Новий фільм Алєксандра Міндадзе «В суботу» розповідає про один день містечка Прип’ять, що стало сумнозвісним після 26 квітня 1986 року. Для його героїв наближення смерті як удав для кролика – вона паралізує, немов у страшному сні, коли моторошно й хочеться бігти, але чомусь стоїш прикутий до землі. Стрічка з’явилася на екранах на 25-річчя трагедії, хоча задумана була давно. У лютому вона брала участь у конкурсі Берлінського кінофестивалю. Алєксандр Міндадзе, один із найцікавіших російських кінодраматургів, кілька років тому взявся сам ставити фільми за своїми сценаріями. Його перша режисерська робота – «Відрив», що також побував на Берлінському конкурсі й також розповідає про трагедію – авіакатастрофу.
У. Т.: Думка про фільм на тему Чорнобиля спала вам через 20 років після трагедії. Може, було приховане бажання розвінчати якийсь міф? Адже в нас будь-яка катастрофа обростає величезною кількістю домислів.
– Ні, було лише бажання показати зовсім маленьку людину в момент цілковитого зламу її життя. Живе така собі людина-шістка, дрібний-дрібний партійний працівник районного масштабу, колишній барабанщик місцевого музичного гурту. Усе її життя – ланцюжок нікчемних подій. Потихеньку спивається, у неї червоні від пияцтва очі, напевно, хвора печінка, бігає через силу, із задишкою. Але коли стається лихо, відкриваються досі не бачені сторони життя.
У. Т.: Дайте, будь ласка, визначення стану героїв вашої стрічки, які вже знають про аварію, проте не можуть звідти втекти, погрузнувши в якихось дрібницях? Це безшабашність? Безвідповідальність?
– Для мене це метафора того стану, коли ти ніби живеш у якихось обмежених ситуаціях, але все одно не можеш звідси втекти, тебе засмоктує, заворожує, заморочує, сповільнює твій хід, на ногах пута, а дрібниці, на які раніше й уваги не звернув би, розквітають яскравими барвами. Вони стають непереборною перепоною: то каблук зламався, то паспорт забув, то раптом сів за барабан і захопився, то накупив портвейну, а кинути шкода. І всі ці речі поступово витісняють страх. Герой хоче бігти, але не може, щось не пускає, а потім – та пішло воно все, нікуди не поїду! Це парафраз нашого ментального стану.
У. Т.: У фільмі є один дуже важливий, якщо навіть не найважливіший, персонаж – реактор, показаний абсолютно дивовижно. Він такий тихий і страшний, що я майже розумію людей, які стояли дивилися на нього й не могли втекти, ніби загіпнотизовані.
– Це був дуже делікатний момент – як показувати реактор. Спочатку ми вирішили, що не буде жахів, полум’я в кадрі, смертей. Коли все це демонструється крупним планом, не страшно. Страшно, коли реактор удалині, на тому березі річки, тихо горить на горизонті. А люди стоять на мосту й заворожено дивляться. Потім цей міст назвали мостом смерті – ніхто з тих, хто стояв на ньому того дня, не вижив, там виявився якийсь згусток радіації. У цьому кадрі реактор створений за допомогою комп’ютерної графіки. А епізод, де герой бачить його зблизька, дивлячись на нього з човна, ми знімали знизу, спеціально яму копали – так справді цей смертоносний реактор має страшніший вигляд.
У. Т.: Мабуть, багато що залишилося засекреченим? Були труднощі з добуванням інформації?
– Ні, нічого засекречено не було. Усе необхідне для сценарію я знаходив у відкритому доступі – на той момент уже багато опубліковано спогадів, стенограм, доповідей. Але розумієте, мені ж не потрібні були якісь справді секретні дані. Мене мало цікавила інформація, що якраз і могла бути засекречена. Звісно, я вважав своїм обов’язком вивчити все, як кажуть, із запасом міцності, але інтерес для мене становила лише приватна поведінка людини. Що може бути секретного в тому, що вона купує квіти, танцює на весіллі, п’є портвейн тощо? Цілком житейська історія.
У. Т.: Важкий матеріал ви обрали. Насамперед з емоціонального погляду.
– Так, важкий. Звичайно, мені довелося вивчити безліч документів, поговорити з величезною кількістю людей, але, врешті-решт, для стрічки було не так і важливо, хто під час випробування реактора натиснув не на ту кнопку, хто винен, хто як поводився. Фільм про інше – про людину, яка опинилася в цей момент у центрі трагедії. І з цього погляду матеріал справді дуже важкий. Недарма сценарій давався так нелегко. Я починав, кидав, не знав, що з ним робити, знову починав.
У. Т.: Вам так важко давався саме цей сценарій чи ви взагалі важко пишете?
– У молоді літа було легше, з роками стало важче.
У. Т.: Дехто, навпаки, руку набиває з віком – і все вже простіше.
– Універсальних рецептів тут немає. Але ж я, коли працюю над сценарієм, виконую подвійну роботу – пишу не просто літературну основу, а вже екранну версію. Так мені потім знімати легше. Певна річ, звичних труднощів не уникнути все одно, але якщо ти болісно проживаєш фільм ще до зйомок, вважай, що в голові в тебе він уже знятий.
У. Т.: Але коли ви ще не знімали кіно як режисер, тоді вам не треба було настільки проживати весь фільм?
– Хоч як дивно, потрібно. Я давно відчуваю це в собі, ще з «Параду планет». Коли в мені це остаточно виросло й зміцніло, почав знімати сам. Але знімати я можу лише за своїми сценаріями, тобто тільки виношене і прожите. Інтерпретація чужого – величезна проблема. Не впевнений, що вона для мене вирішувана. Хтось уміє, я – ні. Адже якщо ти знімаєш за чужим сценарієм, то мусиш його зробити настільки своїм, що це має розквітнути.
У. Т.: Ваші фільми вельми небагатослівні – і «Відрив», і «В суботу». Вам здається, що кіно – це така собі антипроза, де кожне зайве слово може виявитися згубним?
– Я думаю, що кіно – це радше антитеатр. Спробуйте викласти покадрово якийсь хороший фільм. Приміром, «Амаркорд». Тільки не розповідаючи, хто де стоїть і що каже, а на рівні емоцій. Вийде справжнісінька проза. А ось репліки з прозового твору в кіно іноді справді мають жахливий вигляд. Те, що написано й читається нормально, на екрані може звучати дуже неприродно. Кінодіалог – це ціла окрема історія. Але при цьому скільки чудових стрічок, побудованих на розмовах. Наприклад, фільми Берґмана. «Сцени з подружнього життя» – самі розмови, а яка краса! Одне слово, все залежить від жанру й поставленого завдання.
У. Т.: Повернімося до нової стрічки: ви так добре вивчили матеріали про Чорнобиль, стільки душі й сил у нього вклали, що у вас, напевно, склалася своя думка стосовно трагедії на реакторі. Чи побачили за цей час щось таке, чого до вас ніхто не помічав і не зрозумів?
– Думаю, що всі дослідження цієї проблеми ще попереду. І буде ще й художнє осмислення цієї колосальної трагедії. Але я не впевнений, що ми колись остаточно зрозуміємо, що й чому трапилося насправді. Більшості людей, які так чи інакше пов’язані з цією історією, вже немає. Когось покарано, хтось відсидів. Хто припускався технічних помилок, нам відомо. Як і те, що реактор не був пристосований до виконання деяких відведених йому функцій. Але яке співвідношення суто технічних неполадок і так званого людського фактора, ми не знаємо і, думаю, навряд чи колись дізнаємося.
У. Т.: Ви показували стрічку в Берліні, напевно, спостерігали за реакцією іноземного глядача. Вас щось здивувало в ній? Чи, може, щось обурило?
Можу впевнено сказати, що тема Чорнобиля для західного глядача цікава. Утім, я це знав ще до того, як взявся за фільм. Але цікавить вона його не з того погляду, з якого мене, – як тло, на котрому висвітлюються найнесподіваніші якості людини, а тільки як катастрофа, ядерна аварія. Тобто якби я зняв на цю тему фільм-катастрофу з усіма наслідками, глядача це потішило б значно більше.