За роки української незалежності Донбас ми бачили всяким. Бачили його злим на початку 1990-х, коли шахтарі погрожували походом на Київ і перекривали шляхи, вимагаючи повернення боргів із зарплати. Бачили його в розпачі наприкінці тих-таки 1990-х, коли безробіття досягло піку й багато хто виїжджав на заробітки, а шахтарі вішались і спалювали себе від безгрошів’я. Бачили розгубленим у 2004 році, коли Янукович програв вибори й на Сході чекали, чим же обернеться Помаранчева революція. Але ніколи ще не бачили Донбасу переляканим. Переляканим до паніки й безумства, як сьогодні, коли його жителі споруджують барикади й здригаються від чуток про насування «бандерівської лавини».
Сказати чесно, я не розраховував угледіти Донбас таким. Занадто багато пафосних промов лунало з місцевих трибун, занадто часто нам казали, що цей край ніхто не ставив на коліна. Проте лише одна вміло запущена качка про 700 бойовиків, що висунулися автобусами на Донецьк для захоплення місцевої влади, поставила місто дибки. Звістка про майбутні вуличні бої із «западенськими окупантами» обросла подробицями й домислами, пішла кочувати соціальними мережа ми, передаватися в sms-повідомленнях. З’явилася інформація про можливі теракти. Преса зарясніла панічними заявами місцевих чиновників і депутатів. Розпочався цілковитий сюрреалізм.
Читайте також: Чому не страйкує Донбас?
Утім, заявами справа не обмежилася. За ними настали шизофренічні дії. 27 січня до Донецької облдержадмінстрації стягнули близько 10 автобусів із шахтарями державних підприємств у помаранчевих касках, які прибули на захист місцевої влади від «бандерівських банд». А тепер угадайте із трьох разів, що подумали накручені чутками громадяни, коли побачили автобуси з дядьками в центрі Донецька? Бінго! Панічні настрої розвернулися на всю широчінь. Бабусі на вулицях плювали, посилали прокльони в бік автобусів і поспішали додому, «поки не почалося». Перехожі показували у вікна шахтарям непристойні жести. Все змішалося в абсурдну кашу, проте охочих добровільно протистояти загрозі так і не знайшлося. Крім міліції, тітушків та гірників до будівлі ОДА ніхто так і не підтягнувся.
Шахтарські автобуси оточили ОДА з різних сторін, гірники висипали на мороз, трохи поблукали навкруги й колоною пішли обідати в кафе «Діалог», яке діє в будівлі ОДА. Загалом до міста привезли близько 1 тис. осіб, тож транспортування й годування всіх цих людей напевне влетіло організаторам у копієчку. На запитання, чиїм коштом відбувався весь цей спектакль, чіткої відповіді ніхто так і не дав. Губернатор послався на те, що рішення про захист ДонОДА ухвалили профспілки, які й профінансували вояж, але це пояснення, звісно, нікого не переконало. Загалом ситуація бачилася досить цинічною, адже якби чутки про підготовлений напад «озброєних бойовиків» раптом виявилися правдою, то шахтарям фактично довелося б голіруч прикривати собою чиновників, граючи роль живої загорожі.
Не дочекавшись бійки, вони добряче померзли. Далася взнаки й замала кількість туалетів – сніг між ялинок у сквері біля ОДА швидко пожовтів.
Ізсередини (тобто за плечима гірників) адміністрацію охороняли емвеесники зі щитами й шоломами. Спочатку вони бачилися доволі суворими, але безглуздість того, що відбувалося, вельми швидко позначилася на їхніх бойових якостях. Наступного дня міліціонерів у ДонОДА можна було спостерігати сплячими в кріслах у таких позах, ніби вони щойно стали свідками якогось гидкого й нудного засідання.
Для певності мешканці облдержадміністрації завезли, щоб ті їх охороняли, ще й тітушків, яким у Донбасі придумали евфемістичне наймення «народні дружинники». Хлопців спочатку розмістили в будівлі Центру законодавчих ініціатив, який у зв’язку із цим дістав позаплановий вихідний. Зі стін ОДА тітушкам носили бутерброди й напої, тоді як журналістам вхід у приміщення заборонили. Невдовзі ЦЗІ став схожий на сміттєвий полігон: через розкидані на підлозі недоїдки, пластикові стаканчики й недопалки.
Звісно, кожен житель міста інтерпретував усі ці події на свій лад. Хтось радів, що в ОДА знайшлися захисники, хтось сміявся з дурощів і боягузтва чиновників, хтось і справді вирішив, ніби адміністрація захоплена екстремістами.
Читайте також: Чи варто Україні ампутувати Донбас і Крим?
Зрештою, коли фарс досяг піка абсурду, а банди «фашистів» у Донецьку так і не з’явилися, мешканці ОДА збагнули: потрібно щось сказати із приводу такої ситуації. І секретар міської ради Сергій Богачов знайшов вихід. На своїй сторінці у Facebook написав, що автобуси з підозрілими людьми були зупинені на межі області працівниками ДАІ. При цьому імена героїчних міліціонерів, які врятували Донецьк від навали, а також номери машин так і залишились секретом. Очевидно, тому що напружена боротьба з екстремістами відбувалася виключно в уяві міських управлінців.
Зате комунальна преса випустила з нагоди колишнього ймовірного штурму абсолютно феєричні статті, в яких оспівувала подвиг захисників ОДА, що не допустили захоплення міста і штурму адмінбудівель. Очевидно, діяли за відомим футбольним принципом «гра забудеться, результат залишиться». Через рік деталі фіктивного штурму зітруться з пам’яті більшості обивателів, а от пишатися міфічною перемогою над неіснуючим злом можна буде ще довго.
Загалом уся ця дивна історія точно продемонструвала тільки одне: Донецьк живе міфами. Страшними міфами. І лише за їх допомогою влада планує зберігати контроль над регіоном. Тактика залишилася такою самою, як у 2004 році.
Тільки сплетена зі страхів ширма ще дає змогу втриматися на плаву донецькому клану, який не перестає ретельно експлуатувати мнемоімплант «ми погані, але вони ще гірші». Але одного разу мине й цей страх. І тоді ресурсів у клану більше не буде.