Тоді як у світі його прийнято робити раз на 10 років. Тим часом політики та експерти нерідко припускають, що з його проведенням затягують, оскільки офіційні дані щодо чисельності населення різко контрастують із дійсністю. А в країні залишається ледве більше як половина від колись рекламних «нас 52 млн», що стали мемом.
Як часто буває, перетворена на спекуляційний інструмент тема швидко відривається від реальності та починає жити окремим життям, яке, хоч і відірване від реальності, але дає змогу максимально ефектно ілюструвати потрібні інформаційно-пропагандистські тези. Особливо популярний аргумент про втрату заледве не половини населення «без Голодомору» у представників сил, які так чи інакше намагаються довести, нібито новітня Українська держава лише failed state. А отже, потрібно радикально змінювати вектор і повертатися «блудному синові» до колишньої імперії.
Читайте також: Населення Землі зростає швидше, ніж очікували – ООН
Перепис населення країні справді давно потрібен, а затягування з його проведенням уже перейшло всі розумні межі. Планований від початку на 2012-й, коли минуло 10 років від попереднього, який відбувся в грудні 2001-го, він кілька разів переносився ще за режиму Януковича, а потім і за нової пореволюційної влади. У результаті втрачено можливість провести його на всій території України. Проте відкладати далі, до повернення контролю над окупованими територіями ОРДіЛО, а надто Криму, теж не варіант. Адже це може статися як через місяці, так і через десятиліття, але в будь-якому разі залежить не від України. Тому чекати немає жодних підстав.
Утім, не варто переоцінювати значення перепису населення в тому сенсі, у якому необхідність його проведення нині активно обґрунтовують в інформаційному просторі. Він точно не дасть кардинальних уточнень щодо чисельності населення порівняно з даними поточної статистики. Переписи завжди проводяться на віру, вони є своєрідним загальним соцопитуванням, яке просто охоплює значно більшу кількість питань і вибірку, що прагне до 100% населення країни. Однак інформація, яка відображається в його результатах, зазвичай не потребує документальних підтверджень. І якщо в тому чи іншому помешканні вирішать сказати, що там живе один-двоє-троє або четверо-п’ятеро членів родини, то саме стільки їх і запишуть, навіть якщо більшість із них уже давно перебралася за кордон і не збирається повертатися на Батьківщину. Або, навпаки, можливо, у тому житлі мешкає купа нелегалів. У такому разі дані поточної статистики, які спираються на інформацію відділів реєстрації громадян, а також акти їхнього цивільного стану, що формуються на основі хоч якихось документів, інформація служб про кількість громадян, які емігрують із чи іммігрують до України, однозначно більш відповідна реальній ситуації.
З цієї ж причини перепис населення не стане й інструментом підтвердження чи спростування реальної кількості виборців у тому чи іншому населеному пункті. Проте він матиме величезне значення для того, щоб зрозуміти не скільки, а які саме люди проживають в Україні. Найбільшу цінність становитимуть ті питання, які будуть пов’язані із самоідентифікацією, етнічними, мовними, соціальними характеристиками жителів. Тобто інформація, яку немає сенсу приховувати, але яка чомусь не відображається в жодних інших періодично оновлюваних базах даних державних органів. Про все це ми дізнаємося й під час соціологічних опитувань, які проводять час від часу різні компанії, однак із тією різницею, що там величезною вибіркою респондентів вважається 5–10 тис. осіб, а якщо 20–30 тис., то це взагалі рідкість. А в переписі, хай там як, відповідатиме не один десяток мільйонів осіб.
Важлива цифра
Станом на початок липня 2018 року на фактично підконтрольній Україні території Держстат зафіксував 38,32 млн постійного населення, що на 6,9 млн менше, ніж було на початку 2014-го (під час Євромайдану) і на 9,9 млн менше, ніж під час Всеукраїнського перепису 2001 року. Порівняно з піковим показником 1993-го кількість мешканців зменшилася на понад 13,5 млн жителів. Однак такі показники аж ніяк не є свідченням якоїсь катастрофи чи геноциду. Вони мають цілком логічне пояснення. Зокрема, із 6,9 млн втрат населення з 2014-го 6,1 млн — це мешканці тимчасово окупованих Росією українських Криму та окремих районів Донецької та Луганської областей. В окупованих Росією районах Донеччини та Луганщини (ОРДіЛО) залишилося 3,8 млн жителів, у Криму та Севастополі — ще понад 2,3 млн. Цілком імовірно, що їх там істотно менше, бо частина втекла на підконтрольну територію, а інша шукає засобів для виживання в Росії чи інших країнах. Водночас 6,1 млн втраченого населення внаслідок російської агресії — це понад 60% усього зменшення від часу проведення минулого перепису та майже 40% від пікових показників 1993-го.
Однак і решта демографічних втрат є лише наслідком поєднання в сучасній Україні кількох притаманних і для інших європейських держав тенденцій, які, збігшись у часі, зумовили значне зменшення кількості її населення за останню чверть століття. Передусім ідеться про так званий «демографічний перехід», який пов’язаний із різким спадом народжуваності в економічно розвинутіших індустріальних або постіндустріальних країнах із високим рівнем урбанізації та емансипації жінок. Цей процес не мав жодного стосунку до проголошення незалежності чи двох революцій 2004 та 2013–2014 років. Уже в 1958–1959-му сумарний коефіцієнт фертильності на одну жінку в тогочасній УРСР (2,3) був найнижчим у Радянському Союзі, за винятком Латвії (1,94) та Естонії (1,95). У 1970 роках він опустився нижче рівня відтворення населення (2,05) і на 1990-й погіршився до 1,84. Як наслідок — рівень народжуваності впав за період 1960–1990 років від 2,05% до 1,27%.
Усе це супроводжувалося й далі супроводжується різким зростанням показників смертності в розрахунку на одного мешканця. Адже велика кількість людей, які народжувалися в часи, коли нормою в українській сім’ї все ще було четверо-п’ятеро-шестеро дітей, в останні десятиліття завершували свій життєвий шлях. Натомість жінки народжували вже переважно по одній, рідше дві дитини. Причому й це відбувалося в покоління, представники якого свого часу народжувалися в одно- або дводітних сім’ях. З часом, коли зміна поколінь завершиться, темп природного зменшення чисельності населення та смертності також має спасти, бо кількість дітей, народжених однією жінкою, стабілізується, нехай і на низьких, але приблизно однакових у кількох поколіннях рівнях. І людьми похилого віку так само стануть здебільшого ті, хто був єдиною дитиною у своїй сім’ї.
Водночас Україна в останні десятиліття справді пережила потужну хвилю еміграції із соціальних причин. Ідеться як про пошук кращої долі з постійним місцем проживання за кордоном, так і про працю там. При цьому та хвиля охоплює молодих людей, яким саме й народжувати б дітей. Проте вони їх або заводять за кордоном, або не мають взагалі. А старше покоління їхніх батьків і дідів-бабусь залишається зазвичай в Україні й із часом саме тут і помирає. У такий спосіб набирає обертів процес старіння населення (див. інфографіку), падають показники народжуваності й зростає смертність на 1 тис. мешканців.
Читайте також: На скільки в Україні скоротилась чисельність населення
Проте й процес масової еміграції не є унікальною українською проблемою. Свого часу більшість найуспішніших європейських країн пройшла, а подекуди й нині проходить цей шлях. Значно більше колишніх ірландців, шотландців, шведів, норвежців, датчан і навіть німців, англійців, французів, іспанців чи португальців сьогодні проживають за межами країн свого походження. Різниця лише в тому, що звідти вони зазвичай емігрували до «демографічного переходу» у відповідних державах, що робило наслідки еміграції менш помітними для зміни чисельності населення відповідних країн.
Перебільшеною здається й поширена думка, що кількість емігрантів з України за останні десятиліття значно перевищувала офіційні показники й вимірювалася мало не десятком мільйонів людей. Тому, мовляв, поточний облік не відображає цих демографічних втрат. Передусім нелегали, які масово виїжджали до інших країн у 1990-х та на початку 2000-х, уже або повернулися додому зі своїх більш чи менш тривалих заробітків, або легалізувалися в той чи інший спосіб у країнах перебування та формально розірвали зв’язок із Батьківщиною. А отже, здебільшого відображені в офіційних цифрах еміграції.
Читайте також: Демографи назвали точні втрати українського населення під час Голодомору
Великий потік емігрантів із країни всі 25 років урівноважувався потужним потоком іммігрантів. Наприклад, за офіційними даними з 1991-го по 2008-й з України емігрувало на постійне місце проживання в інших державах майже 2,6 млн громадян, але одночасно й іммігрувало майже 2,4 млн. З пострадянськими країнами ці перетоки взагалі були позитивними (на неповних 2 млн тих, що виїхали з України, за цей самий час припало понад 2,2 млн прибулих). Навіть якщо то були громадяни, які з тієї чи іншої причини виїхали туди в радянський період і на час проголошення незалежності їх не було серед жителів України, а повертаючись, вони частково компенсували еміграційний відтік 1990-х, який справді вимірювався мільйонами громадян. Протягом 2010–2016 років на постійне проживання за кордон офіційно виїхало ще майже 120 тис. українців, здебільшого на Захід. Однак знову ж таки лише офіційно прибули до країни 280 тис. іммігрантів.
Отже, усталені уявлення про величезні приховані демографічні втрати через еміграцію надто перебільшені, оскільки лише офіційних 2,7 млн іммігрантів за роки незалежності якось оминули увагою широкий загал і ЗМІ, тоді як «виїзд мільйонів» за кордон рельєфно відкладався в масовій свідомості й на цьому акцентувалося в інформаційному просторі.
Нарешті, сезонні та маятникові трудові мігранти, чисельність яких різко зросла останніми роками, наразі все ще залишаються і де-юре, і де-факто жителями України. Нехай вони й заробляють собі в сусідніх країнах ЄС чи Росії, але доки створюють сім’ї та повертаються із заробітків на відпочинок до України, залишаються саме її жителями, і нехтувати ними наразі немає підстав. Перепис ситуацію не змінить.
Тож з огляду на всі фактори, означені вище, виходить, що фіксовані поточним обліком різних державних органів 38,3 млн постійного населення на підконтрольній Україні території — цілком близький до реальної цифри показник. Він не враховує переселенців із тимчасово окупованих територій, яких, утім, не 1,5 млн, як фіксують ДСНС чи органи соціального захисту. Більша частина зареєстрованих в Україні тимчасово переміщених осіб — очевидна фікція, зумовлена прагненням отримувати пенсійні чи інші соціальні виплати, а подекуди й відверті «мертві душі» внаслідок корупційних схем. Установлення їх реальної кількості залишається питанням майбутнього. Тим більше, що значна частина їх, яка справді перебралася на підконтрольну територію, поступово так чи інакше проходить реєстрацію разом із рештою місцевих мешканців і відображена в даних поточного обліку громадян.
Наслідки демографічних змін
Окупація Росією Криму та ОРДіЛО поряд із регіональними особливостями демографічних процесів (див. інфографіку) полегшує та пришвидшує трансформацію України в типову національну державу Європи. Якщо в осяжному майбутньому вона й далі існуватиме в межах територій, що на даний момент підконтрольні Києву, то, попри очевидні травми, цей факт матиме низку переваг для її внутрішньої консолідації та розвитку. Перед здобуттям незалежності, за переписом 1989 року, частка українців у населенні країни становила 72,7%, а українську вважали рідною тільки 64,7% її мешканців. Росіян налічувалося 22,1%, а тих, хто вважав російську рідною, — 32,8%. Але пришвидшене зменшення кількості населення в найменш українізованих регіонах унаслідок як природних, так і міграційних факторів, а потім і окупація найбільш русифікованих Криму й ОРДіЛО призвели до того, що частка росіян на фактично підконтрольній території впала до менш ніж 12% (а громадян, які вважають рідною російську, — до 21%). Це навіть якщо просто екстраполювати результати перепису населення 2001-го на нинішню кількість (див. «На шляху до національної держави», Тиждень № 40/2015). Натомість частка українців за цією ж екстраполяцією зросла щонайменше до 83,8%, а тих, хто вважає рідною українську, — до 76,3%. У жодному з підконтрольних Києву регіонів частка росіян уже не сягає навіть 30%, в абсолютній більшості вона є меншою за 10% і тільки в шести перевищує 15%.
Дані останніх соцопитувань підтверджують таку екстраполяцію та навіть більше. Зокрема, вони фіксують 88% українців серед респондентів і не більше як 6% тих, хто називає себе росіянами росіянами (див. «Уникнути ірландизації», № 34/2018). Це, вочевидь, зумовлено внутрішніми міграціями з регіонів із більшою концентрацією українців до тих, де вона була меншою, а також зміною самоідентифікації частини громадян, які мали, наприклад, подвійне походження. Звісно, опитування завжди мають суттєву похибку, тому роль перепису тут важко переоцінити. Це поставить Україну в один ряд із такими національними державами Європи, як Литва (84,2% представників титульної нації), Болгарія (85,5%), Чехія (86%), Сербія (86,6% без Косова), Хорватія (89,6%) та Румунія (90%). І позбавить ґрунту будь-які інсинуації про поліетнічність нашої держави.
Читайте також: Виклик "великого переселення" для України
Дедалі позитивніші демографічні тенденції в більш українських регіонах забезпечують невпинне зростання їхньої ваги в політичному житті країни. Знову ж таки, разом із втратою контролю над окупованими Росією територіями Донбасу та Кримом це позбавило антиукраїнський табір необхідного електорального потенціалу для реваншу. Змусило антиукраїнські сили переорієнтуватися у своїй пропаганді з лобіювання повернення під владу імперії до оспівування багатовекторності та позаблоковості, тобто прагнення бодай загальмувати чи в разі успіху заблокувати рух України від Москви. Це не означає, що загроза реваншу проросійських сил виключена, але суттєво підірвана.
Водночас демографічні процеси останніх десятиліть суттєво змінили наше місце в Європі. Розрив за чисельністю населення з найбільшими її країнами дуже збільшився, щоб і далі розглядати Україну як співставну з ними. Якщо 1990-го в Туреччині проживало 56,5 млн, в Італії — 56,7 млн, у Великій Британії — 57,3 млн та Франції — 58 млн, то Україна з її 51,6 млн ще розташовувалася з ними в одному ряду. Наразі ж порівняння вже недоречне, адже при 38–44 млн (залежно від того, чи враховувати окуповані території) жителів України, кількість яких далі зменшується, навіть у найменшій із названих великих європейських країн — Італії — у 2018 році проживало вже 60,5 млн, у Великій Британії — понад 66 млн, Франції — 67,2 млн, а в найбільш населеній серед них Туреччині — більше як 81 млн. І прогнози на найближчі десятиліття передбачають поступове зростання чисельності мешканців у названих державах (за винятком хіба Італії) до 75–90 млн.
Наразі за кількістю населення, яке мешкає на підконтрольній території, ми вже поступилися Іспанії (41,8 млн громадян та 46,7 млн разом із іммігрантами-негромадянами) та навіть Польщі (38,4 млн на початок 2018-го). Хоч на час здобуття незалежності чи ще й за останнього перепису населення значно переважали як першу (38,9 млн та 41 млн відповідно), так і другу (38,2 млн та 38,6 млн). Утім, коли рахувати населення всієї України, тобто включно з тимчасово окупованими Кримом та ОРДіЛО, то кількість мешканців зростає принаймні до 44,3 млн, що робить Україну більш залюдненою, на відміну від Польщі, і не надто меншою за Іспанію. Хай там як, але за чисельністю населення ми тепер перебуваємо в трійці «середніх» країн Європи, хоч і маємо протилежні їм демографічні тенденції: там кількість населення стабільна або повільно зростає, у нас же, навпаки, зменшується. Проте саме в їхній «ваговій» категорії ми все ж таки залишатимемося в найближчі десятиліття. Адже наступні за нами на європейському континенті Румунія (19,5 млн) чи Нідерланди (17,3 млн) надто менші від нас.