Юлія рік як працює в NAMU і один із проектів, який може презентувати її внесок у стрімкий розвиток Національного художнього музею України, – у виставці «ЯВЛЕННЯ. Пам’ятки Братського монастиря» (26.12.2018- 31.03.2019), роботу над якою вона координувала. Юлія розповіла Валерії Корчевській /…/ про організацію проекту, в якому дивним чином зустрілися сакральне мистецтво із сучасним, технічне забезпечення музею із томосом, важлива державницька тема і меценатська культура сучасних громадян. А також про те, як 14-річний досвід роботи в банківській сфері «виручає» в менеджерській діяльності в державному музеї.
Ми говоримо про безпрецедентний в музейній практиці України виставковий проект «Явлення. Пам’ятки Братського монастиря». Куратор, очевидно, ставив одне завдання, а в організаційної групи, яку ти координувала, було своє амбітне завдання. В чому воно полягало? Ви замахувалися на наймасштабніший, найнесподіваніший музейний проект?
Над цим проектом справді працювала організаційна команда, в якій у кожного була своя роль. І якщо навести фокус на кожного учасника команди, то можна сказати, що його роль була визначальною. Якщо подивитися на роль кураторки виставки Галини Олексіївни Бєлікової, яка зробила дослідження матеріалу і контексту, є зберігачем всього цього обсягу матеріалу, всіх висновків і численних ліній, закладених у цей матеріал, вона – ключова. Роль Івана Світличного, художника, який виступив у даному випадку дизайнером експозиції, архітектором виставки, була визначальною в тому, яким чином подати артефакти і наукові дослідження.
Фото: Ігор Тишенко
Надзвичайно важливо було створити сприятливе поле для їхньої взаємодії. Сам матеріал має складну внутрішню структуру: мистецтво, історичний аспект, соціальний і релігійний аспект, православні братства, братські рухи – в який спосіб вони утворилися, на підставі яких мотивацій, цінностей, які дійшли до нас крізь віки і зараз так само є актуальними, на підставі певних практик, які вплетені і в наше повсякденне життя як прояви громадянської активності, і так далі… Ця структура матеріалу не могла бути проявлена через простий підхід до експонування.
Вся практика музеїв вказує на те, що дуже навіть могла…
Так, ви маєте рацію. Можна “вивалити” глядачеві на голову стоси інформації – візуальної, текстової і звукової – “роби з цим, що хочеш”. Ми виконали свою головну функцію – представили результати багатьох років досліджень. Але для мене важливим аспектом у роботі Національного художнього музею України є те, що ми, так само як і будь-яка інша сучасна організація, створюємо досвід людини – user experience. Тобто, нас цікавить а) який досвід ми створюємо глядачеві, і б) наскільки сценографія цього досвіду транслює культуру, яку ми демонструємо у матеріалі.
Якщо ми розповідаємо про українське бароко, то наскільки той підхід, який ми застосували в репрезентації матеріалу, є, з одного боку, бароковим, а з іншого – сучасним. Цікаво було спостерігати еволюцію взаємин учасників проекту, коли всі переглядали свої початкові уявлення і, вислухавши аргументацію інших, переходили на нову сходинку порозуміння: протягом численних обговорень, зустрічей, команда, як у скульптурі відсікають зайве, “упаковувала” великий обсяг інформації в більш лаконічну думку чи висновок, або в якийсь лаконічний носій, або той носій, який є і інформативним, і чуттєвим.
Зрозуміло, що дослідник-куратор більше зосереджується на тому, ЩО він показує, але питання, ЯК показати, ближче до практик експонування сучасного мистецтва. На початку, як ти уже сказала, були різні варіації, від дуже простого – розвісити на стінах багато інформаційних планшетів і повісити ікони – до розмістити інформацію на електронних носіях☺. Але таке лаконічне, навіть мінімалістичне представлення шедеврів пишного українського бароко, де кожна ікона чи шата подані як коштовність, з повагою і любов’ю, підсвічені кольором, світлом, акцентовані тінями – цей хід дуже цікавий. Як ви до цього прийшли?
Я спочатку прокоментую першу частину питання – про ЩО і ЯК. Припустимо, науковці досліджували, і накопали «що». Або, якщо звернутись до досвіду куратора виставки сучасного мистецтва – художники створили «що». Куратор додає ще й своє «що», тобто що саме він говорить на базі зібраного матеріалу, що саме він висловлює, працюючи з творами мистецтва, художниками. В проекті «Явлення» теж постало запитання: а що саме кураторка хоче сказати, в чому полягає її ключове висловлювання. Чи вона висловила свою позицію? Чи ми просто показали зібраний матеріал?
Фото: Ігор Тишенко
І це якраз був один із викликів: коли говоримо про сакральне мистецтво, про українське бароко, ми не просто показуємо його пишноти, розказуємо про історичний контекст ретроспективно, а ще й беремо на себе відповідальність робити певні висновки – висновки реставратора, дослідника-науковця, куратора, дизайнера, що працюють над виставкою – на кожному з цих етапів були складні рішення. Реставратори брали на себе відповідальність – реставрувати ікону так чи ось так, який шар живопису залишити – верхній чи найдавніший, і в який бік ми розвернемо сприйняття глядача залежно від ухваленого рішення. Чи ми підкріпимо легенду про чудо і це буде wow-ефект: за легендою литовський вояк шаблею вдарив Богородицю по лику, і ось він – шрам. І друге питання, знову ж таки, інтерпретація науковця – чому ці реліквії вважалися втраченими, чому ми 80 років не знали, чи залишилися пам’ятки з Братського монастиря чи їх немає, і що з ними сталося. Це теж відповідальність – визначити або інтерпретувати, за яких обставин вони могли з’явитися в музеї.
Тепер повернемося до «як». Ми кілька разів сідали разом з Галиною Бєліковою та Іваном Світличним і обговорювали, як подати таку величезну кількість матеріалу, адже формат «виставка» не означає, що весь матеріал ми маємо продемонструвати у вигляді експонатів чи елементів виставки. Вирішили, що деякі матеріали будуть подані в буклетах, про інші розповімо за допомогою освітньої програми, через екскурсії та усну розповідь, відео, через квести (якими славиться відділ просвіти NAMU).
Важливий аспект – сучасні технології, застосовані на виставці, вони свідомо не описані у матеріалах виставки, інформація про них письмово не донесена до глядача.
Фото: Ігор Тишенко
Це які, наприклад?
Це якраз історія про розробку 3D-моделі іконостасу Богоявленського собору, про проектування світла і тіні, про те, що протягом дня тіні та світлові рефлекси змінюються і рухаються залами – про мультимедійну частину проекту. Вона ніде ні письмово, ні наочно не пояснюється глядачеві, окрім усного коментаря екскурсовода або іншого супроводжуючого. І це теж було заплановано. І наприклад, те, що у нас немає етикеток, а вся інформація подана в буклеті-путівнику, теж свідомий, дуже ретельно аналізований вибір.
А чому? Бо дехто каже, що це незручно.
Так, є поодинокі відгуки про те, що це незручно. Зауважу – дуже поодинокі.
Фото: Ігор Тишенко
Це просто звичка людей?
Так. У музеї зараз збільшилась аудиторія, приходить багато молоді, приходять люди, які, можливо, не мають навички ходити в музеї і аналізувати побачене – ходити довго, спостерігати, читати, думати, десь посидіти, ще раз переглянути, відкрити нові аспекти. Можливо, цим людям в перший момент здається, що відсутність етикеток – це незручно, бо взяти буклет-путівник по виставці, сісти і почитати – це бути налаштованим розбиратися і досліджувати. З іншого боку, вони заходять у простір, що певним чином впливає своєю атмосферою, його атмосфера є, так би мовити, “чистою”. Музейна зала – і не сакральний простір, не храм, з іншого – вона і не відчувається як музейна. Це певна комбінація прийомів, яка своєрідно впливає на глядача.
Тобто організаційна команда виставки не вивалила на глядача увесь огром інформації, з якою він мусив сам вигрібати, а зробила величезну частину попередньої роботи – продумали, як буде зручно, як показати, де має бути підсилення ефекту, так?
Ми спробували знайти оптимальний баланс у кількості матеріалу і в незвичному досвіді, який людина отримає на чуттєвому рівні. Також є певні речі, які зрозуміє тільки той, хто працював всередині музею: наскільки це складно зробити нові виставкові меблі чи нові лавки, підсвітлені так, щоб підштовхнути людей сісти з буклетами і самостійно прочитати інформацію. Це дрібниця. Але ми нею теж пишаємося. Освітлення цих лав дає відчуття теплої дерев’яної фактури, яка теж відсилає до релігійної тематики.
Фото: Ігор Тишенко
Та звісно, тут є прямий примус, бо тільки на лавках є світло, щоб прочитати.
Так, ми старалися все продумати, про це ж і мова.
Які експозиційні засоби і прийоми використовували, щоб якнайкраще представити пам’ятки Братського монастиря?
Ми зробили ставку на відтворення атмосфери сакрального простору Богоявленського собору, для якого ці пам’ятки створювались, і де вони довго існували і взаємодіяли з аудиторією. І, з одного боку, ми розказуємо на виставці про їхню мистецьку, історичну цінність, а з другого – непрямо розказуємо про те, як вони взаємодіяли як сакральні предмети.
Фото: Ігор Тишенко
Як підбирали колір стін?
Це було сміливе рішення дизайнера, яке сміливо і відповідально погодила генеральна директорка музею Юлія Литвинець, і на яке кураторка сміливо погодилась, хоча й вагалась протягом всього підготовчого процесу. Галина Бєлікова розуміла, що в певний момент наважилась на сміливе рішення, процес запущений, а потім на неї накочувалася паніка, непозбувна бентега про те, а як же це буде. Стан, коли й хочеться пережити новий досвід, ризикнути, і страшно. У книжці Михая Чиксентмихайї «Потік» описаний момент, який називається «відчуття потоку» – воно виникає між станами «нудно» і «страшно». Це якраз той випадок. Цікаво мало бути і в підготовчому процесі. Тим більше всі, хто брав у ньому участь, відчували, що це знакова подія: бо ми створюємо важливий проект, розказуємо важливу історію, і водночас ми вперше являємо важливі мистецькі пам’ятки, ми вперше пробуємо застосувати комбінацію підходів, – працюємо із сакральним мистецтвом за допомогою сучасних технологій, із актуальним підходом художника до дизайну виставки сакрального мистецтва. Нам пощастило взаємодіяти із компанією Front Pictures, що працює з найновішими технологіями, розробляє своє спеціальне програмне забезпечення для інсталяцій, вони допомогли музею зі створенням 3D-моделі іконостасу з Богоявленського собору.
А чому сірий і бордовий?
Метою Івана було створити такий ефект, ніби ікона «явилася» з іншого простору, з темряви, з невідомості. Бордовий колір притаманний бароковій естетиці, а комбінація сірого з бордовим напевне, і створює цей ефект опуклості, виходу ікони з іншого виміру.
Фото: Ігор Тишенко
А в останній залі на одній стіні ви зробили сіро-бордову штору…
Для певних ходів були мистецькі підстави, а деякі зумовлені технічними обмеженнями: всі знають, що в NAMU є лише три виставкові зали на другому поверсі, решта – постійна експозиція. Тепер музей виходить на певну ресурсну діяльність, але співробітники чудово пам’ятають часи, коли не можна зайвий раз пофарбувати стіни, тому що це, по-перше, кошти, а по-друге, цим стінам сотня років, а гіпсокартон також вже відслужив давно. Сама будівля не дуже адаптована до того, щоб під кожну виставку перебудовувати простір. Зважаючи на важливість виставки, музейна команда прийняла доволі радикальні рішення про вибудовування тимчасових простінків, щоб передати відчуття, що ці експонати знаходяться на своїх місцях в іконостасі Богоявленського собору, і що ти проходиш, так би мовити, через царські ворота і переходиш в залу з реліквіями – вкладними хрестами Петра Могили, Петра Сагайдачного, Єрусалимського патріарха Феофана та ракою для мощів, тобто реконструкція певного шляху людини, яка заходить до храму.
Тобто в першій залі фальш-стіна символізує стіну, на якій був кіот із чудотворною іконою. У другому залах фальш-стіни нагадують царські ворота, на яких висіли ікони в намісному ряду, а що це за форма зіккурату, на яких стоїть рака для мощів у третьому залі?
У всіх залах є різні технічні обмеження, наприклад, батарея посередині, яка є таким самим раритетом, як і все інше в музеї. Ми мусили з цим працювати, і тому рака розташована над одним із радіаторів.
Фото: Ігор Тишенко
А раку це не псує?
Ні, тому що радіатор, над яким встановлено раку, не працює. Окрема історія – креативні рішення щодо того, як врахувати обмеження музею, а не просто збудувати цікаву виставку в білому кубі.
А в останньому залі дві фальш-стіни які функції виконують?
Це якраз спроба підтримати ідею зміни звичного простору. Якщо в першій та другій залах є простінки, які стоять під кутом до стін, то і в четвертій залі ми також змінюємо параметри простору. І зміна цих параметрів на чуттєвому рівні створює інший досвід перегляду відеоматеріалів про реставрацію пам’яток Братського монастиря та про київську школу іконопису. Це інформаційна зала, в якій двоканальне відео проектується на стіну і простінок, – на одному ми бачимо одну історію, а друга розкриває деталі першої.
Світло теж важливий експозиційний елемент виставки…
Світло – один із ключових елементів цієї виставки. З одного боку, досвідчений глядач, який ходить на різні виставки, взаємодіє з різними видами мистецтва, звик до того, що в музеях чи галереях в приглушеному світлі підсвічують окремі експонати. Тут ми ще більше нагнітили це приглушення, створили напівтемряву, з якої, як з імли віків, з імли зруйнованої історії, з якою зіштовхнулася українська культура, виходять на світло чудові мистецькі твори – ікони, ризи, богослужбові книги. Музейники зараз потроху витягують і досліджують, і описують, і вводять в життя наших співгромадян, гостей нашої країни і нашого міста цю історію і ці культурні цінності.
Фото: Ігор Тишенко
Тепер поговоримо про проекції, які по суті є самостійним художнім твором. Вони зроблені Іваном Світличним разом із компанією Front Pictures. Іван казав, що їх можна й не помітити, бо можеш прийти у такий час, коли ці тіні зовсім маленькі …
Або це просто рефлекси на стіні, відблиски, кілька крапочок.
…ну от, власне. Потрапляєш і можеш не побачити, взагалі не розумієш, про що це. Варто було морочитися з цим, якщо це не має такого wow-ефекту весь час?
Цікаво, що одночасно з відкриттям виставки «Явлення» у одній з київських галерей відкрилася виставка «Авангард у пошуках нового виміру». І там так само Front Pictures створювали медіа-інсталяцію. Колеги, які подивилися обидві виставки, відчули велику різницю між підходами: там – шоу і анімація, а в NAMU ти помітиш це тільки тоді, вся твоя сенсорика налаштована на проект. Можливо хтось не помітить цю медіа-інсталяцію самостійно, але йому розкажуть друзі чи знайомі, чи десь прочитає, тоді він повернеться ще раз на виставку. І тривалість спілкування з «Явленням» – це теж один із запланованих ефектів. Іван Світличний в інтерв’ю онлайн-журналу «Korydor» сказав, що він провокує глядача працювати, тобто не полегшує йому життя, а чекає інтелектуального діалогу. І в нашому проекті Іван також дотримався своєї позиції.
Фото: Ігор Тишенко
Тепер технічне питання. Дуже хороша ідея, як на мене, рознести ікони і їхні шати як окремі експонати, так вони виглядають не як функціональні речі, а як окремі твори мистецтва. Але там же є і якісь коштовні твори? І взагалі, коштовні реліквії національні, так? Вони захищені?
Так, вони під сигналізацією. Плануючи виставку, ми думали, де та межа між тим, щоб дати глядачу відчути цінність твору і можливість взаємодіяти з ним безпосередньо, і щоб захистити його від поцілунків, пошкоджень, викрадення абощо. Ми думали, чи будуть люди цілувати ікони. Чи дати можливість відчути енергетику цього живопису, позолоти, дерева, підсвіченого, без скла, у специфічній млі, яка створюється від взаємодії фарб, живопису, дерева, світла, бордово-сірого кольору, тобто оце все разом створює цю специфічну млу. І ми бачимо по відгуках, які люди розміщають у фейсбуку чи інстаграмі, що для багатьох це велика цінність, яку вони відчули в проекті.
Тобто вирішили дати цілувати ікони, не закрили?
Ні, ми просто вирішили провести експеримент: чи правильно знайдений баланс музейного простору і певної сакральної атмосфери, коли люди не будуть забувати, що вони в музеї. Ми комунікували, що це в першу чергу культурна подія, тобто показуємо сакральне МИСТЕЦТВО. І публіка нас почула – не було випадків, щоби ікони цілували☺ Але люди отримали змогу відчувати енергетику цих творів без захисного скла. Інше питання – шати, хрести, вотивні підвіски, старовинні Євангелія. Тут ми зобов’язані захистити ці предмети за допомогою скла і сигналізації. Цікавий ефект виникає в другому залі, коли Євангеліє віддзеркалюються у склі шати до ікони Ісуса прямо на ту Біблію, які тримає в руках Ісус на шаті. Це помітили глядачі. Цікаво, як глядачі самі знаходять для себе власні ефекти і символи в цій сценографії виставки. У фейсбуці була дискусія про культурний продукт, чи мета інституції створити продукт чи створити ситуацію, в якій кожна аудиторія знаходить для себе свої сенси, досвіди і відкриття, а це означає – незаплановані ефекти. Тобто продукт – це зазвичай спланований досвід, сплановані ефекти, сплановані інтерпретації. Мені якраз близькою є друга позиція.
Фото: Ігор Тишенко
Оскільки ви застосували інноваційний підхід до традиційного мистецтва, то напевне ж були ті, хто не сприйняв його? Чи ні? І це теж кейс для музею, умовно кажучи, бо виставка великобюджетна, на неї зробили великі ставки, потратили гроші, і тоді він теж має показати, чи суспільство готове сприймати інший підхід, більш актуальний, але менш доступний?
Найперше слід зауважити, що в цьому проекті не було вкладено державних коштів, окрім тих ресурсів, які музей в рамках своєї звичної діяльності несе: охорона, зарплати працівників і так далі. Всі інше – це кошти приватних осіб, організацій, які давали гроші на проектори чи на фарбування, чи на інші елементи виставки або проекту в цілому. Крім того, на підтримку NAMU є меценатський клуб “Леви Музею”, де ми залучаємо внески від меценатів, вони довіряють розпоряджатися цими коштами на власний розсуд музею, найкраще докладати на ті потреби, які в музею є. І ми бачимо, що є і на участь у клубі «Леви Музею», і на цільову підтримку.
Важливий момент, що в цьому проекті ми намагалися ув’язати кілька завдань, в тому числі й технічне оснащення музею, тобто закупівля якісних проекторів, щоб надалі вести й освітню діяльність, і лекційні програми, і медійні елементи для наступних виставкових проектів. І для того, щоби вільніше оперувати цими речами, бути сучасним музеєм мистецтва, ми якраз закладали в цьому проекті покращення технічної бази музею.
Збоку здавалося, що ця виставка просто створена для того, щоб підтримати томос. Але я так чула, що це не зовсім так.
Проект «Явлення» готувався музеєм майже десять років – йшла робота з атрибуції творів, реставрації, дослідження, виявлення паралелей. Планування виставкового проекту починалося близько двох років тому. І як ми розуміємо, жодних реальних розмов про томос і про конкретні дати його отримання ще не було. І те, що «Явлення» і томос «вистрілили» одночасно – це збіг обставин. Або провидіння. Якщо згадати, що основною функцією чудотворної ікони «Богоматір Братська», яка є ключовим експонатом виставки, був захист православ’я на цих землях, то, можливо, ніякого збігу й немає.
Фото: Ігор Тишенко
Але це саме той збіг-незбіг, який не є кон’юнктурою. Цікавий момент, що ми подавали цей проект на конкурс Українського культурного фонду, щоб отримати державне фінансування, і не отримали його. І це те, що зробило нас сильнішими, тому що це дало підстави нам активно доносити цінність цього проекту, взаємодіяти, комунікувати з аудиторією, з “Левами Музею”, з потенційними меценатами, просто з активними компаніями, з активними людьми, які долучалися до фінансування цього проекту. І ми значно збільшили аудиторію людей, які готові підтримувати музей, які оцінили ті кроки чи ті підходи, які музей послідовно втілював, і наочно вони побачили їх в цьому проекті. Вони відчувають, що музей і надалі буде старатися по мірі можливості втілювати так чи інакше подібні підходи, тобто сучасно працювати з мистецтвом, зберігати його, демонструвати, досліджувати.
Ще один цікавий збіг. Назва виставки «Явлення» була сформульована ще навесні 2018 року, вона має кілька смислових шарів – і що ця ікона, і взагалі чудотворні ікони являлись, виникали нізвідки; що ці експонати з Богоявленського собору Братського монастиря – Бого-Явлення; що понад 80 років ці експонати вважалися втраченими, а тепер ми їх являємо нашій аудиторії, нашим співгромадянам, іноземцям, усьому світу. Англійською мовою Богоявлення перекладається “epiphany”, і коли в грудні 2018 року, перед самим відкриттям проекту в Україні відбувся собор православних церков, і вони обирають предстоятеля на ім’я Епіфаній, ми вже задумалися про ці символічні збіги. Бо цей збіг-незбіг однозначно робить наш проект об’ємнішим, його присутність і його взаємодію із реальністю, і майбутнє, яке розгортається на наших очах, якісь суттєві такі тектонічні зсуви в певних сферах нашого життя, вони теж певним чином виглядають пов’язаними.
Тебе як арт-менеджера знають за великим проектом «Земельна відповідь», з яким ти працювала, тобто ти була не прив’язана до інституції. «Явлення» – твій перший великий проект в умовах державного музею, можеш сказати, яка різниця між бути координатором чи арт-менеджером в незалежному проекті і в державному музеї, в якого є певні обмеження, в якого є своя історія і свої особливості.
Перше, про що тут варто зауважити, що у всього є дві або й більше сторін. Те, що з одного боку є слабким місцем, воно ж і є сильним. У незалежній діяльності ти маєш свободу вибирати, з ким тобі працювати, з однодумцями, які так само застосовують певні підходи до взаємодії, до командної роботи, до планування, до звітування. В організації є сталий колектив, який має свою історію, хтось працює тридцять років, хтось – один рік, є певні інструкції, законодавство, цінності. Це зовсім різні історії. І тут важливо мати навички взаємодії, взаємної комунікації, коли двоє людей не просто один одному щось говорять, а провадять спільну діяльність. В організації, звісно, потрібно більше цих навичок взаємодії, пошуку різних підходів до співпраці з різними людьми. Одні здатні бути самостійними, на самокеруванні, іншим потрібно просто ставити завдання кожен день з періодичним контролем, чи вони їх виконали. Я маю досвід роботи у великих організаціях в банківській сфері – я 14 років пропрацювала в різних банках, від великих, де була велика бюрократія, до маленьких і динамічних, де рішення приймалося сьогодні на завтра. Я працювала в сфері ризик-менеджменту. Є три основні види ризиків, які різним чином стосуються креативу і науки. Кредитні ризики – це 80% науки і 20% креативу, ринкові ризики – 50/50, а операційні ризики – 80% креативу, 20% науки. І я якраз працювала в операційних ризиках, тобто це взаємодія з людьми, з процесами, створеними людьми, з системами, створеними людьми, і зі стихійними явищами, тобто з непередбачуваними подіями. Робота в кризових умовах – це те, що досить вдало включає креатив. Але я хочу звернути увагу, що робота в цій сфері дала багато організаційних інструментів, навичок організаційної діяльності, комунікативної, внутрішніх комунікацій, і якщо ти мав здатність чи навчився працювати, взаємодіяти з людьми навколо проблем, то тебе в принципі мало які проблеми можуть налякати в подальшому.
Фото: Ігор Тишенко
Проект «Земельна відповідь» теж був по суті новою технологією – арт-смарт-медіа – там мистецтво було дотичним до суспільно-політичної, економічної сфери. Спільне в «Земельній відповіді» і в «Явленні» у тому, що і там, і там є інновації – не у науковому розумінні цього слова, а в сенсі нових підходів чи нових моделей взаємодії елементів і учасників створення результатів спільної діяльності, спільні цінності. В музеї працюють люди, які знають, що таке мистецтво. Інше питання, що, можливо, хтось знає, що таке мистецтво з позицій дев’ятнадцятого століття, хтось знає, що таке мистецтво, перебуваючи в двадцятому столітті, а хтось розуміє, що таке мистецтво у двадцять першому, а може, й зазирає у двадцять друге. І всі ці групи належать до категорії людей, які знають, що таке мистецтво. І це теж накладає свою специфіку взаємодії при створенні спільного проекту. Але це й цікаво.
А ще спільним у цих проектів є те, що вони фондувалися активними громадянами, невеликими і середнього розміру компаніями із сучасним світоглядом, здатністю зазирати за обрій. Вони є проявами спільної дії, спільнокошту, розуміння впливовості і важливості культури.
І тепер, коли музей взяв нову висоту із виставкою «Явлення», на 2019 рік ви теж, певно, плануєте амбітні проекти, які би перевершили попередні?
Ми не працюємо за принципом «догнати і перегнати». Така установка мені здається недоречною. Але викладатися на максимум, адекватно працюючи над кожним окремим проектом, і реалізуючи ті завдання, які музей наразі для себе сформулював, будемо й надалі.
Наразі ми працюємо над важливим виставковим проектом «Олександр Богомазов: творча лабораторія», який плануємо відкрити третього травня. Якщо в мистецькій сфері поняття «творча лабораторія» викликає конкретні цехові коннотації, асоціації, то звертаючись до широкої аудиторії українців, які стежать за подіями, переживають, куди рухається країна, як зробити, щоб усі жили заможно і щасливо, в цьому контексті важливу роль грає, ЯК ми розповімо історію цього художника початку двадцятого століття, який був інноватором, винахідником власних художніх методів. В ширшому контексті поняття «творча лабораторія» дуже добре корелює, на мою думку, з ідеєю, яка активно обговорюється в інтелектуальному середовищі в Україні, про можливу роль України як певної творчої лабораторії в глобальному світі.
На правах реклами