Організований український націоналізм став одним з найяскравіших феноменів вітчизняної історії ХХ століття. Не багатьом інституціоналізованим рухам бездержавної нації вдалося так тривало діяти й водночас постійно перебувати під репресіями. Базою для розвитку націоналістичного руху стала Галичина — край, який ще з кінця ХІХ століття називали українським П’ємонтом. Хоча й з невеликим застереженням: Михайло Грушевський після 15 років життя в Галичині, 1909-го, напише статтю «Малі діла», якою присудить вирок місцевій громаді. «В галицькім українці нема нічого революційного, — писав Грушевський. — Його героїзм пасивної натури. Галицький тип — се «хитрий Панько»… Він буде братися на всякі способи, щоб сповнити свій громадський чи національний обов’язок; знесе всяку поневіру; пролізе комином, коли не пустять дверима; але відповісти активним опором — він не зможе».
Але за якесь десятиліття, 1920‑го, тут зародиться по-справжньому революційний рух, що стане відомим як Українська військова організація. Мине ще майже десять років, як УВО разом з кількома подібними структурами об’єднається в ОУН, а спадковість між обома організаціями уособлюватиме постать їхнього керівника Євгена Коновальця. Під час Другої світової війни це середовище породило масовий рух опору — Українську повстанську армію. З того часу з’явилися численні історичні розвідки та мемуари про діяльність революційного підпілля, і лише останніми роками «канонічну» версію початків націоналістичного руху піддадуть сумніву й вона викличе найбільше контраверсій.
«Есеси»: кінець і початок історії
Переломним моментом для розвитку національного руху в Російській та Австро-Угорській імперіях стане Перша світова війна. Спочатку в імперії Габсбурґів з’явилася перша українська військова формація — Українські січові стрільці (УСС), а вже під час революційних подій у Росії наддніпрянці створили Українську Народну Республіку (УНР). Розділені впродовж століть, українські землі проголосили злуку, а першою групою «соборників» з певністю можна назвати галицьких в’язнів, які в 1917–1918 роках, повертаючись з російського полону, зупинилися в Києві. Тут вони заснували Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, чи, як їх кликали, «есесів». Частина з них — як начальник штабу Андрій Мельник — у минулому належали до легіону УСС, інші — як командир Євген Коновалець — потрапили в полон з австрійських частин. Згодом курінь переросте в «корпус», більшість вояків якого становили наддніпрянці. Та керівництво все ж було галицьке — найвищі старшини на чолі з Коновальцем створили Стрілецьку раду, яка ухвалювала стратегічні рішення. «Есесів» назвуть гвардією Директорії, і вони справді були одним з найкращих військових формувань УНР. Їхня історія завершилася на початку грудня 1919-го в Новій Чорториї, де Стрілецька рада вирішила демобілізувати частину. Усім охочим дали можливість приєднатися до Зимового походу Армії УНР або ж діяти за своїм бажанням. Хоча вже наступного дня їх роззброять поляки та інтернують до табору в Луцьку.
Євген Коновалець. Попри поширене твердження, що він був творцем УВО, до керма організації він прийшов, імовірно, не раніше ніж у жовтні 1921 року
Закінчення історії «есесів» не стало кінцем Стрілецької ради, яка була однією з найдієвіших груп і «завішувати зброю» не збиралася. Навпаки, вони опрацьовують одразу кілька варіантів, як боротися далі, і відправляють емісарів до різних військових частин. У той час тривав Зимовий похід Армії УНР, на Наддніпрянщині перебували залишки УГА, а поляки дозволили створити нове формування під проводом члена Стрілецької ради Марка Безручка. Обнадійливий вигляд мало формування нових частин з українських полонених та інтернованих, що перебували в таборах Чехословаччини, Німеччини й тієї ж Польщі. Проте події розвивалися з надзвичайною швидкістю. У безвиході у квітні 1920-го уряд УНР визнав Галичину за Польщею, натомість отримав військового союзника для боротьби з більшовиками. Варшавський договір кінцево розсварив галичан з наддніпрянцями і став холодним душем для Стрілецької ради. Як галичани, вони не могли його прийняти, а отже, дистанціювалися від Петлюри. Але й для земляків вони не стали своїми: як на колишнє формування УНР, на них дивилися з недовірою.
Читайте також: «Зродились ми великої години»
Член Стрілецької ради сотник Іван Андрух після відвідин низки таборів у червні 1920-го писатиме до Коновальця: «Коли Ви, пане полковнику, виносите з цего, що по Європі розкидана маса українців по полонам та всім усюдам, що їх всіх можна б втягнути до такого формування і з ним іти на Україну будувати під боком Совітської Росії свою самостійну державу, вже не кажу в парі з поляками, а зовсім самостійно, то тут, на мою думку, Ви не зовсім орієнтуєтесь в настроях цих людей та їх політичних переконаннях». Андрух не лукавив: полонені та інтерновані вояки ще прислухалися до представників УНР чи ЗУНР, але вже не визнавали авторитету колишніх «есесів».
Дві реальності: еміграційна та галицька
«У липні 1920 року відбули ми у Празі останнє засідання Стрілецької Ради, на якому, після з’ясування безкорисности й безцільности дальшого перебування за кордоном, рішили ми закликати всіх Січових Стрільців до повернення в Галичину, — пише в спогадах Євген Коновалець. — Після цього засідання Стрілецької Ради перестала фактично існувати Січово-Стрілецька організація». Ці слова стали основою загальноприйнятої версії, що того дня замість Стрілецької ради засновано Українську військову організацію. Цю версію певною мірою прийнято за офіційну в ОУН, вона ввійшла до Енциклопедії українознавства та Вікіпедії.
Відзнака членів Стрілецької ради. Саме «львівська трійка» СР заснує організацію, що згодом візьме назву УВО
І справді, незабаром назва УВО двічі з’явиться в публічному просторі. Спершу 31 серпня 1920-го за ініціативи Коновальця в Празі відбувся З’їзд відпоручників (представників. — Ред.) українських військових організацій за кордоном. На ньому представники різних військових формацій задекларували, що стоять на позиції соборності України, і постановили «затримати в організованій формі існуючі поза територією України військові частини та об’єднати їх ідейно між собою». А вже 2 вересня 1920-го датований «Приказ ч. 1» Української військової організації. Фактично це були єдині на той час згадки, де фігурувала назва «УВО». Ця абревіатура ніяк не асоціювалася з підпіллям — тисячі вояків перебували в таборах полонених та інтернованих, а українські частини спільно з поляками боролися проти Червоної армії. Тож представники військових формацій не думали про складання зброї. Зрештою за рік, восени 1921-го, відбудеться чергова спроба збройного виступу на Великій Україні, що ввійде в історію як Другий зимовий похід.
Читайте також: Визрівання соборності
Не варто беззастережно сприймати й слова Коновальця про заклик до «есесів» повертатися в Галичину. Члени Стрілецької ради не втрачали надії продовжити скоординовану боротьбу на різних «фронтах», тож роз’їжджалися хто куди: сотник Іван Андрух до Києва, де ввійшов до повстанського центру й готував чергове повстання; трійка — Василь Кучабський, Михайло Матчак та Ярослав Чиж — до Львова; Андрій Мельник залишився в Празі, а Євген Коновалець — у Відні. Останній занурився в еміграційну політику, яка мала сумнівні перспективи. Свого часу Винниченко в щоденнику писав, що «у Відні є маленька калюжа, в яку неодмінно попадаєш, коли приїжджаєш сюди. Це — українська еміграція». Поневіряння Коновальця було не далеким від оцінки, яку дав колишній голова Директорії. Його спроби зійтися з іншими військовими формаціями, зокрема з УСС чи політичними колами, як-от новоствореною Всеукраїнською національною радою, зазнали фіаско.
Та Коновалець і надалі не полишав надій дати новий подих Стрілецькій раді, яку аж ніяк не вважав ліквідованою. У листах, адресованих до Львова, він побивався про майбутнє Ради, констатуючи «щораз більший занепад нашої організації», що пов’язаний із «затрачуванням в поодиноких членів С. Р. свідомости приналежности до нашої організації» та «невиконання взятих на себе завдань і обов’язків». На багатосторінкових листах він описував політичні можливості відновити державність, але жодних згадок про УВО чи навіть революційну діяльність у них не містилося. Радше навпаки, лише одним абзацом він визнає потребу, щоб «край почав протестувати», але знеохочено зазначить: «Цього, однак, оскільки можна по всяких даних судити, надіятись годі».
На відміну від «віденської політики», яка творилася з розмахом, фантазіями та авантюрою, із запеклою боротьбою між численними українськими групами, галицьке життя відрізнялося суворим реалізмом. За різними даними, близько 10 тис. українських чиновників — від учителів до працівників залізниці та пошти — втратили свої посади за відмову присягати на вірність Польщі. Усі колишні вояки УГА були змушені зголоситися на облік у поліцію, а полонені українці були залучені до прибирання сміття у Львові. Польська влада штовхнула українців до заснування масової підпільної структури — Таємного університету. Спершу, влітку 1919-го, ректорат Львівського університету відмовив у навчанні особам, які не служили в польському війську. Відтак українці та євреї опинилися за дверима. Та коли того ж року українці здійснили дві спроби заснувати навчальні курси при Науковому товаристві імені Шевченка та Товаристві імені Петра Могили, поліція їх одразу заборонила. У безвиході українська громада засновує у Львові підпільний університет, до якого масово записується «молодь» — багато з них мали за собою поважний воєнний досвід.
Читайте також: За вашу і нашу свободу
У той час з’явився жарт, що польська поліція створила більше патріотів, аніж «Просвіта» за всю свою історію. Не дивно, що трійка членів Стрілецької ради, опинившись у Львові, відкрила для себе тут зовсім інші перспективи, ніж це видавалося з еміграції. «Кинути Петлюру, не оглядатися на більшовиків, нічого не робити собі з існування опереткового диктатора Петрушевича, з ніким з трупів не зв’язуватись, нікому не запродуватися, взятися до праці», — пропонував у вересні 1920-го в листі до Коновальця Михайло Матчак. А вже в червні 1921-го Василь Кучабський не церемонячись писатиме керівнику Стрілецької ради: «А тому, о дорогий Повелителю Малого Броду — доволі дурака валяти! Зберіть уже раз свої манатки, бо запевняю Вас, що на всі підприємства кожного роду тут дуже податний ґрунт. Приємно вражає і відсутність всякої конкуренції. Отож, подумавши, чи вже записуєтесь в живі трупи, чи ще ні, виберіть і їдьте, ради Бога, сюди».
Начальна Колегія без Коновальця
Якщо про заснування УВО в еміграції інших відомостей немає (за винятком кількох груп, що згодом влилися до Військової організації), то про появу структури у Львові знаємо майже з першоджерела — зі спогадів колишнього вояка УСС та УГА Осипа Навроцького. Саме йому Матчак та Чиж запропонували організувати та очолити провід — Начальну колегію. Свій вибір пояснили просто: він був найстаршим з них за віком та рангом (старшиною). До того ж керував довоєнним Українським студентським союзом. Початки організації Навроцький датує вереснем 1920-го, а жовтнем — перші успіхи підпілля. Тоді на знак протесту проти поділу Галичини на воєводства члени Начальної колегії самостійно розклеїли листівки по нічному Львову. До речі, ні того року, ні наступного абревіатура УВО ніде не згадуватиметься, а польська поліція зафіксує появу нелегальних листівок проти поділу на воєводства лише 31 серпня — 1 вересня 1921-го. Та це будуть не єдині розбіжності з «канонічною» версією.
«Замах українця на начальника держави» — перша шпальта краківських «Ілюстрваних новин» за 1 жовтня 1921 року. Замах на Пілсудського був ключовою подією першої фази формування УВО
Появу Начальної колегії важко пов’язати зі Стрілецькою радою, хоча це й була ініціатива її «львівських» членів. Особливо це проявилося в липні 1921-го, коли до Львова повернувся Євген Коновалець. Зв’язок із трійкою товаришів він не втрачав, але й до їхньої групи не належав. У першій половині вересня відбулося мабуть, останнє, засідання Стрілецької ради, а опісля, 21 вересня 1921 року, у листі до Андрія Мельника Коновалець писатиме: «Праця тут досить важка. Не маю навіть відповідного попертя в наших […] Михайла, Славка і Василя. Вони настільки захопилися своїми успіхами, що важко взагалі з ними тепер балакать. До нашого проекту ставляться з досить великою резервою, і це є головна перешкода, задля котрої наші справи […] не можу ніяк посунути вперед. Попри них начинати годі, з ними теж важко». Як видно зі скепсису, він нічого не знав про підготовку акції, що відбудеться за кілька днів і стане доленосною для нього та революційного руху: 25 вересня 1921 року підпільник Степан Федак здійснить замах на начальника держави Юзефа Пілсудського.
Читайте також: Державницький вимір Павла Скоропадського
Щось схоже відбулося вже 1909 року, коли український студент Мирослав Січинський застрелив польського графа Анджея Потоцького. Тоді українці пережили небувале піднесення, і хіба що один Грушевський незворушно зауважив: «Ентузіазм, викликаний ним серед галицького громадянства, серед цілої людності, для мене пояснюється, власне, його виїмковістю. «Як? Наш чоловік здатний на щось таке? Може відважитися на подібний акт?!» І се захоплювало людей навіть менше всього охочих оправдовувати якесь насильство, тим менше — убийство. Але, повторяю, виїмковість тільки підчеркувала загальну нездібність галичанина до терористичних актів, до агресивності активної боротьби». Але тепер ситуація була радикально інша, як і сама Галичина. Дарма що замах на Пілсудського виявився невдалим, та й Федак під час слідства вирішив урятувати своє життя, заявивши, що стріляв не в начальника держави, а лише у львівського воєводу. Пригноблене галицьке суспільство, яке ще не прийшло до тями після невдачі Визвольних змагань, але було збагачене бойовим досвідом, у пострілі Федака побачило нову перспективу.
Коновалець із членами Стрілецької ради після повернення в Галичину. Зліва направо: Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таїсія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, 1921 рік
Услід за замахом почалися масові арешти, і за ґратами опинилися майже всі організатори підпільної структури. Зрештою, саме слідство тривало понад рік — Степана Федака засудили в листопаді 1922-го. За той час розвіялися всі надії на військове вирішення питання української державності. Зрештою, члени Стрілецької ради здебільшого якщо не перебували в ув’язненні, як львівська група, то загинули на Наддніпрянщині, як сотник Андрух із товаришами. Перед Євгеном Коновальцем залишався неширокий вибір: або продовжити справу, за яку вже постраждали товариші і яка викликала стільки розголосу, або спробувати знайти собі якесь цивільне заняття. Він обрав перше, що було логічно: і як наслідок його попередньої діяльності, і як нагода продовжити її в новому напрямі, спираючись на численні військові кадри, що поверталися з таборів чи еміграції.
Підпільна структура на чолі з Коновальцем тепер стане відомою як УВО. Дарма що за кілька років з малої групки, яку розпочинали організовувати у Львові, мало хто залишився: «львівська трійка» з колишньої Стрілецької ради розійшлася по різних легальних політичних групах. Згодом УВО покидатимуть і колишні комбатанти, що змушені були пристосовуватися до нових реалій. Тим більше що 1923-го країни Антанти офіційно визнають Галичину за Польщею. Але Друга Річ Посполита й надалі послідовно перетворювала галицьку масу на свідомих українців. Тому вже за кілька років з’явиться молоде покоління підпільників, які дадуть нового поштовху УВО, а згодом і ОУН.