День 9 травня 1945 року не є жодним міфом, це хронологічна реальність. Це результат сукупних зусиль людства з ліквідації одного з найстрашніших тоталітаризмів – гітлерівського. Наш земляк-киянин, російський письменник і поет Ілля Еренбург описував, що робилося в світі 9 травня 1945-го: «Все сто столиц кричали вдалеке, в ладони хлопали и танцевали». Але вслід за тим у цю реальність конкретні сили (соціальні, політичні та інші) імплементували власні міфи, які живуть до наших днів і не швидко зникнуть з історичного обрію. Ще з 1944‑го сталінська пропаганда почала готувати світ до погляду, згідно з яким майбутня перемога над німецьким фашизмом – це передовсім зусилля СРСР. За цією тезою постає інша, тієї ж пропаганди, що це зусилля виключно керівництва Радянського Союзу. Фактично заслугу приписували генералісимусу Сталіну. «Сталінський» міф перемоги виявився особливо агресивним. Сама людська маса, яка, власне, й здобула перемогу, повірила в цей міф – персоніфікацію перемоги.
Наприкінці 1990-х і впродовж наступного десятиріччя, коли розпочалася агресія російських ЗМІ на територію України, ті чи інші слабкі спроби до ревізії цієї епохи – будьмо відвертими – фактично зникають і розчиняються в морі офіційної псевдоінтерпретації Другої світової війни. Наш читач і глядач не знає багатьох фактів. Водночас він, на відміну від західної людини, відчуває саме чуттєво, фізіологічно, психологічно всю важкість війни. А інтерпретація всього цього неадекватна, вона не лише неточна, а підла. При цьому вона орнаментується портретами Сталіна, розгортається в напрямі офіційної брехні.
Наша людина не знає про те, що говорив Хрущов на ХХ з’їзді у зв’язку зі Сталіним та проблемою України під час її визволення 1943–1944 років. Ідеться про наказ із ініціативи головнокомандувача Сталіна, підготовлений улітку 1944‑го, підписаний Жуковим і Берією, про поголовну депортацію всіх радянських громадян, які перебували на території України під час окупації, на схід. Про автентичність цього документа сперечаються, але не думаю, що Хрущов, який у той час відповідав за Україну, зважився б у 1956 році фальсифікувати цей факт. Це було справді ініціативою Сталіна, призупиненою, вочевидь, тим самим Хрущовим і частиною українського керівництва, які принаймні зрозуміли, що це технічно означає. Це викликало б громадянську війну в найстрашніших її обсягах і форматах. Наша людина рішуче нічого не знала про долю безконечно упосліджених Сталіним малих народів, передусім кримських татар. Якщо зараз новий міністр внутрішніх справ України (Анатолій Могильов. – Ред.) переконаний у тому, що татар «правильно депортували», що ж тоді доводиться говорити про «звичайну людину», на яку впала сталінська міфологія про «народи-зрадники». Німці в Криму спалили під час окупації 144 татарських села.
Україна не мала історіографії того обсягу, яку мала Радянська Росія, де були цілі інститути цієї самої нібито воєнної пам’яті, в яких відбувалося пересіювання подій та їх інтерпретація. Остання розвивалася в суто міфологізованому напрямі. Україна спромоглася на кільканадцять книжок, до яких можна гранично серйозно поставитися. З’явилися спроби якогось кінематографа, на жаль, не більше ніж фрагменти. Водночас українські засоби масової комунікації безперестанку транслювали російський телевізійний продукт. Унаслідок цього наш пересічний глядач, читач, слухач не дуже відрізняється від російського. Він досі перебуває при тих чи інших міфологізованих квазісюжетах війни.
Це справляє трагічне враження, тому що на Заході ситуація цілком інша: там забувають про Другу світову війну. Над нею працюють фахівці, іноді в режимі певних деталей, здавалося б, цілком другорядних. Носіями суспільної пам’яті є не пересічні люди, а окремі фахівці. Західний обиватель не те що не володіє інформацією – коли захоче, він її отримає, і сповна. Він не хоче її отримувати. Він віддає перевагу політиці забуття. Письменник Алесь Адамович, який пережив окупацію Білорусі, приїхав у Голландію й почув від тамтешньої письменниці: «Ну чому ви там на Сході весь час пишете про війну? В нас теж була війна, але в нашій літературі воєнної тематики вже немає».
Що з цим робити? Дуже багато залежить від влади, від медіаполітики, але поки що не робиться нічого. Якби в Україні з’явилося 100 серйозних історіографічних книжок про ту епоху, об’єктивні телесеріали, фільми, публікації в серйозних виданнях, ситуація змінилася б. Українська історіографія фізично не встигає за тим обсягом подій минулого, які треба опрацювати. До 65-річчя перемоги ми прийшли в міфах, казках і легендах радянської доби.