Через те, що падав рясний дощ, прийшли лише найвідданіші прихильники, які, обступивши юнака, вдягненого з натяком на стиль мілітарі, разом із гуртом журналістів спостерігали, як він вправно розбирає зброю.
Акція скидалася на довготривалий флешмоб, під час якого швидко мінялися спостерігачі. «Маестро», справді, добре знався на автоматі, тому його руки стрибали зі знанням справи.
У перших рядах зібралися діти і молодь, а ззаду кілька чоловіків старшого віку зчепилися в суперечці. Один доводив, що тепер в кожній хаті має бути по автомату, другий казав, що автомати – то замало. Йому більше подобалися танки. А третій сміявся з обох, мовляв, «від теперішніх врятує тільки атомна бомба».
Після акції вдалося дізнатися в перехожих, як вони ставляться до ймовірності збройного конфлікту, наприклад, на мовному ґрунті?
Микола, 28 років: «Ідіотам нема, що робити, от сварять людей. Я москаль, знаю українську, працюю в міліції. Чекаю, коли прийде команда лапати злодіїв. Заради такої справи готовий працювати позаурочно».
Вуйко Стас, 64 роки: «Не боялися наші батьки, то най і діти наші не бояться. Ліпше вмерти героєм, ніж то все терпіти. Я ще дивуюся, що наші люди не беруться до зброї».
Марина, 21 рік: «Піду санітаркою (сміється). Жартую, незадовго я стану мамою і хотіла би, аби моя дитина жила в мирі. А ще хочу, щоби не було злиднів, тих малих зарплат і пенсій. Хочу мати змогу поїхати з дитиною на море. Я би відпустила свого чоловіка, якщо треба буде воювати».
Баба Орися, 71 рік: «Дивлюся, як вони серед вулиці повикладали пістолети і автомати, то чесно вам кажу, що боюся. Бо пам’ятаю розповіді мами, пам’ятаю, як ходили наші хлопці, як не було, чим запалити в хаті, бо всіх, кого лапали в лісі, навіть тих, хто ходив за в’язанкою дров, лапали, писали в бандери і відправляли на Сибір».
Леся, 18 років: «А шо, кльово. Я трохи постояла, трохи нудно… Хоча хотіла би навчитися так само. Раптом пригодиться. Я би не хотіла, щоби мій тато або брат йшли воювати. Люди мають якось мудріти. Хоча я не знаю, як».
Халіль, 23 роки, з Непалу: «Ні-ні, не хочу, щоби в Україні стріляли. Я розповідаю, дзвоню своїм, як тут спокійно, доброзичливі люди, гарна земля, багато води, чистота. Вам не треба воювати. Якщо політики не можуть, то ви маєте вибрати між собою наймудріших – і вони повинні домовитися».
Орест, 34 роки: «Гадаєте, ті, що зараз закликають до збройної боротьби, то когось з них потім побачите на передовій? Вони будуть в штабах сидіти і думати, як гарніше програти битву, так, як зараз просрали 20 років. Тільки дебіли при мовному конфлікті хапаються за зброю. Лише дурні і тупі хапаються за зброю. Бо тепер всім керує розум. Якщо в когось не має розуму, то йому і автомат не поможе».
Люди розмовляли охоче і ставало зрозуміло, що війна для них, м’яко кажучи, зараз не найнагальніше. Поруч стояли намети з голодувальниками і столик для тенісу. Хлопці з білими стрічками на головах розмовляли зі знайомими і журналістами.
Нічого підозрілого…