Можна просинатися під обід і блукати вулицями, ринками, соборами, галереями, пабами. Можна слухати, як захмелілі дядечки середнього віку міркують уголос про те, що принци перевелися, тож не варто плекати зайвих ілюзій. У маршрутці — єдиному видові тутешнього громадського транспорту – до тебе першими можуть заговорити не лише пасажири, переповідаючи зміст драматичних передач на «СТБ», а й сам водій, звертаючись до тебе «доцю», — утім, це звучить зовсім не по-панібратськи.
Читайте також: Загадкове місто Миргород
Мій січень в Ужгороді був такою собі репетицією цього ідеального життя, в якому не треба нікуди поспішати, а можна натомість скільки завгодно вдивлятися в місто та вслухатися в себе. Я поїхала в Ужгород, щойно розпочався рік: тоді здавалося, що зима з її сезонними депресіями ніколи не закінчиться – а в горах усе ж тепліше і весна настає швидше. Жила у квартирі, із вікон якої було видно сусідню Словаччину. Споглядання кордонів – це ніби качання м’язів для своїх мрій: адже всі межі є досить умовними, а всі плани — здійсненними. Напевно, варто було поїхати в Ужгород, аби тут, не відволікаючись на зайвий шум та гамір, розчути цю істину.
Тут я уперше в житті працювала за вільним графіком, приміряючи до себе спосіб життя тутешньої богеми. Я зовсім не іронізую – місцеві вміють жити зі смаком. У них усе оригінальне, від імен до занять: наприклад, конферансьє Тудор чи кінозірка Марсель. Буває важко зрозуміти, чим саме займаються колоритні місцеві персонажі, але годі уявити без них місто – цінність цих людей уже в тому, щоб наповнювати Ужгород своєю присутністю.
Читайте також: Хмельницький. Місто без історії?
Я бувала в домі-галереї художника й скульпторки, повному скляних вітражів та глиняних зайців, відвідувала домашній кінозал, який організував місцевий ентузіаст, – він крутить там фільми, які любить сам, із назвами на зразок «Голуб сидів на гілці, роздумуючи про буття», ходила до філармонії й на ринки – музика цих місць звучить однаково гармонійно. Пила каву в затишних закарпатських кав’ярнях, після яких ризикувала повернутися додому Ольгою Фреймут. Розглядала одяг у місцевих крамничках – їх тут куди більше, ніж торгових центрів із безликими рядами однакових суконь. У цьому місті є культура купівлі з рук у руки, піти на базар – це особливий ритуал: можна погомоніти, поторгуватися — а чим іще зайнятися поміж бездушних полиць супермаркету?
Одного дня я дивилася на ліниву річку Уж і на качок, що чубилися на березі за шматок хліба. Уже почала вірити, що змогла б тут жити, аж поки не підійшла дівчина з фіолетовим мікрофоном. «Як ви можете прокоментувати останнє засідання міської ради?» — поцікавилася вона. Я завжди відгукуюся на такі запитання — мабуть, спрацьовує професійна емпатія, — але що я можу знати про міську раду – я ж просто ходжу на ринки або дивлюся на качок. Дівчина зітхнула, але не здалася: «А чи задоволені ви роботою жеків?». Коли я вже зізналася, що нетутешня, дівчина вирішила підійти з іншого боку: «А що треба робити, якщо ви опинилися в горах під час сходження лавини?». Вона робила заготовки для кількох майбутніх передач на різну тематику, вирішивши, мабуть, що один перехожий може бути багатопрофільним експертом. Але й на це останнє питання, що видалося таким же місцевим, закарпатським, як і попередні, в мене не було відповіді.
Читайте також: Закохувати в Київ: три правила гіда в капелюшку
Тоді журналістка, напевно, вже шкодуючи, що згаяла стільки часу, почала просити повторити на камеру правильну відповідь: слід відгрібати на себе сніг, щоб був доступ повітрю. Я не заперечувала, а після інтерв'ю ми навіть розговорилися. «Ви теж змогли би працювати журналісткою на телебаченні, у вас є задатки, ось приходьте до нас, ми маємо вакансії», — підбадьорила вона мене. Та я зрозуміла, що не готова запитувати некомпетентних перехожих про мерію, жеки і стихії в горах.
Ця дівчина наче підслухала тоді мої думки — про те, що не всім бажанням судилося збутися. Бо скільки б я не хотіла стати тут своєю, скільки разів не говорила «дякую гарно», наслідуючи манеру місцевих, як не намагалася приготувати кремзлики за рецептом із ірландського пабу, все одно виходило по-іншому. Ужгород був як сон, із якого нічого не забереш із собою, – треба було їхати, поки я не встигла нічого дізнатися про роботу місцевих депутатів і діяльність жеків.
