Станом на кінець березня в російському полоні перебуває 44 громадянина України: приблизно 15 — на території РФ, іще 29 — в анексованому Криму. Когось переслідують за «екстремізм», когось — за «участь у чеченській війні», когось — за «тероризм», когось — за «диверсійну роботу». Кримських татар, тиск на яких останнім часом посилився, намагаються запроторити до тюрем за проукраїнські мітинги три роки тому й за належність, реальну чи надуману, до міжнародної політичної партії «Хізб ут-Тахрір». Як відомо, у 2003-му в Росії її визнали «терористичною організацією» і заборонили. В Україні таких обмежень не було.
«Збільшується кількість громадян, затриманих нелегітимними російськими органами у Криму за звинуваченнями в тероризмі, екстремізмі та диверсійній діяльності, — прокоментувала Тижню ситуацію речниця МЗС Мар’яна Беца. — 29 громадян України наразі утримують у Криму. Але цифра може бути більшою, адже діставати інформацію з анексованого півострова вкрай складно, оскільки це наша територія, хоч і окупована, МЗС не має там зовнішніх представництв. А в’їхати туди з місією нам не дозволяє держава-окупант. Так само вона не дозволяє в’їзду міжнародних місій, які здійснювали б незалежний моніторинг прав людини. На півострові нині постійно фіксуються зникнення, арешти, тортури. Загалом відбуваються всі можливі порушення. А пік цинізму окупаційної влади — переслідування адвокатів та правозахисників у Криму. Можна констатувати, що на півострові лише посилюються репресії щодо етнічних українців та кримських татар. Що ж до Росії, то там і надалі утримують 15 громадян України. Це заручники агресивної політики РФ щодо нашої держави. І Москва використовує їх як елемент торгу щодо своїх політичних цілей».
Читайте також: Кримські тюрми. Як забрати в’язнів з окупації
Попри роботу, яку ведуть українське зовнішньополітичне відомство, Міністерство юстиції та низка інших держструктур, питання звільнення цих людей лишається доволі складним. Торік із російського полону повернулося п’ятеро українців. Після оголошення вироку влада РФ обміняла Надію Савченко на російських спецпризначенців Алєксандра Алєксандрова та Євґєнія Єрофєєва, а Геннадія Афанасьєва та Юрія Солошенка — на організаторів «Народної ради Бессарабії» українців Олену Гліщинську та Віталія Діденка. Окрім того, на початку літа із Криму втік звинувачуваний чи то в екстремізмі, чи то в розпалюванні ненависті Юрій Ільченко. І наприкінці листопада до України повернувся Хайсер Джемілєв, син Мустафи Джемілєва, лідера кримськотатарського народу, який фактично відбув «покарання» в РФ. Водночас у Росії з’явилися нові обвинувачені, так звані диверсанти, колишні військові, які нібито готували підриви критичних для інфраструктури Криму об’єктів. Кремль відмовляється видавати на обмін уже засуджених громадян України, зокрема Олега Сенцова, Миколу Карпюка, Станіслава Клиха. Ситуація останнього ускладнена тим, що в російському полоні в чоловіка почалися психічні розлади. Однак влада держави-агресора на це не зважає.
«Робота зі звільнення українців ведеться щодня. Але не все відбувається публічно. Адже є аспект тихої дипломатії, де ми з іншими компетентними органами, скажімо, Мін’юстом та СБУ, працюємо, щоб визволити людей. І намагаємося робити це непомітно, аби не зірвати переговори. Торік РФ звільнила чотирьох наших громадян. І це відбулося напередодні продовження санкцій проти неї. Тут простежується певна логіка: якщо Москва бачить перспективу певних вигод для себе, то може погодитися на поступки. Поки що про конкретні обміни не йдеться. Але ми працюємо», — запевнили в МЗС.
Альтернатива Мінську
Якщо говорити про конкретику, то МЗС регулярно публікує ноти протесту й вимагає звільнити незаконно утримуваних українців. Крім того, питання визволення політв’язнів порушують під час двосторонніх зустрічей та у форматі тристоронньої контактної групи. Також тема переслідування українців звучить на постійних радах ОБСЄ, в Комітеті міністрів Ради Європи, у межах ООН тощо. Утім, здається, ці методи на Росію не діють. До того ж Україна має понад сотню людей, що перебувають у полоні в ОРДіЛО: як військових, так і цивільних. І на їх звільнення теж необхідно працювати. Але, як дорікають правозахисники, формат Мінська й тут виявляється не надто дієвим. Причин називають кілька. Одна з основних — політизація процесу повернення українців. Використання Москвою, а подекуди й Києвом, полонених та політв’язнів у своїх інтересах. Зарадити цьому могло б створення окремого гуманітарного переговорного майданчика, як переконують у правозахисних організаціях.
«Сьогодні, крім Мінська, немає іншого формату, який порушував би питання повернення полонених або незаконно затриманих. Але Мінськ не працює, — розповіла Тижню представниця Медійної ініціативи за права людини Марія Томак. — Він непрозорий, незрозумілий із погляду міжнародного гуманітарного права й навіть у політичному сенсі. Ніхто не знає, як відбувається обмін, на яких умовах, хто визначає людей для нього. Тим паче, що востаннє українських громадян міняли дев’ять місяців тому. Іще був Джемілєв, але він не обміняний, він відбув покарання. Важливе для нас питання — це формат обміну, який охоплював би всіх громадян України: затриманих чи позбавлених волі у зв’язку з конфліктом на Сході та в Криму, і військових, і цивільних. До того ж нарешті має запрацювати ще один важливий компонент — дотримання міжнародного гуманітарного права. Тобто має бути визначено статус затриманих, поводження з ними, процес обміну тощо».
Читайте також: Повернути заручників
«У конфлікті на Донбасі відсутній узагалі будь-який статус людей, котрих утримують сторони. Не зрозуміло, військовополонені це чи ні. Бо ж ані в Україні, ані в РФ, ані в ОРДіЛО вони не користуються гарантіями міжнародного гуманітарного права. Це фактично об’єкти, а не суб’єкти процесу переговорів з обміну. Нам навіть відомі факти, коли людей вносили у списки на обмін і обмінювали, попри їхнє бажання», — додає Дар’я Свиридова з Української Гельсінської спілки з прав людини.
«Так, у нас існує формат комунікації в Мінську, він стосується питань Донбасу. Але немає майданчика щодо Криму та політв’язнів. Тобто взагалі жодного формату перемовин із цієї проблеми. Так, можна говорити про небажання Росії організувати майданчик, але такий намір повинна мати й Україна», — констатує вона.
Варто зазначити, що нині в межах мінських перемовин існує гуманітарна група, яка опікується, зокрема, й питаннями обмінів. Але в ній присутня політична складова. До того ж, коли представники цієї групи намагаються заговорити про Крим чи політв’язнів, вони наштовхуються на спротив РФ. Мовляв, парафія переговорів — лише те, що стосується Донбасу. Альтернативою могло б стати створення окремого переговорного майданчика паралельно з Мінськом. Тим паче, що на необхідності запровадження такого формату щодо Криму наголосив і Європарламент у своїй резолюції, прийнятій 16 березня.
«Нові переговори не мають відбуватися в такому непрозорому вигляді, як попередні. Тобто, якщо на новому майданчику з’являться ті самі люди, це буде неконструктивно, — пояснює Томак. — Ідея в тому, що для нового формату не обов’язково відмовлятися від мінських переговорів і викликати політичну турбулентність. Нині складність ось у чому: якщо в’язні з ОРДіЛО повертаються через політичні перемовини, то повернути того ж таки Сенцова чи Кольченка можна лише через їх помилування Путіним. Навіть якщо Україна не визнає рішень квазі-судів. Тобто політв’язнів не можна просто привезти на кордон і обміняти. Так, може бути застосований механізм умовно-дострокового звільнення, але все одно найкоротший шлях — помилування. Гуманітарний переговорний майданчик, про який ми говоримо, міг би полегшити процес. Але варто розуміти, що бодай на етапі створення потрібно залучати дуже серйозних авторитетів у гуманітарній сфері — масштабу Кофі Аннана. Тобто ідея не в тому, щоб позбавити мінський процес шансу на ефективність. Це можна робити паралельно, не відмовляючись від Мінська».
Міжнародний збройний конфлікт
Для вирішення цього питання правозахисники нещодавно підготували концепт стратегії, який теоретично полегшив би роботу зі звільнення політв’язнів та полонених. Правозахисники пропонують вивести питання обмінів та звільнень суто в гуманітарну сферу. Крім того, запропоновано створити Національне довідкове бюро, в яке компетентні органи, як-от СБУ чи ГПУ, вносили б дані щодо в’язнів та полонених. Це дало б змогу систематизувати вже наявну інформацію і допомогло б родичам оперативно діставати дані про своїх рідних: місцеперебування, статус, стан здоров’я, можливі судові процеси тощо. Окремо правозахисники наголошують на необхідності визнати війну на Донбасі не «антитерористичною операцією», а міжнародним збройним конфліктом. Це, своєю чергою, врешті визначить юридичний статус військових та цивільних, яких утримують на території самопроголошених «республік».
Інфографіка Громадяни України, що утримуються з політичних мотивів на території РФ і тимчасово окупованого Криму
«У держави може бути купа аргументів, чому не треба визнавати міжнародний збройний конфлікт. Але від його невизнання війна нікуди не зникне. До того ж є міжнародні органи, які не сьогодні — завтра це визнають. І питання в тому, чи притягатимуть вони Україну до відповідальності за недотримання позитивних зобов’язань щодо своїх громадян в умовах збройного конфлікту. Що вона зробила, аби захистити права людини? Адже, якщо держава не контролює певну частину території, це не знімає з неї обов’язків захищати своїх громадян. Не можна ухвалити закон і сказати, що за всі події, припустімо, в Криму, відповідальна лише Росія. Так не буває. Рішення ЄСПЛ тому підтвердження. Скажімо, справа «Мозир проти Молдови» щодо конфлікту в Придністров’ї. ЄСПЛ прямо сказав: «Якщо ви не контролюєте цієї території, це не означає, що ви можете нічого не робити», — зауважує Свиридова.
Вона додає, що на міжнародній арені Україна постійно наголошує: війна на Донбасі триває через РФ, яка фінансує терористів, фактично окупувала частину Сходу і здійснює там ефективний контроль. Але на національному рівні цей конфлікт досі не визнано міжнародним.
«Свого часу підготували законопроект про окуповані території. Але був негативний сигнал від Порошенка. Анонсували, що замість відповідного закону буде закон про деокупацію. Яким чином одне замінює інше в цьому випадку, не відомо. Але складається враження, ніби, назвавши те, що відбувається на Донбасі, міжнародним збройним конфліктом, Україна оголосить Росії війну. Насправді це не тотожні поняття», — наголошує Томак.
Правозахисники додають, що вже нині Україна могла б задіяти Женевські конвенції і використовувати міжнародні норми гуманітарного права, показавши таким чином світу, що конфлікт є справді міжнародним, а не внутрішнім, як це намагається подати Росія. До того ж у питанні міжнародних судів держава могла б мінімізувати майбутні втрати. Адже, як зазначено вище, ніхто не знімає з неї відповідальність перед громадянами.
«Почнемо з полонених, яких утримуємо ми: росіян або українців, що воювали на боці ворога. Покажемо світу: ми визнаємо цей конфлікт і те, що РФ — агресор, який контролює наші території. І ми вимагаємо від неї та світу, аби Росія теж виконувала свої зобов’язання. Це питання часу — коли нас притягнуть до відповідальності. І ми повинні зробити все, щоб мінімізувати наслідки своїх можливих порушень. Тобто має бути належне поводження з полоненими, перемовини щодо українців у полоні, комунікація із цього приводу з агресором», — переконує Свиридова.
Єдиний центр рішень
Упродовж трьох років, фактично з моменту появи політичних в’язнів, родини затриманих скаржаться на відсутність відповідального. Тобто людини чи органу влади, які опікувалися б питанням переслідуваних українців і координували роботу з їх звільнення. Торік восени при МЗС створили громадську платформу, яка об’єднала різні ГО та зовнішньополітичне відомство у цьому питанні. Але зробленого виявилося недостатньо. Учасники зустрічей нарікають на їх нерегулярність і відсутність представників інших відомств, що може нівелювати непогану від початку ідею.
«Свого часу було звернення до президента, секретаря РНБО, міністра Павла Клімкіна, під яким підписалися родичі в’язнів, правозахисники й нардепи. Але нас проігнорували. І тут два варіанти: або це не доноситься до глави держави, або це свідома політика. Мовляв, «немає відповідального — немає проблем». Наразі владні структури перекидають відповідальність одна на одну. Скажімо, СБУ каже, що займається лише в’язнями в ОРДіЛО, а питання політичних — це до Мін’юсту. Але яким чином він до цього причетний? Він може хіба що направити клопотання про відбування покарання в Україні. А тим часом Кольченко нібито громадянин РФ, Сенцов — теж. До того ж на такі запити Москва не відповідає. Та сама історія з МЗС. Який стосунок воно має до Криму? Там 29 осіб перебуває, але Крим — це Україна. І МЗС там не присутнє», — скаржиться Томак.
Читайте також: Диверсанти на папері
«У нас є співпраця з політичним департаментом і департаментом диппредставництв у МЗС, на рівні яких ми обговорюємо питання допомоги політв’язням. Але це адвокаційний майданчик, мета якого порушити питання на міжнародному рівні. Це не вирішує правових проблем. Є комунікація із правоохоронними органами. Це ГПУ та прокуратура Криму, які розслідують факти незаконного позбавлення волі. Але це збір доказів щодо порушень, а не звільнення людей. Є комунікація з омбудсменом. Однак він не займається обміном. Валерія Лутковська може лише звертатися до своєї колеги Татьяни Москалькової про відвідини місць відбування покарання. Коли відбувався один візит, Лутковська побачила кількох політв’язнів. І, я так розумію, це теж була умова РФ. Є також комунікація з Мін’юстом щодо в’язнів, яких незаконно вивозять із Криму. Але загальна проблема в тому, що немає координації між цими структурами. Буває, одна з них чекає на інформацію, щоб почати роботу, а відповідні дані вже давно є в другої. Так не має бути», — розповідає Свиридова.
Правозахисники зауважують, що жодна з державних структур не проти створення такого координаційного центру. На підтримку цього, наприклад, висловлювалася та ж таки СБУ. Втім, за ці три роки далі розмов справа не просунулася. А платформа при МЗС — це не та інституція, що діє постійно.
«Судячи з усього, потрібне рішення Порошенка або його Адміністрації. У якому вигляді це буде (на базі міністерства, оперативного штабу чи при СБУ), питання другорядне. При МЗС усе дуже парадно, зустрічі раз на три місяці. Так, там періодично можна вирішувати поточні питання, міністр дає доручення департаментам щось робити. Тобто це як міжвідомча нарада в межах одного міністерства», — зауважує Томак.
Наразі можна констатувати, що виконаною роботою ми завдячуємо окремим особам у кожній владній структурі, які переймаються питанням ув’язнених з політичних мотивів або ж полонених в ОРДіЛО. Водночас — і на цьому наголошують правозахисники — в Україні досі не існує системної стратегії ефективної протидії Росії, окрім нот протесту. Тому питання полонених і ув’язнених лишається невирішеним. Це, своєю чергою, дає змогу використовувати його з політичною метою або заради піару.