Сьогодні у світі вже не існує країни, яка мала б однонаціональний склад населення. Згідно з документами ООН та ЮНЕСКО, у національній державі титульний народ повинен становити понад 67% населення. Решту представників зараховують до окремих етнічних груп, національних спільнот чи корінних народів.
В Україні проживають представники близько 150 національностей. Закон України «Про національні меншини в Україні» ухвалили ще в 1992 році. З того часу до Закону додавали лише незначні виправлення. Проте слово «меншина» у багатьох викликає негативні асоціації, і на це є кілька причин. «Одна з проблем стосується терміна «національний», адже його можна трактувати по-різному. Переклад українською мовою відрізняється від розуміння цього слова в англійській, адже «nationality» — це не про національність і не про етнос; «nationality» — це про приналежність до держави, це громадянство. А наше розуміння терміна «національний» залишається як приналежність до певної етнокультурної спільноти. Тому часто може виникати й виникає запитання до того, коли ми кажемо «українець», чи маємо ми на увазі громадянство України, чи приналежність до української етнічності, етнокультурної групи тощо. Наступна проблема стосується слова «меншина». Усе тому що в цьому значенні меншина — це не так про кількість, як про статус. Скажімо на прикладі жінок: коли в певній державі їх чисельно може бути більше, ніж чоловіків, але статус буде значно нижчий, тоді умовно їх можуть називати меншиною. Через це вживання слова «меншість» щодо етнокультурних спільнот ніяк не сприяє створенню позитивного іміджу спільноти», — говорить кандидатка психологічних наук Ірина Ейгельсон.
Для того щоб законодавчо замінити термін «національна меншина» на термін «національна спільнота», цьогоріч до ухвалення готують Закон України «Про права національних спільнот України». Хоча деякі бюрократичні нюанси тут усе-таки можуть виникнути, адже саме словосполучення-термін «національна спільнота» невідоме ні для Конституції, ні для міжнародних договорів України.
Журналістка та письменниця, авторка книжки «Наші інші» Олеся Яремчук так прокоментувала цю ситуацію із законом: «Здавалося б, інтенція президента мала добрі мотиви. Однак далеко не всім вони сподобалися. Наприклад, ГО «Товариство угорської культури Закарпаття» та правління Демократичної спілки угорців України відреагували різко негативно. Вони пояснюють свою позицію тим, що принципова новація проєкту Закону України «Про національні спільноти України» полягає у зміні назви й тим самим зміні об’єкта регулювання, суб’єкта правовідносин. «Висловлюємо категоричну незгоду з введенням цієї новації в законодавство України, — ідеться в заяві угорців, — яка, на нашу думку, є шляхом відходу від конституційних і міжнародно-правових засад, створить підґрунтя для маніпуляцій і передумови для подальшого руйнування системи захисту прав національних меншин в нашій державі». Згоди щодо нового законопроєкту ще не дійшли».
Читайте також: Ukraїner започаткував новий проект про національні спільноти України
Відмінності в підходах до проблеми є й у національних законодавствах різних держав. Наприклад, у Великій Британії використовують термін «расова група (меншина)», в Угорщині — «етнічна меншина», в Австрії — «етнічна група», у Словенії — «автохтонна етнічна громада», у Бельгії — «культурна громада», в Албанії — «релігійна громада», в Італії — «мовна група», у Швеції, Польщі, Україні — «національна меншина». А деякі країни загалом не визнають існування меншин на своїх територіях: Андорра, Греція, Нідерланди, Сан-Марино, Франція (Конституція Франції заперечує саме існування етнонаціональних меншин), Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Туреччина.
Стосовно терміна «корінні народи», то основною відмінністю від терміна «національна спільнота» є те, що такий народ не має власного державного утворення за межами України та, відповідно, не має держави, яка б захищала та відстоювала їхні мови чи традиції. Згідно із Законом України «Про корінні народи України», який підписали 1 липня 2021 року, корінними народами України, які сформувалися на території Кримського півострова, є кримські татари, караїми та кримчаки. Президента Росії Владіміра Путіна ухвалення цього закону розізлило через те, що він «оголошує російський народ некорінним на території України».
В англійській мові поняття «indigenous» означає «тубільний», «місцевий». Саме тому є потреба створити та підтримувати сприятливу атмосферу для комфортного проживання, навчання та працевлаштування корінних народів в Україні.
Читайте також: Не твоя війна?
Ірина Ейгельсон вважає, що до 2014 року зробили дуже мало для захисту прав корінних народів: «Потрібно також розуміти, що у держави було не так багато важелів впливу для того, щоб захистити народи, які залишалися на території окупованого Криму. Щодо захисту прав представників тих народів, що змогли переїхати в інші регіони України, то тут потрібно дивитися на те, як реагують різні державні рівні. Деякі міста, наприклад, виділяють приміщення під культурні центри чи намагаються забезпечити можливість вивчення рідної мови. А щодо закону про освіту, то, наприклад, саме для кримських татар можливість навчання всі 11 років рідною мовою є, але, наскільки мені відомо, така школа поки що тільки одна, і вона знаходиться в Новоолексіївці. Я не чула про інші школи, де ця можливість, прописана в законі, була б реалізована».
Славнозвісна 7 стаття Закону України «Про освіту» свого часу наробила багато галасу з боку представників національних спільнот в Україні. Однак основною її метою було розв’язати проблему з низьким володінням державною мовою в дітей із регіонів, де мешкає найбільше представників спільнот. А це можливо лише через збільшення частки викладання предметів українською мовою. Водночас у дитсадках та початковій школі діти з національних спільнот можуть навчатися рідною мовою.
Однією зі слабких сторін урегулювання питання прав національних спільнот і корінних народів є нерегулярність і безсистемність діалогу між ними та владою, зокрема й через відсутність консультативно-дорадчого органу з етнонаціональних питань на найвищому рівні державної влади.
При Міністерстві культури діє Рада з питань культури національних меншин України, при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту — Громадська рада керівників освітніх програм Всеукраїнських громадських організацій. При більшості обласних державних адміністрацій також діють ради представників громадських організацій національних меншин. Однак, враховуючи масштабність і складність питань збереження культурної самобутності, сприяння розвитку культур національних спільнот, було б доцільно розглянути можливість створення консультативно-дорадчого органу з цих питань на найвищому рівні. Тоді його рішення могли б відносно швидко реалізуватися у вигляді доручень, указів, законодавчих ініціатив президента України.