Усе було прекрасно сплановано. Кортіло взятися до роботи, навіть новий записник куплено. Цікавий проект, квитки туди й назад, готель у центрі, музеї закарпатських художників і майже весняний Ужгород. Місто, уже кілька разів відвідане, воно асоціювалося з веселими посиденьками, насиченим дозвіллям і легкістю в голові. До того, як. Бо це був лютий 2014 року. З вісімнадцятого по двадцяте число. Й ув'язнені в місті ми — адже, як з'ясувалось у залізничній касі, пліч-о-пліч із братами й сестрами у нещасті, що квиток до столиці – дорога у невідомість. «З Ужгорода ви-то виїдете, але чи дістанетеся Києва, не гарантую». Так нам сказали у віконечку. Фейсбучна спільнота «Доїхати на Майдан» не допомогла. Грошей, щоб найняти машину, ми не мали. Місцеві активісти, яких зібралось якраз на мікроавтобус, відбули години дві перед тим, як ми записались у наступну чергу, а вона рости чомусь не поспішала. Відчувався кожен кілометр із цих клятих восьмисот до рідного Києва, якому в цей час рвали серце.
Читайте також: Київ. Марнота. Французьке кіно
Буває, що милосердний мозок стирає спогади травматичного періоду. Цілюща амнезія, пробіл на місці страшної правди. У когось – не в мене. Я пам'ятаю все, кожен із тих днів, абсолютно виразно, до подробиць. Сірий дощ, який невпинно програвав нестерпному сонцю, що розливало вулицями справжню весну, – від цієї безжурності вивертало. Покручені атмосферні вулички, хай би вони провалилися, замок Унґвар («нащо ти тут? нащо ти взагалі?»), набережна ця спокійна, сонний дурнуватий Уж. Тітонька у квартирі-музеї Федора Манайла, що захоплено перелічувала предмети селянського побуту на його картинах, які недбало складала купою біля стіни, – а вони резонували з нами найбільше, ці кричущі кольори, безжальний ритм, космічний огром, вихоплений з буденного. Алкоголь, який не було сенсу пити, бо не діяло. Компанія молодиків у пабі «Веселий монах», що хвилину тому голосно матюкалася, обговорюючи щось своє, і враз принишкла, поки один із товариства чемно розпитував по телефону, які саме ліки треба на Майдан.
Читайте також: Красногорівка: Welcome to Eastworld
Замовлений бограч – і дзвінок із повідомленням, що чоловікового хрещеного батька поранено: просто під сценою, беркутівець, вогнепальна зброя. Кафе «Кактус», коли я отупіло дивилася на пункт меню «Уха путінська», а на вулиці саме шуміла хода радикально налаштованих – переважно зовсім юних чуваків із дрючками. Скрізь, у готелі й генделиках – екрани: дим, вогонь, бруківка, побиті й убиті люди. Нарешті, нічний вокзал із потягом на Львів, звідки в автобусі, забитому колишніми спецпризначенцями, ми повернулися, ніби через визволені землі, додому. У рідне місто, як у власне тіло, до якого звикнеш рано чи пізно, хоч би яких змін воно зазнало, і любитимеш чи не більше, ніж до того. Жахливі рани затягнуться колись, стануть шрамами, кістки зростуться, хай і нитимуть часом на зміну погоди. Одного дня ти навіть зможеш про це пожартувати, цілком вільно й невимушено, і добрий гумор трохи висвітлить пігментну пляму гіркоти.
Проект, який почали тоді, невдовзі успішно заморозився. Чоловік, із яким була, уже колишній. Та й сама неабияк змінилася. Але знаю, що Ужгород, щойно знов опинюся там, випустить назустріч мого персонального привида, фантомного двійника, що від нього дертиме шкіру холод і гризтимуть живіт щури розпачу. Вони ворушаться, навіть коли дивлюся фото звідти. Не тодішні – маю лиш один кривий знімок захопленої ОДА, зроблений старою мобілкою, – а звичайні, туристичні. Вони нагадують, що я роздвоєна. Що є місце, де минуле водномить перетвориться на вічне теперішнє, а теплої руки торкнеться безтілесна, та не менш реальна.
І від цього нікуди не дітися.