Іноді, проходячи повз пам’ятник Лєніну на Бессарабці чи спостерігаючи на мапі щось на зразок «Дніпродзержинськ» чи «Котовськ», ловиш себе на думці, що все це ніби вічна пляма з вайльдівського «Кентервільського привида» й нам надалі так і борсатися в усіх цих посттоталітарних рештках. Утім, час таки стирає ці сліди, хоч і не так швидко, як хотілося б. Навіть такі, здавалося б, неминущі втілення махрового совка, як в’язниці у старовинних монастирях, і ті не витримують випробування й одна за одною зі скреготом та скрипом зникають, врешті відкриваючи людям заґратовані пам’ятки докомуністичного минулого. Так сталося у Великих Дедеркалах на Тернопільщині, де ліквідували тюрму в колишньому монастирі ордену реформатів. Невдовзі, можливо, відчиняться й двері кляштору отців бернардинів у Сокалі (Львівщина), відомого більше як виправна колонія № 47.
«Віддамо монастир у хороші руки»
Практика перетворення кляшторів на в’язниці на наших землях з’явилася ще за часів Австрійської імперії, наприкінці XVIII століття, коли цісар Йосиф ІІ скасував більшість монастирів, переобладнавши їх під різні, зокрема й пенітенціарні, потреби. Утім, справжнього розмаху цей рух, звісно ж, набув «за совітів», які ніколи не переймалися комфортом в’язнів, нашвидкуруч переробляючи чернечі келії численних обителей на тюремні камери. Ізольованість кляшторів, а надто римо-католицьких, дуже сприяла такому «очевидному» виборові. Протести інтелігенції, музейників чи громадськості до уваги ніколи не бралися, бо ж надто багато «ворогів народу» розвелося. Завдяки своїй архітектурі й розміщенню радянським тюремникам особливо сподобалися бернардинські кляштори. Одразу три такі пам’ятки було передано у володіння МВС: у Бережанах, Ізяславі та Сокалі.
Сокальський монастир (фото 6) було засновано у 1604-му старанням Яна Острозького та Ієроніма Язловецького. Вони запросили ченця-архітектора Бернарда Авелідеса, який за 15 років спорудив величний комплекс кляштору-фортеці. Крім неприступності – сокальські ченці вдало відбивали всі ворожі облоги – монастир був відомий і своєю особливою святістю, яку, вважали, надає чудотворна ікона Сокальської Богородиці, урочисто коронована 1724-го. Завдяки їй Сокаль був одним із найбільших марійних (від імені Діви Марії) відпустових місць усієї Речі Посполитої.
Кляштор пережив кілька пожеж і руйнацій (особливо в Першу світову війну), але діяв до 1951 року, коли в результаті обміну територій між СРСР та ПНР ці землі стали радянськими і бернардини змушені були покинути рідну обитель, забравши до Кракова все цінне майно, бібліотеку та архів. На короткий час у монастирі містився інтернат престарілих, який замінили на виправну колонію № 47, у котрій, зокрема, утримували засуджених довічно. Так було до березня минулого року, коли з невідомих причин спалахнула кляшторна дзвіниця, вогонь із якої перекинувся на дах костьолу і келій. Внаслідок пожежі частину ув’язнених перевели до Львівського СІЗО, а пошкоджені пам’ятки вирішили віддати громаді села Жвирка (на його території розміщена колонія) або церковникам. Минув рік, а, за словами начальника пенітенціарної служби Львівщини Михайла Дзюдзя, ніхто так і не поспішив взяти на свій баланс старовинні приміщення – надто великі кошти треба вкласти в їх ремонт. Утім, деяким мандрівникам і фотографам уже вдалося потрапити до середини колишнього костьолу. Судячи з їхніх світлин, він, хоч як дивно, непогано зберігся – вціліли також настінні розписи ХІХ століття, тож із перекритим наново дахом може знову виконувати сакральні функції, була б тільки чиясь добра воля.
Екскурсія режимним кляштором
Уже майже десяток років і до Бережанської виправної колонії (фото 2), себто колишнього кляштору бернардинів, можуть потрапити всі охочі. Для цього потрібно опинитися в цьому галицькому містечку недільного ранку, коли в Миколаївському костелі, що нині є храмом Пратулинських мучеників (УГКЦ) відправляє службу Божу отець-декан Михайло Бугай. Саме завдяки йому кляштор поволі повертає свій довоєнний вигляд як ззовні, так і зсередини (фото 3, 5): нещодавно направили аварійну сигнатурку-ліхтарик із хрестом, криють новий дах, утримують внутрішні приміщення. Праця отця Михайла тим корисніша, якщо зважити, що монастиреві вже майже 400 років. Його заснував великий коронний хорунжий Микола Ієронім Сенявський, котрий помер від важких ран, які дістав у легендарній битві під Віднем у 1683-му. Кляштор діяв до «перших совітів» у 1939 році. Після війни тут містилася колонія для сиріт, зокрема дітей «ворогів народу», яку спершу переобладнали в ПТУ для неповнолітніх правопорушників, а потім у виправно-трудову колонію загального режиму для неповнолітніх.
Навіть у будні отець Михайло охоче проводить невеликі екскурсії колишнім монастирем. Спершу треба пройти КПП радянської побудови, ще кілька контрольних точок і перетнути підземний коридор, що веде до власне монастиря. Оскільки об’єкт режимний, фотографувати на території не дозволено, але робити це всередині храму і навіть у колишніх келіях ніхто не завадить. Попри те що в костелі був склад, зберігся він відносно непогано. На склепінні й досі можна бачити розписи XVIII століття, а також величезний ліпний герб Сенявських. Утім, від розкішних барокових головного і бічних вівтарів немає й сліду. В сакристії міститься невелика художня школа для мешканців колонії. Свій «хенд-мейд» вони можуть навіть продавати. Безпосередньо ж у кляшторних залах нині виробничі приміщення, а також музей витворів засуджених (фото 4).
«На довічно» у святе місце
Усе ще є одне місце, яке й сьогодні, так само як і в сталінські часи, має моторошну репутацію однієї з найжахливіших «зон». Офіційно це Замкова виправна колонія № 58 (фото 1), знана в кримінальному світі як «Монастир» чи «Білий лебідь». Фактично ж це все ще розкішний комплекс ренесансного монастиря ордену бернардинців, заснований на початку XVII століття князями Заславськими. Міститься пам’ятка в м. Ізяславі Хмельницької області.
З 1930 року в келіях відкрили Будинок примусових робіт (БПР), у якому засідали сумнозвісні «трійки», що без суду прирікали «класово ворожих елементів» на смерть. Розстріли відбувалися тут-таки. Перед війною чекісти випробовували на в’язнях у цих стінах токсичні та психотропні препарати, з приходом німців «безцінний досвід» перейняло Гестапо. В мирний час у монастирі кілька років тримали дітей «ворогів народу», доки не була створена Виправна установа МХ 324/58, де, за словами дослідника Георгія Федоркова, «проводилися таємні екзекуції над політичними в’язнями». Судячи з того, що нещодавно Європейський суд з прав людини постановив виплатити по €25 тис. компенсації за моральну і фізичну шкоду 17 в’язням Ізяславської колонії, методи поводження її адміністрації з мешканцями закладу мало змінилися з часів тоталітаризму. Як і раніше, тут виконують вироки найвищої міри покарання, тільки тепер це довічне ув’язнення, а не розстріл.
Враховуючи особливий статус Замкової колонії № 58, відвідувачі можуть потрапити на її територію тільки після завчасного подання звернення, яке має схвалити начальство закладу. Зрозуміло, що за таких умов про жодні екскурсії не йдеться. Хоча, як і в Бережанах, у колишньому костелі нині діє тюремна церква Богородиці «Розпачливих остання надія», проте вхід до неї відкритий лише священикові й в особливих випадках близьким засуджених, як, наприклад, під час вінчання чи хрещення. Разом із тим є інформація, що внутрішні стіни колишнього монастиря все ще мають старовинні фрески, та й ззовні він, попри все, зберігає цілісний архітектурний вигляд твердині доби Ренесансу.