Почалося все з оптимістичного для представників прозахідного погляду на реформу судової системи ухвалення законопроєкту 3711-д. Здалося, що парламентарі прислухалися до прохань посольств і вимог ряду відомих представників ГО надати міжнародним експертам вирішальне право голосу під час формування ВККС — ключового органу, який набирає на посади нових суддів в Україні.
У таборі головних опонентів — Вищій раді правосуддя — навіть прямо назвали ухвалений документ «знущанням над Конституцією» (саме таке словосполучення міститься в колонці члена ВРП Павла Гречківського, яку републікували на офіційному сайті ВРП). Проте радість від успіху активістів була недовгою. Уже незабаром почали надходити неприємні новини. Спочатку виявилося, що крім норми про вирішальну роль міжнародників, у документі схвалили іншу правку протилежного змісту. Про це відразу ж повідомили самі представники «Слуги народу» й особисто спікер Дмитро Разумков. Той прямо вказав президенту, що закон можна ветувати, а сам його підписав, чим переклав остаточне рішення на плечі глави держави. Останній поки що вичікує.
На цьому погані новини для табору прихильників радикальних реформ за участі західних радників не завершилися. 6 липня Володимир Зеленський відповів на петицію з вимогою звільнити з Офісу президента Олега Татарова. Якщо коротко, то у відповіді про все й ні про що Зеленський відмовився звільнити чиновника. За час перебування в президентській канцелярії Татаров перетворився на своєрідний символ. Публічної діяльності він майже не провадить, але ім’я чиновника з’являється в публікаціях і заявах різних осіб частіше, ніж більшості його колег. Татаров став прапором на пагорбі, який під час командних ігор одна група захищає, а інша намагається будь-якою ціною зірвати. Певною мірою його біографія чудово годиться для такої ролі.
Читайте також: Сергій Стерненко: Президент на петицію прямим текстом ніяк не відповів, він просто залишив набір слів
Татаров обіймав посаду заступника керівника Головного слідчого управління МВС під час Революції гідності та публічно відбілював дії силовиків проти учасників протестів. Безпосередньо пов’язаний з Андрієм Портновим, який має ще більш демонізовану репутацію фундатора головних засад нинішньої системи судочинства. Зрештою, Татаров фігурує в кримінальному провадженні щодо фальсифікації документів під час роботи в «Укрбуді» Максима Микитася. І це лише частина його пригод, які стали відомими.
Окрім відмови звільнити Татарова, погана новина прийшла й з Офісу генпрокурора. Там на початку липня відбулися внутрішні зміни в розподілі обов’язків між керівниками. Людською мовою, то Ірина Венедіктова відібрала контроль над діяльністю Департаменту щодо злочинів, учинених в умовах збройного конфлікту, у свого заступника Гюндуза Мамедова, який так чи так займався цим напрямом ще від 2016 року, коли став прокурором АР Крим. Венедіктова спочатку передала повноваження іншому заступникові — Максиму Якубовському. Той свого часу працював під керівництвом Анатолія Матіоса у військовій прокуратурі. Однак пізніше забрала ці повноваження собі особисто.
Деталі всіх трьох історій — і з судовим законопроєктом, і з петицією, і зі змінами в ОГП — свідчать, що процес поступового охолодження відносин команди президента і громадянських активістів триватиме. Це може суттєво й дуже негативно вплинути на міжнародні позиції України.
Про все по порядку. На тлі ухвалення законопроєкту 3711-д нібито з нормами про вирішальну роль міжнародних експертів можна додати, що досі не проголосовано законопроєкт президента про ліквідацію ОАСК. Як відомо, цей документ було визначено як невідкладний. Невідкладність триває з квітня. Коли ж стало відомо, що 3711-д містить суперечливі норми й може бути ветований (або його просто неможливо буде реалізувати після підписання), то загалом картина набуває яснішого вигляду. По-перше, судова реформа саме за західним зразком є умовою макрофінансування України. І нібито крок назустріч у цьому напрямі може свідчити про намагання Зеленського відновити переговори. По-друге, норму про роль міжнародників у законопроєкт додали останньої миті. Зеленський зараз саме в процесі перемовин про можливий візит у Вашингтон наприкінці липня. За умов повністю заваленої судової реформи на цьому візиті можна було б поставити хрест.
Проте рішення парламенту дає Зеленському змогу маневрувати, але водночас не робити жодних остаточних кроків, які неможливо повернути. До того ж немає ознак, що він справді бажає робити такі кроки в майбутньому. Ймовірно, це навіть принципова позиція, що стане найгіршим сценарієм для прихильників реформ за західним зразком і наглядом. На такі думки наштовхує передусім історія з петицією щодо звільнення Татарова.
Головна мета авторів полягала в максимальному приверненні уваги до персони заступника керівника Офісу. Загалом її реалізовано. Цьому навіть допомогло те, що необхідні 25 тис. підписів збирали дуже довго. Також насправді зіграло на користь і підписання петиції «Джо Байденом», що стало доволі популярною новиною.
Читайте також: Ситуативна творчість
Зважаючи на перевірки безпеки, які запровадили на сайті петицій, такий жарт навряд чи був можливим без доступу до баз даних великих держустанов. Однак у підсумку президент відповів, що «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». І, звісно, Татарова не звільнив. Виділена цитата з’являється у відповідях Офісу на петиції не вперше. Аналогічне посилання на Конституцію було й у відповіді на торішню вимогу звільнити з посади глави Офісу Андрія Єрмака. Очевидно, що Володимир Зеленський не пише відповіді сам. Однак часто повторюване словосполучення «не може бути примушений» таки видається особливим. Схоже, це найболючіша й водночас ключова історія для Зеленського. Постійні наголошення на суб’єктності, на справжній незалежності (звісно, у розумінні особисто глави держави та його команди) наперед визначили його погані стосунки з активною громадськістю. Її Зеленський сприймає не як представників однієї з груп усередині України, а як важіль тиску на нього зовні. Відповідно, жодного виконання вимог бути не може. Не буде ситуації, яка виникла за часів Петра Порошенка, коли той відкладав рішення до останнього, але зрештою ухвалював під шаленим медійним тиском. Зеленський демонструє, що так не робитиме, а будь-які загравання — лише спроба відтягнути момент, коли конфлікт загостриться ще більше.
Прикладом такої поведінки є історія з Мамедовим. Венедіктова після розголосу зустрілася з представниками громадськості й навіть відповіла на певні запитання. За її словами, відсторонення Мамедова відбулося тому, що СБУ надала певні документи, які свідчать про порушення доступу до держтаємниці. Однак якої конкретно справи це стосується й чи була вина Мамедова, так і не пояснила. Ключове ж в іншому: Венедіктова нібито прямо сказала, що не поверне Мамедова до управління Департаментом, навіть якщо проблеми з СБУ виявляться непорозумінням. Інакше кажучи, на жодну зміну рішення чекати не варто. У підсумку президент і його команда, з одного боку, і активна громадськість — з іншого, дедалі більше підходять до межі, за якою починається не просто конфлікт, що тліє, а справжня публічна війна. Війни цієї, здається, не хоче жодна зі сторін, але й відступати теж ніхто не збирається.