Якби останніми роками йшлося про асоціацію Києва з Вашингтоном, а не із Брюсселем, імовірно, що результат сьогодні був би приблизно такий самий і верховний представник ЄС із питань закордонних справ та політики безпеки Кетрін Ештон рекомендувала б голові представництва ЄС в Україні Яну Томбінському «любити США». Бодай тому, що з узурпаторами цивілізовані уряди угод про асоціацію не підписують. Дивна річ: усі ці роки громадянське суспільство України фактично допомагало режиму втілювати стратегію «узурпація заради євроінтеграції», а не готувалось до захисту прав людини та повалення авторитарного режиму Януковича, а Захід (як ЄС, так і США) визнавав узурпаторів легітимними керівниками нашої держави.
…Як і більшість можливостей, ця виникла відносно випадково. Турист із Японії, серед предків якого були українці, вирішив відвідати прабатьківщину. Оптимізм Йоші щодо територіальної та цивілізаційної цілісності України заніс його в Донецьк. «Гопстопнули» україно-японця ще на вокзалі. Втім, знайшлися «добрі» люди, які запропонували підтримку й житло. Там його виставили вдруге. До міліції Йоші не звертався, тому в зимовий Київ дістався з гостинного міста у футболці, але живий…
Я не цікавився у Штефана Фюле та його європейських колег, чи мали вони аналогічний досвід культурного, так би мовити, занурення в українське сьогодення. Припускаю, відповідь була б десь між «не варто узагальнювати» й «ми дуже стурбовані». Одним словом, як і заповіла Вікторія Нуланд, я люблю ЄС. Але на зовнішню політику Брюсселя щодо Києва це почуття не поширюється. Нобелівську премію миру Європейський Союз отримав за мир, а не за повалення узурпаторських режимів на кшталт українського.
Наш Йоші теж виявився далеким від ненасильницького спротиву – пілотом винищувача на службі однієї молодої демократії, яка свої ВПС уже має, але надійність повітряної оборони України ще не перевіряла. Після другої пляшки соку з’ясувалося, що питання залишалось тільки за літаком-дозаправником. Після третьої – Йоші пообіцяв мирних жителів не чіпати. Не знаю, чи повірив він результатам дослідження, що засвідчило вдвічі більшу ефективність ненасильницьких кампаній повалення режимів. Утім, побачивши супутникові знімки «Межигір’я», запевнив: «Брак навігаційної підтримки через волонтерсько-громадянський характер ініціативи компенсується розмірами цілі».
«Розумієш, Дмитре, я не боюся втратити місце в армії, – запевняв Йоші, – головний біль від регулярних перевантажень та нічні жахіття помітною мірою позбавляють мою роботу привабливості. Просто якоїсь миті в Донецьку мені здалося, що функції військового стримування, яку виконує моя армія, недостатньо». «До речі, – продовжував потенційний герой України, – у ваших військових голова не болить? А серце? Чи жодного з них знущання над мільйонами не обходить? Хіба їх цей уряд не обікрав? Вони не хочуть до НАТО? Який узагалі ненасильницький спротив, коли «Беркут» убиває? Який пацифізм, коли екс-радник Путіна анонсував спецоперацію проти України аж до військової кампанії на кшталт грузинської? Де, Дмитре, закінчується твій ненасильницький спротив і починається силовий?»
Про історію цю я написав у Facebook і забув. Утім, завдяки друзям із соцмережі з’ясувалося, що знайти в нашу добу дозаправник також не проблема.
«Тому, Йоші-сан, такі новини: те, що шукаєш, є. Але нічого не буде. Майбутній університет світового рівня ми не знищуватимемо, а залишки совкового держапарату, який багато хто досі вважає незалежною державою, завалять «молодореформатори» Януковича. У «Межигір’ї» можна забацати міжнародний освітній та культурний центр або обіцяну ще Ющенком лікарню майбутнього».
Ну а щодо можливої військової кампанії Росії проти України, то її виключати не можна. Хоча якщо припустити бодай мінімум неоімперської раціональності Москви, то навіщо до цього вдаватись? Адже, на відміну від грузинської ситуації, в Україні Росія і так офіційно має збройні сили: у місті, яке символізує імперський статус РФ і дозволяє на доказ цього щороку влаштовувати на своїй території військовий парад. Кремлю достатньо збереження статус-кво, а також визнання легітимними президента й ВР, за яких було подовжено термін перебування бази ЧФ РФ у Криму. Участь опозиції в цьому «парламенті» й переговори її лідерів із «президентом» Януковичем є необхідною гарантією імперського статусу Росії, а насилля з боку навіть кількох активістів – цілком достатньою запорукою дискредитації всього спротиву в очах ЄС.
Можна сказати, що насилля з боку протестного руху – останній шанс Януковича втримати владу, бо цей режим не здатен продукувати нічого, крім совкового образу націоналістичного ворога і псевдозахисту від нього. Агресія та безпека – його єдиний валовий національний продукт і стаття зовнішньополітичного іміджевого експорту.
«Тому, Йоші-сан, – кажу, – вибачай. Є така українська народна мудрість, яку споконвіку, ще від трипільців, діди передають онукам: не конче всіма можливостями користатися, в усі відчинені двері заходити й кожен винищувач заправляти. Навіть якщо скривдив вас ворог, навіть якщо здається, ніби інших методів, крім насилля, не залишилося». Коли українці припинять плутати ненасильницький спротив із пацифізмом, згадають фіаско з «коктейлем Молотова» 2001-го та успіх мирного опору 2004-го, підкоригують і втілять успішну стратегію сьогодні, основна розбіжність між ЄС та США стосуватиметься іншого питання: хто перший прийме Україну.