Збараж вельми відрізняється від стандартних історичних галицьких містечок. Пам’ятки, дух давнини і старі квартали збереглися тут не щільним простором, а впереміш із реаліями зовсім інших епох. Усе в Збаражі переплетене й утворює химерні еклектичні поєднання. Ось жінка в санях, запряжених двома коняками й лошам, на тлі треш-гламурної реклами, занедбаних радянських п’ятиповерхівок і пострадянської трохи претензійної аптеки. А зовсім поряд, майже одне навпроти одного, мальовничо розбитий, наче в міні-бомбардуванні, завод на продаж і стародавній єврейський цвинтар. За кількадесят метрів – не менш «атмосферне» католицьке кладовище зі статуями, хрестами, гробівцями.
Людський фактор
Зимові вулички Збаража, окрім найголовніших, вельми малолюдні. Зате тут можна познайомитися з дружнім песиком, що радо проведе до замку, чи котом, який не боїться тебе. Зрештою, на збаразьких вулицях ви маєте шанс зустрітися з молодою, але вже достатньо відомою поміж українських читачів письменницею Надійкою Гербіш, яка може трохи розповісти і про «некам’яне» обличчя рідного міста: «Тут є певне культурне життя. Часом відбуваються концерти, зазвичай біля замку, виставки, фестивалі історичних реконструкцій.
Інколи на фест до Збаража з’їжджаються готи з усієї України та з-за кордону. Є художники, скульптори. Зокрема, останнім часом особливо добре пішло різьблення по дереву – воно популярне серед досить численних туристів, переважно польських. Але, звісно, в нас немає вишів, є тільки школи й ПТУ, не надто добре з роботою. І, на жаль, дуже багато городян їдуть до Західної Європи заробітчанами». Кажуть, ті своїми інвестиціями істотно підвищують ціни на місцевому ринку нерухомості.
Старий центр
Геть невеселим курйозом є доля збаразької синагоги, збудованої 1537 року. Скидається на те, що внаслідок тривалих трансформацій і перебудов сьогодні вона виявилась одним із корпусів місцевого горілчаного заводу досить відомої марки. Така інформація мені траплялася в кількох різних джерелах.
Непросто велося й найстарішій у місті православній Успенській церкві. Про її існування відомо з кінця XVI століття. Потім, за даними істориків, у XVIII столітті, Потоцькі переробили її на костел Святого Юзефа і Вікторії, та він невдовзі згорів. Після відновлення тут влаштували монастир ордену тринітаріїв, але його закрила наприкінці століття нова австрійська влада. А приміщення знову віддала українській громаді під церкву. Ця історія – черговий доказ того, що міжконфесійні християнські війни за храми є давньою традицією на українських землях, а не апокаліптичним знаменням «шалених дев’яностих». У будь-якому разі сьогодні тут православна церква Київського патріархату, а сама будівля вишукана й акуратна.
Інша церква – греко-католицька, Воскресіння Господнього, теж побудована у XVIII столітті, на пожертви того ж таки Потоцького та міщанина Григорія Гимонюка. Через століття перебудовувалася й тепер має вигляд масивної та не зовсім барокової.
Між цими двома храмами – симпатична досить стара міська забудова. Чимало будинків, щоправда, у відверто занедбаному стані. Інші химерно «відремонтовані». Поміж усього цього, відповідно до принципів збаразької еклектики, вклинюється й радянська естетика.
Та загалом над центром міста безроздільно домінує колишній Бернардинський монастир. Точніше, його величний бароковий костел Святого Антонія. Так, його теж звели у XVIII столітті. За проектом архітектора Йогана Ґанца. Не надто багатий на зовнішню оздобу, храм, утім, має вишуканий і насичений вигляд.
Костел після падіння радянської влади повернули римо-католикам, нечисленним після депортацій та «обмінів населенням». Про «наш» вимір цих обмінів нагадує лемківська капличка неподалік, встановлена нащадками переселенців у пам’ять про річницю операції «Вісла».
Серед колишніх монастирських будівель вирізняється оригінальна дзвіниця авторства того-таки Ґанца. Із XVIII століття в монастирі працювали парафіяльна школа та гімназія, нині ж діє музична школа.
Фінальний ривок
Перейшовши річку Гнізна, що кружляє тонкою і стрімкою змійкою через усе місто, я опиняюся на підйомі до замку. Гора не надто висока, однак достатньо крута. На її схилах – гарний старовинний парк, у якому є старий пам’ятник-обеліск Адамові Міцкевичу, монумент Другої світової та інші скульптури.
Коли нарешті опиняєшся нагорі, замок спершу здається якимось недостатньо монументальним та ефектним. А втім, він витримав козацьку облогу. Та й узагалі тут є на що подивитися. У 2000-х будівлю помітно реставрували. Стан палацу тепер добрий, це одна з візитівок замків Тернопілля, проте реставрацію важко назвати ідеальною, особливо в плані внутрішнього оздоблення. Ренесансний palazzo in fortezza збудували за проектом італійського архітектора Вінченцо Скамоцці в XVII столітті, щоправда, задум італійця скоригував голландський військовий архітектор Генрік ван Пене.
У замку нині проводяться різні виставки. Так, у залах палацу можна побачити ікони, меблі, вишивки, навіть музичні інструменти. Тут і чимало копій та оригіналів старовинних портретів, зокрема «парсун» численних власників палацу та їхніх родичів Збаразьких, Вишневецьких, Понятовських та ін.
Звичайно ж, замком усе не обмежується. Поруч на пагорбі стоїть не надто стара, але зграбна й із ледь вловимим балканським присмаком церквичка. Внизу, під горою, є велике озеро. У «Вогнем і мечем» у ньому плавають оборонці Збаража, а сніжної зими 2013-го ніщо не порушує спокою водойми, хіба що рибалки.