ПРОДОВЖЕННЯ. Першу частину, у якій ми шукали витоки українського консерватизму, читайте за цим посиланням. Другу частину, у якій ми розповідали про боротьбу українських соціалістів та консерваторів в часи Перших визвольних змагань, читайте тут.
Після повалення Гетьманату Павла Скоропадського український консерватизм не зник, а навпаки — розвинувся у цілісну політико-філософську доктрину, головним архітектором котрої був В’ячеслав Липинський — головний ідейний натхненник гетьманської революції 1918 року.
Кресов’як, що став українцем
В’ячеслав Казимирович Липинський народився 17 квітня 1882 року у Затурцях, на Волині, у родині шляхтичів-кресов’яків, котрі належали до польського шляхетського роду, що осів на Поділлі ще у XVII столітті. Попри те, що родина зберігала свою польську ідентичність, В’ячеслав ще у ранній юності перейнявся українством, джерелом котрого стала не література, а українські селяни, серед яких проходило життя молодого шляхтича. Вже у гімназійні роки Липинський відкрито декларував себе українцем, а у 27 років розгорнув цілу кампанію, агітуючи навертатися до українства польську шляхту Правобережжя. Липинський їздив по містах, публікував полемічні статті у пресі, а 1909 року опублікував у Кракові книгу «Шляхта на Україні: її участь у житті українського народу на тлі його історії», котра стала справжнім політичним вибухом як на підросійських теренах, так і у Галичині.
Шовіністично налаштовані поляки скуповували книгу Липинського по книгарнях і нищили її, а низка польських газет звинувачувала його у роботі в інтересах Прусії. Однак це його не зупинило. 1912 року він публікує ще одну книгу “З історії України”. “Важко її дістати, а платять за неї грубі гроші. І зустрінете нині ще недавнього нібито поляка, як він з завзяттям студіює цю книжку, а внаслідок цього віднаходить себе і стає українцем” — писатиме згодом львівська газета “Діло”. Того ж року виходить ще одна праця Липинського — “Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького”, у якій, спираючись на архівні матеріали, він доводив, що підтримка польською шляхтою хмельничан була далеко не поодинокими прецедентами.
Родина Липинських, 1913 рік. В’ячеслав Липинський стоїть у верхньому ряду, четвертий справа
Якими були мотиви Липинського? “Українцем – тобто людиною, що зв’язана душею і тілом, усіма емоціями і усіма матеріальними інтересами з Україною – я був не тільки від самого свого народження, а від тієї хвилини, коли мій предок Іосиф-Антін “товариш роти панцирної” в 1759 році придбав собі землю на Поділлі, тут оженився і тут оселився. — писатиме Липинський у одному з листів багато років по тому. — Моє українство — це українство моєї верстви, яким я хочу врятувати цю верству від загибелі і зробити її потрібною для нашої рідної землі, для нашого рідного народу”.
Все це могло залишитись внутрішньою дискусією кресов’яків, але думки і наміри Липинського сягали набагато далі. Стосунки з українськими політичними середовищами він встановив ще в юності, а під час навчання у Ягеллонському університеті у Кракові зблизився із тамтешньою українськоїю громадою, вступив до “Просвіти” і познайомився із представниками галицьких консервативних кіл, зокрема із Олександром Барвінським. Продовжуючи навчання у Женеві, Липинський познайомився із українським письменником Борисом Грінченком, який залучив шляхтича до регулярної співпраці із першою українською щоденною газетою “Рада”, котра виходила з 1908 року до початку Першої світової війни. Вочевидь, саме в цей період Липинський перейшов від міркувань про місце польської шляхти в Україні до питання про місце України у світі.
Читайте також: В’ячеслав Липинський: жертвопринесення
У березні 1911 року у Львові відбулася таємна нарада українських діячів, на якій обговорювалася ситуація на Блаканах і перспективи України в умовах можливого конфлікту двох імперій — Австро-Угорської та Російської. Липинський виступив на заході із самостійницькою програмою, а також із застереженнями проти соціалізму. Потім він активно співпрацював в Українському інформаційному комітеті, який діяв у Львові аж до самої Першої світової війни, пропагуючи ідею визволення України як серед самих українців, так і у Європі. 1914 року на ідейній та організаційній основі УІК постав Союз визволення України, який декларував мету створення самостійної України у формі конституційної монархії з демократичним устроєм. Також Липинський співпрацював із Науковим товариством імені Шевченка. Одним словом, шлях від юнацького усвідомлення власного українства до участі у підготовці визвольних змагань Липинський проскочив менш як за десятиліття.
Фронт і революція
Влітку 1914 року Липинський був мобілізований до царської армії, до 4-го драгунського Новотроїцького-Катеринославського полку, де у скаді ІІ російської армії генерала Самсонова взяв участь у шести військових операціях у складі кінної розвідки свого полку. Одна з вилазок закінчилася тим, що розвідники потрапили у засідку, і Липинському довелося перепливати холодну річку. Ця пригода спричинила до загострення туберкульозу, на який В’ячеслав хворів з самого дитинства. Через це у листопаді 1914 Липинського перевели у резерв і врешті він опинився у Полтаві, де його наздогнав орден Святого Станіслава ІІІ ступеня. Підтримуючи лад у своїй резервній частині, Липинський знов опинився у народному середовищі — серед “наших сірих, простих, чесних хліборобів”. Спілкування із ними ще більше утвердили Липинського у його самостійництві. У своїх підлеглих він відзначав “свідомість абсолютної окремішності від анархічних, неохайних фізично й морально, необов’язкових москалів, почуття вищости своєї хліборобської культури”. А це, на його думку, було “незрівнянно цінніше від сентиментально-зарозумілих псевдо-патріотичних декламацій”.
В’ячеслав Липинський під час військової служби, 1914 рік
Після Лютневої революції стало очевидно, що прийшов час діяти. У червні 1917 року Липинський створює Полтавську українську військову громаду — організацію, до якої увійшли самостійницьки налаштовані солдати та молодші офіцери. Там же, у Полтаві, Липинський зав’язує стосунки із Українською демократично-хліборобською партією і швидко стає одним із провідних її діячів. Не маючи жодних симпатій до соціалізму, він все ж таки визнавав Центральну Раду і ставився до неї лояльно. У історії навіть зберігся такий факт: Липинський виходив на уряд із пропозицією спорядити власним коштом кавалерійський полк, але дозволу на це не отримав. Центральна Рада була категорично налаштована проти “панів” і поставилась до ініціативного шляхтича з підозрою. Побачивши, наскільки далеко у своїх соціалістичних фантазіях планують зайти керманичі УНР, Липинський зіграв важливу роль у встановленні Гетьманату Скоропадського. “Одвічному в Україні процесові все більшого хаміння — аж до рабства — був покладений хоч на хвилину край” — згадуватиме Липинський через десятиліття. Сам він не залишився осторонь державного життя і працював повноважним послом Української Держави у Австро-Угорщині. Таке призначення було не випадковим, адже Липинський був добре обізнаний у тамтешніх реаліях, а також мав особистий авторитет у Галичині. Втім, його абсолютна лояльність до Гетьманату не була сліпим вірнопідданством: чимало кроків Скоропадського він оцінював вельми критично, про що згодом відверто писав.
Читайте також: В’ячеслав Липинський. Спадщина
Повалення Гетьманату не зневірило Липинського. Навпаки, замість того, щоб засісти за мемуари, він з величезною енергією взявся за організацію гетьманського руху на еміграції. З цією метою 1920 року у Відні був створений Український союз хліборобів-державників, який мав свої відділення у Німеччині, Польщі, Чехії, Югославії й навіть у Туреччині. 1922 року очолити УСХД запросили Павла Скоропадського, але з часом між ними стали наростати протиріччя, якій вилились у розкол гетьманського руху. Після цього Липинський зблизився із Василем Вишиваним, щодо котрого мав певні плани. Уся ця лихоманкова активність мала практичний сенс: дух чергової великої війни у Європі відчували усі і вікно можливостей для України могло відкритися знов, а отже треба було ретельно підготуватись.
Окрім політичних справ, Липинський вів широке листування і публічну полеміку, організовував видавничу роботу і навіть встигав писати власні твори. Здоров’я заледве дозволяло йому таку активність — його сили невпинно підточував туберкульоз. 14 червня 1931 року внаслідок чергового загострення хвороби В’ячеслав Липинський помер. Його поховали на Волині, у рідних Затурцях. Старовинна садиба — родинне гніздо Липинських — дивом пережила радянську добу і нині там розташований меморіальний музей. Але найцінніше з того, що залишив нам у спадок Липинський — це його консервативна політична філософія, розробкою котрої він найактивніше займався у останнє десятиліття свого земного життя.
Нація і аристократія
Якщо поглянути на ідеї Липинського у інтелектуальному контексті епохи, то він безперечно є прямим продовжувачем класичної консервативної традиції ХІХ століття, започаткованої англійським філософом і політиком Едмундом Бьорком (1729-1797). Втім, на відміну від Бьорка, який до кінця життя залишався вірним Британській імперії, Липинський належав вже до іншої генерації консерваторів — тих, котрі прагнули поставити консервативний здоровий глузд на службу національній справі.
У своєму розумінні нації Липинський дотримувався глибоко реалістичних поглядів. Він був переконаний, що нація не твориться ані спільністю крові, ані тим більше певною політичною декларацією. “Нація — єдність духу — народжується завжди від держави, тобто єдності територіально-політичної” — підкреслював він. Що ж стосується держави, то вона постає в процесі обживання народом певної території, а надто спільної боротьби за неї — “в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один на її захист під проводом Влади, що має для цього законне право, проти мешканців чужої землі, чужої батьківщини, чужої території”. Різнородні етнічні елементи сплавляються в ході цієї боротьби у єдину націю, об’єднуючись навколо місцевої традиції, навколо місцевого національного міфу. Звідси походив і монархізм Липинського: саме навколо монарха відбувалося “збирання” політичного хребта майбутньої держави і нації.
Дмитро Дорошенко, Павло Скоропадський і В’ячеслав Липинський. Райхенау, 1923 рік
На відміну від народників та соціалістів, Липинський був переконаний, що провідна роль у націє- та державотворенні належить еліті, а не широким народним масам. На користь цього свідчив його особистий життєвий досвід, який підтверджував, що в умовах колонізації саме еліти були хранителями національної традиції та ідентичності. “Не селянство творить Україну, не воно свідомо виділяє з себе борців за неї, а недобитки старої України, що в масі не належать до селянства, намагаються прищепити селянству українську національну свідомість і хочуть за допомоги його великої сили збудувати Україну” — твердив Липинський.
Згідно поглядів Липинського, еліта є силою, котра примушує членів суспільства долати особисті егоїзми та узгоджувати свої окремішні інтереси заради спільного блага. Владу здійснюють ті, хто має до цього “стихійний нахил” і практичну здатність — тобто військову та матеріальну силу — її здійснювати. Оцю меншість, що править народом та організує його життя, Липинський і називає національною аристократією — тобто людьми, “найкращими на підставі того, що саме вони в даний момент стоять на чолі політичних, культурних, економічних установ даної нації”. Національна аристократія не була для нього закритою кастою обраних. Він вказував, що під впливом економічного та технічного поступу у суспільстві постійно виникають сили, яким затісно у наявних політичних формах. Відтак, оптимальним виходом є шлях взаємних поступок та компромісів, внаслідок котрих “сильна частина старої аристократії залучає до себе найактивніші групи нових провідників”. Внаслідок такого оновлення еліта зберігає тяглість традиції та отримує енергію для виконання державницької місії. “Як що це називати демократією, то я був завжди, є і буду демократом. — писав Липинський. — Бо завжди закликав я старих панів до співпраці з панами народними новими — до співпраці, мета котрої — добро цілої Української Землі і цілого народу, що на ній мешкає”.
Місія хліборобів
Міркуючи про національну аристократію, Липинський завжди робив наголос на її відповідальності за весь народ і державу, яку вона несе і перед Богом і людьми. Так само із відповідальністю перед загалом для Липинського була пов’язана власність. Ідеальний тип приватного власника для нього уособлював хлібороб, тобто людина, котра в буквальному сенсі є лідером господарського та суспільного життя. В цьому не було анітрохи романтичного замилування сільським укладом, властивого народницькій та соціалістичній інтелігенції. В реаліях того часу 80% українців були зайняті у сільському господарстві, а відтак хлібороби не тільки виробляли більшість національного продукту, але й де-факто були головними організаторами життя осілого суспільства.
Тут слід зробити відступ в теорію. Як і Едмунд Бьорк, В’ячеслав Липинський наголошував на тому, що виконання своїх суспільних функцій власниками напряму залежить від природи їхньої власності. Дозволимо собі розлогу цитату: “В цілім світі йде тепер боротьба не на життя, а на смерть двох законів: закону землі й закону капіталу. Це боротьба двох непримиримих світоглядів. Людини, що головує у власному сільському господарстві — й члена анонімного акціонерного товариства; хлібороба — й біржового гравця… Це боротьба двох взаємовиключних соціальних укладів. Покоління, що вважає себе тільки тимчасовим держателем національних цінностей і відчуває себе відповідальним за їхнє використання як перед предками, так і перед нащадками — і покоління, для котрого нація — це тільки хвилинне угруповання соціальних сил, на якому можна або заробити, або програти. Психологія хліборобська: відповідальність за кожний крок, зроблений у власному господарстві й у господарстві національному — і психологія біржових крутіїв, що настільки багаті, що можуть купувати не тільки акції, але й державних мужів і провідників нації. Це смертельний поєдинок між державою-господарством і державою-біржею”.
Учасники установчого з’їзду Українського союзу хліборобів-державників, Рейхенау, 4—8 червня 1922 року
На думку Липинського, найкраще виконати свою політичну функцію могли ті, хто, володіючи засобами реального виробництва, був таким чином прив’язаний до території і народної спільноти, що мешкає на ній, а отже мусили особисто на ній господарювати і захищати її. Саме оцей безпосередній, особистий зв’язок із навколишньою дійсністю в усьому її природному, соціальному, культурному різноманітті відігравав для Липинського ключову роль. Натомість грошове багатство, яке дозволяло власникові “відірватися” від землі, він розглядав як чинник занепаду еліти — не менш вагомий, ніж її моральне та духовне виродження. Зауважимо, що Липинському йшлося не лише про аграріїв, але й про промисловців, котрим він протиставляв типаж банкіра-спекулянта, чия влада анонімна, а зв’язок із землею та спільнотою — ефемерний.
Як і свого часу Бьорк, пишучи про союз фінансових спекулянтів зі спекулянтами інтелектуальними, укладений проти французького Ancien Régime, Липинський наголошував на тому, що “фінансове міщанство” у боротьбі проти старої аристократії робить ставку на “ідейну демократичну інтелігенцію”, котра так само відірвана від народних мас і так само схильна “оперувати не реальними речами, а їх еквівалентами, фікціями”, проте здатна захопити їх ідеологічною демагогією і повести на повалення чергової Бастилії. Таким чином інтелігенція “при допомозі грошового, рухомого, мобільного, отже не зв’язаного ані з даною територією, ані з даною нацією інтернаціонального анонімного капіталу, усунули і усувають від влади дійсну територіальну національну аристократію — тих, що володіють землею, фабриками, зброєю, що володіють засобами продукції і засобами оборони нації”. В результаті такого заміщення до державного керма приходить еліта, котра пов’язана із народом лише власними ситуативними інтересами, чия влада спирається не на лідерство в реальному щоденному житті суспільства, а на демагогію і жонглювання слоганами. Це, у свою чергу, призводить до занепаду спільного блага і врешті — держави і самого народу.
Читайте також: Кресовець, хлібороб, державник. Про витоки політичних поглядів В’ячеслава Липинського
Саме тому Липинський пов’язував перспективи відновлення української державності насамперед із “хліборобами”. Однак, Липинський був реалістом: першим завданням, яке стоятиме перед хліборобами, буде “дати селянству доказ своєї потрібності” — тобто, говорячи сучасною мовою, продемонструвати хороші управлінські результати, передусім у господарській площині. Таким чином, те, що соціалісти називали “реставрацією поміщицтва”, мало для Липинського набагато глибший зміст, ніж відновлення справедливості чи реституція експропрійованого майна. Для Липинського панство було природною опорою гетьманської влади – що у 1648-му, що у 1918-му, що у будь-якому іншому році. Щойно ця опора нищилася бунтівниками або виявлялася надто слабкою, починала хитатись — і кінець кінцем падала — українська держава. Щойно Україну охоплювали селянські повстання, панство або знищувалось, або мусило шукати порятунку під опікою Москви та Варшави — чим Москва і Варшава радо користувалися.
Всі ці міркування визначали позицію Липинського стосовно визвольних змагань. “Всі поневолені нації скрізь і завжди визволялись не “зліва”, а тільки “зправа” — не тоді, коли вони на місце існуючого чужого ладу ставили проекти утопічного майбутнього, а тоді, коли вони чуже усували відбудовою в новітніх формах свого колишнього, традиційного, старого; коли вони, борючись за стару традицію національну, за свої старі права і вольності, вкладали в цю традицію реально можливий новий зміст — а не тоді, коли в ім’я утопічних новацій вони відкидали і поборювали стару національну традицію”.
В’ячеслав Липинський наприкінці життя
Будучи безперечним творцем українського консерватизму як політичної філософії, Липинський звісно ж не лишався самотнім. На його ідейній орбіті перебувала ціла плеяда інтелектуалів, як то Дмитро Дорошенко, Наталія Полонська-Василенко, Олександр Оглоблін, Степан Томашівський, Василь Кучабський та ціла низка інших інтелектуалів, котрі так чи інакше доклалися до розвитку українського консервативного дискурсу. Це було останнє покоління “довгого ХІХ століття”, яке завершило оформлення українського консерватизму в цілісну політичну філософію, глибоко закорінену в український національний ґрунт, але також невіддільну від європейської інтелектуальної традиції.
“Розумію, як часом зневіра може Вам відбирати і відвагу, і оптимізм, але Ви можете з гордістю і радістю поглядати на діло свого життя і дякувати Богові за те, що дав Вам сповнити, — писав митрополит Андрей Шептицький В’ячеславу Липинському у 1929 році. — Ваше діло встоїться. Хоч справа, для якої Ви працювали ціле життя, може й далека від тріумфу, але аж Ви навчили наших земляків правильно думати у політиці — очевидно не всіх, але багатьох, — а поволі здорова політична думка буде поширюватись”. З цим важко не погодитись, адже філософія Липинського ще й сьогодні привертає увагу українських інтелектуалів. Цьогоріч 140-річний ювілей Липинського припав на важкі і страшні часи, коли українська нація знов гартується у горнилі війни — тепер вже Третіх визвольних змагань. Але вже зараз у суспільстві зріє відчуття, що ця боротьба не може завершитись простим поверненням до минулого. Країна, за свободу котрої нині сплачується така велика ціна, зобов’язана стати гідною принесених жертв. І тут філософія Липинського стане у пригоді. Так, його фундаментальна праця “Листи до братів-хліборобів” була написана близько ста років тому. За цей час світ сильно змінився, але незмінним залишилося головне: ліпше суспільство може бути збудоване лише на фундаменті здорового глузду, спрямованого на служіння спільному благу.