В очікуванні змови

Є кілька речей, що змушують по-іншому поглянути на те, що відбувається навколо і в самій країні. Звісно, це насамперед системна економічна та технологічна криза, що спалахує у світі приблизно раз на 50 років. Це так звані довгі кондратьєвські цикли, що відміряють перехід від одного технологічного укладу до іншого. На черзі вже шостий.

 

Його обриси ще не зрозумілі, хоча зовнішньоекономічний формат суперечностей, що зростають, однозначно має спричинити переформатування центрів сили та впливу. Найбільші песимісти ладні згадувати, що фіксування кордонів таких зон у межах уже нового економічного та оборонного суверенітету, зокрема, відбувалося після Першої та Другої світових воєн, коли самі війни були як наслідком, так і способом виходу з криз. Мовляв, не треба шукати економічного виходу там, де його немає…

 

Це можна було б і проігнорувати. Але минулого тижня, наприклад, міністр оборони Росії Анатолій Сєрдюков на засіданні колегії оборонного відомства заявив, що у світі зросла ймовірність збройних конфліктів, потенційно небезпечних для Росії. За його словами, головні винуватці такої ситуації – США
і НАТО. «Військово-політична ситуація характеризувалася прагненням керівництва США досягти глобального лідерства розширенням і нарощенням військової присутності США та їхніх союзників по НАТО в регіонах, що межують із Росією. Прагнення американської сторони були націлені на отримання доступу до сировинних, енергетичних та інших ресурсів країн СНД. Активно підтримувалися процеси, скеровані на витіснення Росії з простору її традиційних інтересів», – цитували слова Сєрдюкова російські інформаційні агенції.

 

Ця риторика, втім, для внутрішнього вжитку. А перед тим 25 грудня 2008 року, вже без будь-яких розголошень для преси, на закритому засіданні Ради безпеки Росії обговорювалася стратегія РФ щодо країн СНД, включаючи оцінку ситуації на Кавказі після збройного конфлікту з Грузією, ситуації з українською газотранспортною системою, просування проектів Північного та Південного газових потоків тощо. А ще Москва встигла провести зондувальні перемовини з представниками Вашингтона на цікаву тему: США не розміщуватимуть системи ПРО у Східній Європі, а Росія навзаєм використає свої важелі впливу на Іран, позиція і дії якого у регіоні турбують американців.

 

Іран входить у велику дугу нестабільності, що простягнулася від Близького Сходу (Ліван) через Ірак та Іран до Афганістану і Пакистану. Зростання потенціалу конфліктності у світі, що також є однією з ознак завершення чергового «кондратьєвського» циклу, нині тісно пов’язане зі збереженням високого рівня терористичної активності й неконтрольованим поширенням зброї масового ураження і технологій подвійного призначення. Будь-яка дестабілізація у цьому та інших регіонах планети негативно позначиться на Сполучених Штатах, третина ВВП яких забезпечується міжнародною торгівлею, а 80% товарів і 67% енергоносіїв перевозяться морським шляхом.

 

Це те, що відомо. Але невідомо, чи разом із цим не обговорювалася ситуація з іншими «просторами», що традиційно цікаві вже самій Москві. Хоча дуже на те схоже. Бо нині помітно, що США, країни ЄС і НАТО не мають ні бажання, ні важелів упливу, використання яких унеможливило б реалізацію Кремлем своєї стратегії щодо приборкання непокірних країн на теренах СРСР. Це показав воєнний конфлікт Росії проти Грузії. Коли ж ідеться про Україну, то під час газового конфлікту провідні країни Європи продемонстрували неготовність до ускладнень у відносинах із РФ заради підтримки інте­ресів Києва. Процес приєднання України до Євроатлантичної системи колективної безпеки нині виглядає вельми невизначено і непевно. Особливо на тлі заяви генерального секретаря Яапа де Хоопа Схеффера у Кракові: розширення Альянсу має відбуватися з урахуванням інтересів Росії.

 

З високою імовірністю можна говорити про те, що впродовж найближчих десяти років політичне керівництво у традиційно найактивніших країнах щодо України – США та Росії – буде незмінним з усіма негативними наслідками для Києва у разі досягнення якогось балансу інтересів між Москвою та Вашингтоном. У цей період Україні не слід сподіватися на парасольку безпеки від НАТО, а внутрішня нестабільність робить країну ще вразливішою на міжнародній арені.