29 липня минає 160-та річниця митрополита Андрея Шептицького — людини, що вражає масштабом своєї особистості. Виходець із давнього шляхетного роду, перша згадка про який сягає 1284 року, вихований у польській культурі, він свідомо обрав українську ідентичність, ставши символом істинного патріотизму та мудрого служіння. «Я знаю докладно, що мене чекає, — поляки вважатимуть мене за українця, а українці будуть мене трактувати як поляка, та дарма! Господь Бог кличе, треба йти!» — ці слова свідчать про його непохитну віру та готовність до викликів. На цьому ґрунті він порозумівся з В’ячеславом Липинським, якого підтримував і фінансово, і духовно.
Протягом 44 років (1900–1944) Шептицький очолював Українську греко-католицьку церкву, ставши не лише релігійним лідером, а й духовним провідником українського народу. Його митрополиче служіння припало на буремні часи, коли Галичина перебувала в складі Австро-Угорщини, ЗУНР, Польщі, СРСР та нацистської Німеччини. За різних обставин владика Андрей незмінно відстоював права українців, закликав до єдності, служіння спільній справі та любові до ближніх.
Андрей Шептицький на сходах храму Святого Юра. Початок 1930х років
Граф Шептицький мав доступ на аудієнції до цісаря, і не вагаючись використовував цей вплив для захисту українських інтересів. Ще до Першої світової війни він вимагав політичних прав для українців Галичини. У 1910 році у промові в австрійському парламенті Шептицький порушив питання створення українського університету, розуміючи значення освіти для державотворення. Поки це питання не було вирішене, митрополит надавав стипендії талановитій українській молоді для навчання за кордоном. Шептицький дбав про виховання молоді: «Виробляйте у молоді самостійність, індивідуальність, учіть їх розраховувати більше на себе, ніж на інших… власною ініціативою дороблятися самостійного буття». Він підкреслював, що лише «культура, оперта на здорових і сильних моральних основах», може вивести народ на передове становище.
Андрей Шептицький вчив суспільних лідерів, що «влада дана не для панування, а для служіння», і закликав підприємців шукати «правди, а не прибутку». У 1899 році в пастирському посланні він писав: «Давайте убогому можливість заробку — научіть його, покажіть йому, як би він сам міг свою долю поправити», а згодом додавав: «Нехай майбутні покоління візьмуть в свої руки торгівлю і промисел, бо слабкою завжди є суспільність, що свого промислу не має; убогою суспільність, в котрій торгують чужинці». Він вірив, що справжній добробут будується на праці, яка приносить користь і щастя іншим, а меценатство — це використання капіталу для розвитку власного народу. Його благодійництво охоплювало широкі сфери, зокрема мистецтво — він був засновником Церковного музею, колекція якого лягла в основу Національного музею у Львові. Ініціював створення двох мистецьких шкіл — школи Олекси Новаківського та іконописної школи в монастирі студитів, особисто викладаючи там лекції. Підтримував «Пласт» та сприяв розвитку кооперативів, прагнучи зміцнити суспільство в різних вимірах.
Митрополит Андрей з матір`ю графинею Софією
Андрей Шептицький дивився в майбутнє, стверджуючи, що «вільні народи живуть наукою і винаходами, а колонізовані — більше традиціями і не можуть конкурувати». Митрополит був далекоглядною людиною: «Працю для майбутнього вважаю справою у сто разів важливішою, ніж усе, що можна зробити для теперішньої хвилини». У найскрутніші часи не втрачав віри й залишався діяльним до останнього — показово, що під час Другої світової війни написав трактат «Як будувати рідну хату».
Митрополит постійно наголошував на небезпеках внутрішніх розбратів, «отаманщини», яка призводить до руїни: «Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять… Як довго у національних справах більше пам’ятати будуть українці на власне індивідуальне добро, так довго загальна справа не буде могти успішно розвиватися».
Андрей Шептицький вчить сили духу, закликаючи не впадати в розпач і зневіру, у мить Страсної п’ятниці бачити майбутнє Воскресіння. Попри те, що на його очах руйнувалося все, що він будував, в останніх словах він говорив про бачення Української Церкви та Української Держави, які неодмінно відродяться.
Автор книжки «Митрополит Андрей Шептицький і принцип “позитивної суми”« Мирослав Маринович цитує митрополита: «Не тільки у глибокому середньовіччі, але й найімовірніше, також у майбутньому український Київ відіграватиме для цілої Західної Европи велику роль, можливо, вирішальну роль». І коментує: «Я знайшов у Шептицького цю фразу, яка сповнила мене великою надією. Ці слова були сказані тоді, коли про український Київ ще мови не було. Ще Україна не була незалежною, а він уже бачив, якою великою може бути її роль у світі. Дай, Боже, щоб наші уми і серця сповнилися цими ідеями Шептицького».
Андрей Шептицький вірив, що «ключ до перетворення України знаходиться в ній самій». Його життя та спадщина — це яскраве свідчення того, що «в нашій волі змінити себе», і що відродження нації неможливе без єдності, моральних засад та віри у власні сили.
Шептицький під час візиту до пластового табору, 1930 ті