фронт, де він мужньо проявить себе під час боїв, рятуючи життя побратимів. У 1918 році неподалік від Тренто він потрапить в італійський полон. Через кілька місяців війна закінчиться. Головна книжка його життя буде завершена.
Хоча феноменології не існує, існують, далебі, феноменологічні проблеми. Вітґенштайн «Зауваги про кольори»
Вітґенштайн завершив «Логіко-філософський трактат» в італійському полоні 1918 року, вважаючи, що надав у тексті остаточні розв’язання всіх філософських проблем. Рассел перед дисертаційним екзаменом Вітґенштайна казав про його «дисертацію» (а саме «Логіко-філософський трактат» той подав на здобуття докторського ступеня), що «нічого більш абсурдного не бачив у своєму житті». Сьогодні вважають, що його трактат стоїть в одному ряду з такими працями Нового часу, як «Етика» (1677) Баруха Спінози, «Дослідження про людське розуміння» (1748) Девіда Ґ’юма і «Критика чистого розуму» (1781) Іммануїла Канта.
Перша приблизно з п’яти версій «Трактату» зразка 1915 року, на жаль, не збереглася. Те, що стало книжкою, Людвіґ склав на фронті, інколи в окопах, під час відпочинку між страшними боями. Військовий досвід залишив тавро не тільки на авторі, а й на його книжці. Останні сторінки «Трактату» були присвячені етиці й містиці — темам, за які автор взявся в часи війни. «Трактат» вийде 1921 року й буде єдиною філософською книжкою Вітґенштайна, надрукованою за його життя. Основні праці пізнього Вітґенштайна — «Блакитна» і «Коричнева» книжки (1958), «Зауваження щодо засад математики» (1956), «Про достовірність» (1969), «Культура й цінність» (1980) — вийшли вже після його смерті.
Коли психолог вчить нас, що є люди, які бачать, ми можемо запитати його: «А кого ти називаєш людьми, які бачать?».
Вітґенштайн «Зауваги про кольори
Едвард Кантерян у біографії (2007 року) написав, що Вітґенштайн пішов служити насамперед через патріотизм, віруючи в те, що має захищати свою країну, хоч і не розділяв ентузіазму щодо війни, яка, як відомо, призвела до безглуздої загибелі мільйонів людей. Інші біографи зазначають, що Вітґенштайн пішов на війну не стільки заради своєї країни, скільки заради себе. Він хотів узяти на себе щось складніше, ніж викладання, і займатися чимось ще, окрім чисто інтелектуальної праці. Він просто хотів «стати іншою людиною». Наближеність до смерті відкривала в ньому світло життя. Він уважав, що війна прийшла в його життя в правильний час, саме тоді, коли бажання відчути «багатогранність релігійного досвіду» було більшим за бажання розв’язати фундаментальні проблеми логіки. У щоденниках 1914–1916 років він просить Бога, щоб той допоміг йому «не втратити себе». На війні, вважав Вітґенштайн, це важливіше за збереження життя.
Tractatus Logico-Philosophicus переклав з німецької в київському видавництві «Основи» 1995 року Євген Попович. Тоді «Трактат» вийшов одним томом з іншою книжкою Вітґенштайна, а саме підсумком його шістнадцятирічного періоду занять філософськими студіями «Філософськими дослідженнями» (оригінал з’явився 1953 року). Видавництво анонсує, що вже працює над перевиданням «Трактату». У «Трактаті» автор розв’язує основні філософські проблеми через призму співвідношення мови й світу. Він починається словами: «Світ є все, що є подією. Світ є сукупністю фактів, а не речей». Іван Іващенко перекладає цю фразу так: «Світ є всім, що є так/має місце». Закінчується «Трактат» відомою фразою «Про те, про що не можна сказати, треба мовчати». У тексті знаходимо твердження, що «вся філософія — це “критика мови”». Один з коментаторів Вітґенштайна якось написав, що Людвіґ не тільки вголос говорить про те, про що слід мовчати, він ще займає панівну позицію в усіх розмовах про це.
Щоб знати предмет, не конче знати його зовнішні властивості, але доконче знати його властивості внутрішні.
Вітґенштайн «Логіко-філософський трактат»
Ближче до кінця літа 1916 року Вітґенштайн писав, що працює не тільки над підвалинами логіки, а й над сутністю (всього) світу. «Трактат» Вітґенштайна, з його ж слів, це драбина безсенсовних думок, по якій спочатку треба піднятися, а потім її відкинути, щоб побачити світ таким, який він є. Його біограф Рей Монк вважав, що якби Вітґенштайн всю війну провів в тилу, то його «Трактат» міг би бути суто про природу логіки. Нариси щодо етики, естетики, душі, сенсу життя мали своїм імпульсом саме досвід смерті, страждання й відчаю. «Лише смерть надає життю його значення», — писав він у щоденниках. Війна провела Вітґенштайна через релігійний досвід віри в Бога назад до філософії, бо треба розуміти, у що ти віриш. «Мета філософії — логічне пояснення думок», — зазначав він. За кожної зручної нагоди Вітґенштайн просив як реального, так і уявного співрозмовника, щоб його читали повільно. Він наголошував, що хоче вповільнити швидкість читання своїх текстів за допомогою розділових знаків.
На початку весни 2025 року в Києві, у часи російсько-української війни, у молодому видавництві «Синтеза» в перекладі Анни-Марії Котлярової, з передніми увагами редактора Івана Іващенка вийшла книжка Вітґенштайна «Зауваги про кольори» (така собі логіка понять кольорів), яку філософ писав вже наприкінці життя і в якій розглядає поняття кольорів подібно до понять відчуттів і що питання кольорів (також) розв’язуються в контексті мовних ігор (третя частина написана навесні 1950 року в Оксфорді або Кембриджі й уперше видана 1977 року ученицею Вітґенштайна Елізабет Енксом). Книжка складається з трьох частин і написана «у формі коротких, концентрованих, пронумерованих і легко впізнаваних уривків». Вважають, що тема кольору цікавила автора ще з часів «Трактату». У «Трактаті» Вітґенштайн пише, що «предмети безбарвні», «простір, час і барва (барвистість) є формами предметів». Кольори спонукають Вітґенштайна до філософствування. Можливо, саме цим, вважав він, пояснюється й пристрасть Ґете до теорії кольорів. Кольори задають загадку, яка стимулює нас, а не дратує. У «Заувагах» Людвіґ запитує: «Чи можливо описати сліпому, як це, коли хтось бачить?» і «Яка сутність каламутного?». Він пише про те, що «кольори для Ґете були тінями», а «в житті нас оточують мало не виключно нечисті кольори». Зазначає, що «чистого поняття кольору не існує». Врешті-решт він ставить ключове питання: «Чи мені відомо, що я бачу?». Коли кажуть, що є люди, які бачать, то виникає питання: «А як це є — бачити?»
Чи можна помислити, що хтось бачив би чорним усе те, що ми бачимо білим, і навпаки?
Вітґенштайн «Зауваги про кольори»
Багато років тому, влітку 2012 року під час лондонської Олімпіади, займаючись академічними дослідженнями в Кембриджі, у вільний час я ходив містом, розшукуючи місця пам’яті, пов’язані з віденським генієм. Ось висить блакитна дошка на приватному будинку з надписом «Людвіґ Вітґенштайн 1889–1951 філософ — інженер — архітектор — художник. Жив тут за адресою 76 Storey’s Way». Ось переді мною Кінґс коледж (Королівський коледж), корпус Гібса, крило H, кімната 3, де 25 жовтня 1946 року проходило чергове засідання кембриджського Клубу моральних наук (щотижневого семінару студентів і викладачів філософії), на якому запрошений доповідач з Лондона Карл Поппер виголосив доповідь «Чи існують філософські проблеми?». На тому засідання був присутній і голова клубу Вітґенштайн, якого вже тоді вважали одним з найбільш впливових філософів світу. Присутнім був і логік, математик, майбутній лауреат Нобелівської премії з літератури Бертран Рассел. Це було вперше й востаннє, коли ці троє відомих філософів зібралися разом. Того вечора в цьому приміщенні відбулася одна з головних філософських суперечок XX століття, так звана десятихвилинна суперечка, про яку можна почитати на сторінках книжки «Кочерга Вітґенштайна» (Wittgenstein’s poker).
У 1949 році в Лондоні у Вітґенштайна діагностували неоперабельний і прогресуючий рак простати, який розповсюдився в кістковий мозок і викликав анемію. Йому прописали жіночий гормон естроген в пігулках, щоб зупинити вироблення тестостерону. Серед побічних дій цієї терапії були нудота, діарея, імпотенція та опухлість в грудях. Помираючи, Вітґенштайн прошепотів своєму лікареві: «Перекажи їм, що в мене було прекрасне життя». В останні хвилини перед смертю біля смертного одра Людвіґа були кілька його учнів і монах-домініканець. Поховали його за католицьким обрядом у Кембриджі на Парафіяльному цвинтарі Вознесіння Господнього (Ascension Parish Burial Ground) біля каплиці Святого Егідія. Окрім Вітґенштайна, там лежать нобелівські лауреати, лицарі, представники королівської наукової академії, політики, композитори. Загалом 2500 людей поховано на 1500 ділянках. Вважають, що це найбільш інтелектуальне кладовище у світі. Кажуть, там і могила Джеймса Фрейзера (автора книжки «Золота гілка. Дослідження магії і релігії», 1890). Власне, я, коли прийшов ушанувати пам’ять філософа, знайшов там ще й пам’ятну плиту Горація Дарвіна, сина Чарльза Дарвіна. Закінчу цей невеличкий опис словами британського вченого Джона Кейнса, який, зустрівши Вітґенштайна з поїзда в Кембриджі, в листі від 18 січня 1925 року до однієї балерини написав так: «Що ж, бог прибув. Я зустрів його з поїзда о 5:15».