На тлі урочистостей, пов’язаних із інавгурацією новообраного президента, сталася подія цілком другорядна, можна сказати навіть приватна, але така, що набула певного розголосу. За кілька годин до інавгурації під час урочистого молебню в Києво-Печерській лаврі за участю Патріарха Російської православної церкви Кирила та предстоятеля Української православної церкви митрополита Володимира останній подарував Януковичу копію Пересопницького Євангелія та благословив дар від колекції «платар» – «каблучку-печатку Київського князя Всеволода».
Історія цього незвичайного подарунка викладена в промові прес-секретаря митрополита Володимира протоієрея Георгія Коваленка та в дипломі, що супроводжував цей надзвичайний історичний дар: «Каблучку зроблено візантійськими майстрами на замовлення візантійського імператора Константина ІХ Мономаха й подаровано на честь примирення, підписання мирної угоди 1043 року між Візантією та Київською Руссю, скріпленої шлюбом між донькою Константина й сина Великого князя Київського Ярослава Мудрого та внука князя Володимира – Всеволода. Син Володимир, який народився від цього шлюбу 1053 року, отримав від батьків прізвище за дідом – Володимир Мономах».
Така докладна (хоча й історично малодостовірна) легенда, викладена в дипломі, свідчить, що дарителям надзвичайно важливим здавався навіть не так подарунок, як те, що він знаменує для них та нового президента. Тому не має сенсу зациклюватися на факті, що ця каблучка є навіть не копією, а бездарною з точки зору сфрагістики фальшивкою – на це вказує, зокрема, археолог Максим Левада. Важить не річ – важить символ, який вона несе – так можна стисло сформулювати один із законів сфрагісти–
ки та геральдики – наук, що вивчають такі речі, як знаки, герби, печатки тощо.
Остання русько-візантійська війна
Війна 1043 року, про яку йдеться в дипломі, остання в двохсотрічній історії походів руських князів на Візантію. Ці походи знаменували собою вихід новопосталої держави Русь у світ тогочасної великої політики – наслідком стало не лише укладання торговельних та політичних угод між Руссю та Візантією, але й, врешті-решт, прилучення Київської держави до християнства та поступове поширення здобутків більш ніж тисячолітньої історії грецького світу на її терени. Похід 989 року Володимира Святославича на Корсунь (Херсонес) спричинив шлюб між київським князем та порфирородною сестрою імператора – акт, який в очах тогочасної Європи та в очах самого Володимира дозволяв руському монархові наблизитися до імператорів Візантії та Священної Римської імперії германської нації.
Та з Візантії статус нової християнської держави бачили трошки інакше – Русь зараховували до низки напівзалежних від імперії держав, якими були Болгарія, Угорщина, Сербія, Вірменія чи Грузія. Київські та головні удільні князі мали придворні візантійські ранги, які відповідали статусу варварських царьків, що мали допомагати Імперії військом. Та найголовніше, підлеглий статус таких держав гарантувала церква: місцева верхівка церковної ієрархії – митрополит – призначався з Константинополя, де предстоятель церкви – патріарх – за давньою традицією політично залежав від імператора.
Саме ці два різних погляди на статус Русі в міжнародній політиці й стали головною причиною міждержавного конфлікту 1043 року. По-різному оповідають про цю війну руські та візантійські джерела. В останніх ідеться про першопричину конфлікту. Виявилося, що імператор намагався розпустити русько-варязький корпус найманців, аби позбутися військової залежності від Києва та посилити політичний тиск на нього. З іншого боку, відомо, що саме в ці роки митрополитом Русі без згоди Константинополя призначено русина Іларіона – таким чином Ярослав хотів позбутися церковної залежності від Візантії.
Вінцем цих суперечок і став військовий конфлікт 1043 року. Ярослав зазнав у ньому поразки – варязький корпус розпустили, а коли князь помер, Іларіона змістили, його місце посів митрополит-грек. Хоча син Ярослава Всеволод отримав у дружини візантійку з імператорської сім’ї, проте статус її незрозумілий – науковці так і не змогли відшукати жодного історичного джерела, в якому б ішлося про те, що дружиною Всеволода була саме порфирородна дочка імператора (доля кожної з них добре відома). Тож дослідники дійшли згоди, що дружиною Всеволода стала або непорфирородна (що надзвичайно принижувало статус шлюбу), або навіть побічна дочка імператора. Про передачу імператорської печатки навіть і мови йти не могло – адже всі дипломатичні церемонії імператорського двору детально описані в тогочасних політичних трактатах.
Тож через кілька років після конфлікту 1043 року бунтівна Русь була змушена змиритися з приниженим статусом залежної від Візантії держави, що й було зафіксовано в угоді 1046 року. В 1054-му помер Ярослав Мудрий, а з його смертю розпочалися чвари між його спадкоємцями. Так сталося, що внаслідок християнізації Русі поступово відмерла архаїчна традиція вбивства родичів-конкурентів у боротьбі за князівській стіл. Тож усі сини Ярослава, на відміну від його братів, незважаючи на майже постійні міжкнязівські конфлікти, померли своєю смертю, хоча чвари між Ярославичами були не на життя. Старший із них – Ізяслав – двічі втрачав київський стіл і двічі його повертав. Основними його конкурентами були двоє середніх братів – Святослав та вже згаданий нами Всеволод. Після смерті Святослава, який відібрав київський стіл у Ізяслава, Всеволод посів його місце. Та не так сталося, як гадалося – з польською допомогою повернувся Ізяслав, який склав васальну присягу не імператорові Візантії, а папі та імператорові Священної Римської імперії. Всеволод не виказав особливого спротиву, залишив Київ брату, а сам сів у Чернігові. Ізяслав простив молодшого брата. А коли сини померлого раніше Святослава привели проти Всеволода половців із наміром забрати в нього батьковий Чернігів, київський князь виступив йому на допомогу. В битві на Нежатиній Ниві старий і молодий Ярославичі здобули перемогу, але дорогою ціною – Ізяслав наклав головою. Так Всеволод остаточно посів великокнязівський стіл.
Роки його правління – тріумф візантійського впливу на Русі та роки «візантійства» у внутрішній політиці київського князя. «Льстівиє грєкі» (підступні греки) – казали на Русі. Прикладом такої підступності стало вбивство тмутороканського князя Ростислава – сина того самого Володимира Ярославича, який зазнав поразки від греків 1043 року. Ростислав утвердився в Тмуторокані як незалежний володар, але був отруєний на бенкеті особисто правителем сусіднього грецького Херсонеса (Корсуня). За не менш таємничих обставин загинули й інші племінники Всеволода – хто в битвах, а хто був вбитий підкупленими Всеволодом половцями. Інший спосіб боротьби – протиставлення одних племінників іншим. Син Ізяслава Ярополк отримав по смерті батька Волинь. Всеволоду вдалося налаштувати проти нього синів отруєного Ростислава та ще одного зі своїх племінників – сина Ігоря Ярославича Давида. Багаторічний конфлікт завершився загадковим убивством Ярополка. «Розділяй та володарюй» – це справжнє гасло правління візантійця Всеволода.
Син Всеволода Володимир, який носив прізвище Мономах, був візантійцем не тільки в сенсі підступності. Він єдиний із давньоруських князів, хто лишив по собі наративну пам’ятку – так зване «Повчання Володимира Мономаха» – твір, що характеризує київського князя як людину грецької культури, за політичними поглядами близького до ліберального напрямку візантійської політичної думки. Та, на жаль, в історію він увійшов не цим, а як складова політичного міфу – про так звані дари Мономаха. Наприкінці XV сторічча у новопосталій Московській державі з’явився міф про те, що візантійський імператор Константин Мономах передав на Русь символи влади – зокрема й «шапку Мономаха». Після зруйнування Візантійської імперії турками 1453 року ця легенда долучилася до міфу про правонаступництво влади імператорів великими князями московськими як спадкоємцями імператорів, з одного боку, через Володимира Мономаха – нібито внука імператора Константина Мономаха, а з іншого – через шлюб Івана ІІІ з Софією Палеолог – родичкою останніх імператорів Візантії. Ця легенда швидко перетворилася на політичну доктрину про Москву – Третій Рим, яка зусиллями московського православ’я стала фундаментом російської державності.
Загальновідомо, що «шапка Мономаха» й досі зберігається в Москві. Наукові дослідження вже давно спростували її візантійське походження, проте вона й сьогодні належить до головних символів російської державності. Важлива не річ – важливий символ, що вона несе. Претендуючи на символізм, чужоземний носій (чи, може, власник) імператорських інсигній (хай і сфальшованих) передає новопосталому володарю київського столу (принаймні, він себе вважає за такого) символ влади – каблучку-печатку. І знову ці символи влади, а також спільна віра мають знаменувати наступні сторіччя перебування Києва в політичному та ідеологічному просторі великого сусіда – цього разу вже не Другого Риму, але Риму Третього.
І не важливо, чи справжній той перстень, так само як не важливо, чи справжня та «шапка Мономаха», – важливий той сенс, який вкладають політики у, здавалося б, буденні речі – жести, ритуали або подарунки. Така вже, мабуть, доля ментальності православного світу – середньовічні символи та традиції тут і досі живі.
|
<span |
На фото: ДАР. Перстень, подарований Віктору Януковичу, та диплом до нього від скандальновідомої колекції археологічних скарбів «Платар» (власники бізнесмени Микола Платонов та Сергій Тарута
