Арешти та інші халепи в комуністичних країнах не були для мене новинкою. У 1950-х роках тих, хто намагався нелегально перетнути радянський кордон, могли підстрелити як шпигунів. До середини 1980-х мені уже загрожувало б принаймні ув’язнення. Але то був 1990 рік й «імперія зла» занепадала. Засадити мене за ґрати вже ніхто не наважився б, побоюючись скандалу.
Тривожитися про все це я почав значно пізніше, коли подавав документи на візу в США. В анкеті потрібно було зазначити, чи ти був колись під арештом. Правдива відповідь про моє минуле, як я підозрював, могла ускладнити справу. «Забудь, — сказав мені знайомий чиновник. — Арешт передбачає верховенство права, а коли тебе затримує диктаторський режим, то це викрадення». Захисники Джуліана Ассанжа так само ставляться до американської, британської та шведської правоохоронних систем, у тенета яких той нещодавно потрапив. WikiLeaks порушила закони тільки для того, щоб розкрити інформацію про неправомірні дії. Для їхнього героя переховування в еквадорському посольстві в Лондоні було єдиною можливістю уникнути показового процесу.
Коли владі Еквадору увірвався терпець і вона вигнала ексцентричного гостя, прихильники Ассанжа обурилися. Працівник (назвати його «журналістом» не повертається язик) російського пропагандистського агентства новин Sputnik розкритикував «насильницький арешт політичного в’язня». Едвард Сноуден, який злив дані нацбезпеки США, написав у Twitter із Москви, що дії британської «таємної поліції» стали «темною плямою» в історії свободи преси. Але поліцейські в штатському (а не «таємна поліція») — нормальне явище в будь-якій системі кримінального судочинства. Вони обов’язково застосовують силові методи (а не «насильство»), коли люди чинять опір, як це зробив Ассанж. Він не був в’язнем, а надто політичним, і волів радше переховуватися в посольстві, ніж пояснити обвинуваченню дії, що спонукали двох шведок скаржитися на сексуальні домагання.
Та головне питання — це мотивація. Я порушив радянське законодавство, коли в’їхав на територію Литви, що саме проголосила відновлення незалежності просто під носом у радянських окупантів. Завдяки блефу литовських чиновників я прорвався в аеропорту. Для них цей трюк означав можливість привернути увагу до боротьби за свободу. Мене також затримували за висвітлення подій, які влада прагнула замовчувати. Як і більшість журналістів, я інстинктивно симпатизую жертві. Виводячи на поверхню незручну правду, ми боремося з несправедливістю життя. Тож раніше я симпатизував WikiLeaks. Мені подобалася ідея наявності в кіберпросторі пристанища для інформаторів, які прагнуть викрити бізнесові або урядові порушення. Таємничість (і в комерційних, і в державних справах) дуже часто використовується радше для того, щоб приховувати інформацію, ніж щоб захищати необхідну конфіденційність.
Утім, що більше я дізнаюся про Ассанжа, то менше мені подобається і він, і його організація. WikiLeaks справді оприлюднила шокуючі подробиці про порушення. Та більшість одкровень стосувалася незначних (і легітимних) випадків лицемірства, а не порушень. Наприклад, витік інформації про дипломатичні канали США засвідчив, що американські дипломати в приватних колах є похвально прозорливими й експресивними, хоч ззовні видаються надто м’якими.
Інформаторство не може бути справою, доступною кожному. Інформація, яку людина пообіцяла тримати в таємниці, має охоронятися етичними нормами. Спершу треба випробувати всі інші способи й пересвідчитися, що не постраждають невинні люди, а тоді вже вдаватися до витоку даних. Ассанж порушив ці правила.
Ілюстративним прикладом є ставлення до таємних мейлів із Туреччини невдовзі після невдалого перевороту 2016 року. WikiLeaks трубила, що оприлюднює 300 тис. емейлів від правлячої Партії справедливості та розвитку. На перший погляд, це здавалося серйозним ударом проти автократичного правління президента Реджепа Таїпа Ердогана. Однак листи виявилися уривками з архівів онлайн-форумів. Потім WikiLeaks опублікувала, за її заявою, подробиці про членство в Партії справедливості та розвитку. Але там було багато інформації, що стосувалася приватних осіб, зокрема особисті дані мало не кожної жінки в Туреччині. Але WikiLeaks не те що не вибачилася, а заявила, що її критики — поплічники турецької влади. Приватність (і безпека) громадян не має жодної цінності порівняно з великою метою.
Крім того, WikiLeaks надзвичайно вибіркова. Усі її сенсаційні оприлюднення зганьбили західні, передусім американські, компанії, чиновників та інституції. За одним сумнівним винятком, WikiLeaks ніколи не оприлюднювала нічого з російських джерел, та й жодної по-справжньому згубної інформації для китайського, саудівського, іранського або інших режимів, де зловживають владою.
Великою надією правопорушників є те, що історія їх реабілітує. Мій колишній паспорт із литовською візою № 0001 тепер у музеї Вільнюса. Ассанж і його прихильники сподіватимуться, що викриті ними справжні порушення переважатимуть над нарцисизмом та нігілізмом, якими вони керуються у своїх діях. Як на мене, не варто на це розраховувати.