Нагадаю, з пропозицією відкласти до кращих часів вимогу закону про демонстрацію державною мовою фільмів і серіалів у кінотеатрах, на телебаченні та в мережі виступили найбільші телекомпанії та виробники контенту. Привід — пандемія, яка значно похитнула позиції виробників вітчизняного медіапродукту, й це загалом достатні підстави звернутися до держави по допомогу, стандартна поведінка бізнесу в будь-якій країні.
Далі починаються деталі, які змушують уважніше придивитися, на яких засадах функціонує галузь. Припустімо, з кінотеатрами жодних питань немає, тотальне дублювання українською іноземних фільмів запровадили не вчора й воно довело свою безальтернативність. Інтернет, як ми розуміємо, жодних регулювань не визнає й функціонує за своїми неписаними правилами, точніше, без жодних правил. Нікому не спаде на думку дублювати, з дозволу сказати, Морґенштерна. Що ж до телебачення, то тут, виявляється, досі все діє в той самий спосіб, що й багато років поспіль. Російськомовні серіали й програми, адже в законопроєкті фактично йшлося лише й тільки про них, переважно українською просто титрували, що порівняно із загальними бюджетами на виробництво та закупівлю продукту — так, копійки, це вам не повноцінний дубляж. Стоп, чому російськомовні? Авжеж, бо вітчизняний серіальний продукт, на відміну від кіно, виробляють, точніше, донедавна виробляли переважно з розрахунку на телеринок сусідньої держави-агресора. Не знаю, як зараз, давно не дивився, але певний час тому номери автівок у нібито «наших» серіалах були російські, й кокарди на кашкетах не поліцейських, а міліціонерів теж були російські.
Читайте також: Відчуження після відчуження
Це правда, рекламний ринок під впливом COVID-19 просів, грошей у мовників стало суттєво менше, й робити україномовні версії вже наявного продукту або тим паче виробляти новий з повноцінною озвучкою для власного глядача — завдання непідйомне. Галузь у паніці, і я далекий від думки, що автори законопроєкту Микита Потураєв та Євгенія Кравчук свідомо бажали закласти міну під зусилля патріотичних сил, цьому суперечить біографія «героїв дня» (цього разу, на жаль, у лапках) і їхні попередні висловлювання. Радше йдеться про запізнілу спробу зберегти індустрію від банкрутства або принаймні відкласти його в часі. А тепер два запитання в лоба: 1) чи можливо це зробити? й 2) чи варто це робити?
Те, що українське телебачення загалом збиткове, — вже давно не державна таємниця. Наш рекламний ринок узагалі не здатен утримувати таку кількість каналів загального доступу. Такого немає в жодній, підкреслюю, жодній європейській країні, особливо коли йдеться про розважально-інформаційних або інформаційних мовників. У нас стихійно склалася ситуація, коли кожен місцевого масштабу барон або національного масштабу герцог уважав за потрібне заснувати або придбати власний телеканал — частково заради пихи, як особисту стайню чи кріпосний оркестр, частково щоб здобути політичний вплив. З часом медіамагнати перетворилися на володарів інформаційного поля й відтак політичної ситуації. Без медіаресурсу перемога жодної політичної сили, жодного окремого політика неможлива взагалі. Наскільки зараз відомо, законопроєкт про деолігархізацію, який готують у надрах президентського офісу, передбачає якраз позбавлення некоронованих хазяїв країни цього інструменту впливу.
Читайте також: Між нами, дорослими
Отже, галузь сама по собі злоякісно хвора, бо, з одного боку, історично й актуально тісно пов’язана з російським медіа, з дозволу сказати, ринком, а з іншого — захищає інтереси олігархів, а ніяк не всього народу чи якихось його окремих груп, окрім, власне, тих, хто в цій галузі працює й непогано почувається. Зберігати милиці російської мови, хай навіть тимчасово, означає консервувати її засадничу ущербність і не давати змоги перезавантажитися на менш токсичній базі. Усі мовники в країні мають перетворитися або на чистий бізнес без штучного підгодовування з боку господаря (це той принцип, який, до речі, п. Потураєв свого часу відстоював на посаді заступника голови Нацради), або на суспільні сервіси з утриманням коштом бюджету, крапка.
В Україні безліч випадків, які нібито виходять за суто лінгвістичні або соціолінгвістичні рамки, але в яких саме позиція стосовно мови дає змогу визначити й визначитися, по який бік сили ти перебуваєш. Порятунок олігархічних або навколоолігархічних творців контенту — якраз такий випадок.