Малюючи своє полотно «Мадрид 1937 — Чорні літаки», Орасіо Феррер де Морґадо не вагався, які художні прийоми має використати в своїй роботі, тема не дозволяла жодних сумнівів.
Картина, створена в поетиці соцреалізму, була сповнена символізму, спрямованого проти генерала Франко. Сцена зображала чотирьох жінок і трьох дітей на тлі руїн і диму, які лишили після себе нальоти літаків його армії.
Червона комуністична хустка на голові однієї з жінок, здійнятий у викличному привітанні Республіки кулак іншої — це все пояснювало, ким були зображені художником жертви терору.
Уперше картина була виставлена під час відкриття Всесвітньої виставки в Парижі в 1937 році, через рік після початку громадянської війни в Іспанії. На загал вважалося, що це був “найбільший успіх павільйону Іспанської республіки”.
Хто з вас бачив цю картину особисто чи хоча б її репродукцію? Хто лише чув про неї? Окрім спеціалістів, мабуть мало хто.
На першому поверсі іспанського павільйону, під галереєю, де знаходилися роботи Феррера де Морґадо, експонували одну, самотню картину Пабло Пікассо.
Яким дивним здається нам сьогодні, що після показу «Ґерніку» розкритикували республіканські лоялісти за те, що та була недостатньо політична, не надто пряма й надто неоднозначна. Одні пропонували прибрати її і повісити на її місце «Мадрид 1937» Феррера де Морґадо. Інші вимагали замінити її картиною із зображенням мертвих дітей.
Багато хто вважав «Ґерніку» важкою картиною. Її неоднозначність дошкуляла.
Вважалося, що робота Пікассо атакує глядача як на естетичному, так і на моральному рівні, на відміну від «запроєктованої комісією» теми картини Феррера де Морґадо, чий однозначний політичний месидж задовольняв антивоєнну паризьку публіку.
Естетична атака, якої допустився Пікассо, була небажаною. Пишучи про Всесвітню виставку у впливовому британському щотижневику The Spectator, мистецький критик Ентоні Блант чітко і ясно озвучив повсюдний на той час погляд на «Ґерніку», називаючи твір Пікассо в своїй дуже критичній рецензії «не жестом публічної жалоби, а виразом приватного мозкового штурму». Через кілька місяців у тому ж часописі автор повторив свою точку зору, наголошуючи, що «творчість Пікассо — напрочуд специфічний продукт, глибоко приватне мистецтво, тому її нелегко використати для вираження загальних проблем». Як не іронічно, але це дуже влучна оцінка «Ґерніки», такої потужної в своєму художньому вираженні саме тому, що це цілком приватна експресія, бачення нікого іншого, тільки самого Пікассо.
Нині ми знаємо, що не «Мадрид 1937», а «Ґерніка» залишилась стійким образом іспанського мистецтва часів громадянської війни і ймовірно найвідомішою антивоєнною картиною XX століття.
Історія цих двох картин пригадується мені в часи дедалі частіших дискусій про роль мистецтва в зображенні трагедії, зумовленої війною в Україні. Чи будуть створені твори рівня «Ґерніки»? Невідомо. Можливо, зараз уже неможливо створити великі «мистецькі твори». Мистецтво вже давно відкинуло мову й форму, які можуть описати й упоратися з великими темами, вирішальними темами.
Українські митці, щоб їх помітили й оцінили у світі, змушені використовувати мову, яка в останні десятиліття стала обов’язковим глобальним lingo із прийнятними місцевими варіантами.
Як нещодавно написала поетка й есеїстка Еліс Ґріббін:
«Твори, про чиє значення й переламність упродовж останніх десятиліть сповіщали по всіх усюдах впливові люди, твори, які отримували схвальні рецензії, головні нагороди й просування, швидше за все глядачами не вважатимуться значимими навіть через десять років, і не стільки тому, що певні теми отримували надмірне висвітлення.
Скоріше й у ширшому розумінні, мистецтво потерпає, оскільки опинилося в заручниках перекручення демократичного духу. Політичне мистецтво отримує визначну увагу, але мистецтво неоригінальне, педантичне, неамбіційне, історично необізнане, поверхневе, спроектоване якимось черговим «комітетом» все ж має ще більшу увагу й поширення. Справді великі твори мистецтва можуть бути складними чи важкими або ж ні, але це завжди безжалісно одиничне та своєрідне вираження, аристократичне за своєю природою».
Важко не погодитись із діагнозом Ґріббін. Будь-хто, хто без упереджень слідкує, що відбувається в глобальному мистецтві, мусив би замислитися над практично цілковитою безплідністю дискурсів, які пропонують художники чи дедалі частіше колективи художників. Як пише Ґріббін, ці «комітети» стежать, щоб поставали роботи (бо ж уже не твори, творів у цій постмистецькій епосі ніхто не намагається створювати), що відповідали б актуальним рекомендаціям цих же «комітетів».
Єдиний шанс для появи «твору мистецтва» — це вирватися з нав’язаної парадигми. Я хочу вірити, що в Україні знайдеться художник/художниця, які всупереч несприятливим «погодним умовам» зможуть зануритися в навколишню дійсність і відфільтрувати цей досвід через свій аристократичний талант. Важливо, щоб ми могли подужати цей виклик і помітили, відчитали й оцінили мову і форму, запропоновану тими, хто, як і військові на фронті, беруться за mission impossible.
Тільки так може з’явитися українська «Ґерніка».