6 листопада парламентська більшість 265 голосами прийняла в цілому Закон «Про всеукраїнський референдум» – традиційно без належного розгляду в профільному комітеті, без обговорення і врахування сотень поправок. Відповідний законопроект № 6278, ухвалений у першому читанні, пролежав у Верховній Раді понад два роки. З огляду на результати нещодавніх виборів, перспективи прийняття новим депутатським складом суперечливого за змістом та ідеологією документа бачилися вельми сумнівними. Тож не дивно, що за нього поспіхом проголосувала нинішня слухняно-керована більшість, яка доживає останні дні.
Усе заради однієї технології?
Згідно із законом, Всеукраїнський референдум за народною ініціативою проголошує президент України, якщо під вимогою про його проведення підписалося не менше ніж 3 млн громадян держави, ці підписи зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній області. За предметністю референдум розподіляється на чотири різновиди: конституційний (про схвалення нової редакції Основного Закону України, внесення змін до чинної Конституції); ратифікаційний (про зміну території держави); законодавчий (щодо прийняття чи скасування закону України або внесення змін до чинного закону) та загальний (із будь-якого питання, за винятком тих, що їх не допускає Конституція).
Найбільші занепокоєння й нарікання експертів, представників опозиції та громадськості викликає законодавча новела, що стосується порядку ухвалення конституційних змін і законів та набуття ними чинності. Конституція і законодавчі акти можуть бути затверджені, а головне, імплементовані самою лишень позитивною відповіддю громадян під час референдуму. Без участі єдиної (відповідно до Конституції) законодавчої гілки влади – Верховної Ради. Відтак правовідносини й процедури, які регламентує вичерпно й винятково Основний Закон, отримують іще одного, додаткового регулятора в «особі» документа про референдум. Юридична антиутопія? Аж ніяк, коли уважно вчитатись у відповідні положення старого-нового витвору Партії регіонів.
За статтею 4 закону, «результати народного волевиявлення на всеукраїнському референдумі є обов’язковими». Тут і закопано міну сповільненої дії. Відповідно до п. 1 ст. 95 закону, «результати народного волевиявлення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою є остаточними і не потребують затвердження чи схвалення будь-якими органами державної влади і є обов’язковими для виконання громадянами України, органами державної влади України, яких вони стосуються і до повноважень яких відносяться».
У разі позитивного підсумку глобального «соцопитування» та після офіційного оголошення результату Центрвиборчкомом те чи те рішення автоматично набуває чинності або ж утрачає силу. Верховна Рада виявляється зайвим, мало не атавістичним елементом у нових законотворчих координатах.
Верховна Рада більше не «заважатиме» господареві Банкової, скажімо, в ухваленні нової, «кишенькової» Конституції, узаконенні російської мови як другої державної чи ще чогось. Серед новел цьоого документа варто також відзначити встановлення порядку прийняття на референдумі нової редакції Конституції України. Очевидно, що у випадку «неслухняного» парламенту команда Януковича може через референдум (за допомогою звичних для режиму фальсифікацій) провести нову редакцію Конституції, тим самим посиливши позиції президента. Наприклад, не виключено, що партія влади йде протоптаною стежкою білоруського лідера Аляксандра Лукашенки. Так, згідно зі ст. 2 закону, предметом Всеукраїнського референдуму можуть бути «будь-які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не допускається Конституцією України». Це означає, що саме в такому порядку може бути прийнято рішення продовжити термін перебування на посаді президента держави, що свого часу було апробовано в Білорусі.
Не виключено, що з підписанням цього закону активізується й російська п’ята колона в Україні. Референдум може стати каталізатором у педалюванні небезпечних для держави питань – від російської мови як другої офіційної та вступу до Митного союзу аж до територіальних змін включно. Зокрема, всеукраїнський референдум, за новим законом, стає зручним інструментом реалізації мрій багатьох діячів із Партії регіонів та проросійських сил про федералізацію України. Показово, що Віктор Медведчук, який утілює в Україні явно прокремлівський проект «Украинский выбор» (див. Тиждень, № 26/2012), на своїй сторінці у Facebook 6 листопада написав: «Принятие Верховной Радой Украины Закона «О всеукраинском референдуме», считаю первым шагом на пути реализации лозунга Движения «Украинский выбор» «Страной управляешь ты!».
Це цілком комфортний привід для провокації хаосу в країні в разі усунення від влади нинішнього режиму Януковича й водночас невміння опозиції запропонувати і, особливо, реалізувати привабливу альтернативу. Після цього може бути задіяна тема неспроможності державності України та необхідності її реінтеграції з РФ.
Підсолодити потрібну пігулку
Формально ідея референдуму апелює до народу як єдиного джерела влади в країні. Однак нинішня влада намагається систематично спотворювати його волевиявлення. Це засвідчили і президентські вибори 2004 року, і місцеві 2010-го, і, нарешті, нещодавні парламентські. Якщо під час останніх ставку робили на нездатність більшості виборців розібратись у різноманітних «незалежних» самовисуванцях, то під час референдуму основний розрахунок, вочевидь, буде на те, що звичайний громадянин не зможе відрізнити зерна від полови у тонкощах тієї чи тієї зміни до законодавства.
Важко уявити, як народ читатиме й ухвалюватиме (чи скасовуватиме) громіздкі, заплутані та частоказуїстичні покручі, якими грішить чимало чинних законів. У них-бо часто губляться і блукають навіть самі правники. Понад те, досвід кучмівського референдуму 2000 року свідчить, що, аби дістати масову підтримку потрібного рішення, на референдумі його можна проінкрустувати кількома популістськими пунктами. Як і тоді, у випадку змін до Конституції може йтися про скасування недоторканності народних обранців (яка насправді лише зробить беззахисними депутатів від опозиції), зменшення чисельності нардепів та поділ парламенту на дві палати, членів однієї з яких (сенату) обирали б виключно в мажоритарних округах, а також їх делегувала б місцева влада (залежна від центральної), а тому ця структурна надбудова перебувала б під повним контролем Адміністрації президента, безпосередньо самого глави держави тощо.
Водночас Закон «Про всеукраїнський референдум» передбачає майже однозначні сценарії щодо організації та процедури цього заходу. «Народну ініціативу» із проведення всеукраїнського референдуму можна придушити ще в зародку. Скажімо, на зборах з утворення ініціативних груп для референдуму повинні бути присутні представники Центральної виборчої комісії (ініціатори повідомляють її про збори за п’ять днів). Членам ЦВК достатньо не з’явитися на такі збори, щоб існувала підстава для нереєстрації ініціативної групи.
Є ризик, що на всеукраїнський плебісцит виставлятимуть лише «потрібні» питання й законопроекти, а голоси рахуватимуть винятково лояльні до президентської вертикалі люди. Саме на такий висновок наштовхують положення закону, за якими винесені на референдум питання перевіряє на предмет конституційності (!) Центральна виборча комісія або президент, а фільтрування законопроектів доручено Міністерству юстиції (ст. 31.2).
І, власне, останнє, проте чи не найголовніше. Хто рахуватиме голоси на референдумах у разі набуття чинності законом? Усе геніально й просто. Членами дільничних і окружних комісій будуть навіть не представники фантомно-технологічних партій та висуванців, як на недавніх парламентських виборах. Ними стануть особи, яких призначатимуть керівні органи місцевих рад (ст. 45.1, 46.1). Оскаржувати процес референдуму, за законом, мають право лише його суб’єкти, себто учасники ініціативної групи (або уповноважені представники) та офіційні спостерігачі, знову ж таки від ініціативної групи.