В історію України ХХ століття Організація українських націоналістів (ОУН) увійшла як найбільша революційна політична сила. Націоналісти двічі були причетні до спроб відновлення державності, а ще створювали армію та уряд. ОУН характеризувала дія, та все ж за цією дією була програма й бачення України. Вони відображали характер конкретної епохи, а часом випереджали її.
Конгрес націоналістів, 1929 рік
ОУН створили у Відні 1929 року на Конгресі націоналістів. Там же ухвалили Устрій, у якому записано: «Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава». Далі це уточнять чотирма словами: Українська Самостійна Соборна Держава, а абревіатуру УССД надовго пов’яжуть з риторикою ОУН.
У питанні державного устрою націоналісти передбачили кілька форм, які відповідали б етапам державного будівництва, а саме: «національного визволення, державного закріплення та розвитку». На першому етапі мала відбутися національна революція і тоді уявляли період диктатури. У перехідний час глава держави мав підготувати скликання законодавчого органу, що представляв би всі «організовані верстви», а далі представницький орган мав обрати главу, який призначив би виконавчу владу….
Імовірно, найближчу подібну конструкцію можна було розгледіти в Польщі. Саме там на зорі незалежності начальником держави (офіційний термін) став Пілсудський. Йому належала найвища влада до скликання парламенту (сейму). Після парламентських виборів, сейм затвердив конституцію та обрав президента, а той призначив уряд.
Основою адміністративного устрою майбутньої Української Держави мало стати місцеве самоврядування: у кожному краю передбачали свій представницький законодавчий орган і виконавчу владу.
У соціально-економічних постановах йшлося про співпрацю держави, кооперації та приватного капіталу. Та не однієї Польщі тут відчувався приклад. Експропріація «поміщицьких земель», що відбулася в Наддніпрянщині (УРСР) мала б стосуватися й інших територій. Щоправда, мовилося не про радикальну радянську форму «колективного господарства», а про середнє селянське господарство.
Із цим пов’язане право приватної власності на землю, але з державною регуляцією, щоб запобігти «надмірному зменшенню чи збільшенню наділів». До власності держави чи органів самоврядування мали перейти й ліси. Зате міські землі та нерухоме майно залишалися в приватних руках. Держава мала б лише регулювати міське будівництво.
Ще одним знаком епохи було поняття «упромисловлення країни». Вони викликане потребами обороноздатності й зайнятості частини сільського населення. Водночас підприємства, що прямо пов’язані з обороноздатністю, мали б належати державі.
У документі згадано про регулярну армію на основі загального військового обов’язку та зародки тероборони — «територіальні козачі частини». Щодо освіти, то вона мала бути державною, обов’язковою і безплатною. У релігійній сфері — повна свобода совісті, хоча водночас задекларовано сприяння «українській національній церкві, незалежній від чужоземних патріярхатів».
У соціальній сфері йшлося про 8-годинний робочий день з тим, що «наскільки дозволять на це обставини, держава подбає про його скорочення». Пенсійний вік — від 60 років, та багато іншого…
Отакою загалом була політична частина устрою націоналістів. Але реальність перших років діяльності змусить по-іншому дивитися навіть на саму організацію, яка виразно стала на революційний шлях (що було не так очевидно у Відні в лютому 1929-го). І хоча в Устрої встановлено, що збір націоналістів має відбуватися що два роки, та наступного доведеться чекати ціле десятиліття.
Напередодні, у травні 1938-го, загинув Євген Коновалець, а вже за кілька місяців відбулася Мюнхенська конференція, анексія Чехословаччини й проголошення Карпатської України. У тому, що «сонце української державності зійшло на Заході», була пряма заслуга й націоналістів.
ІІ (Римський) Великий збір ОУН, 1939 рік
У 1938-му, ще за життя Коновальця, йшлося про відбуття Великого збору в США. Не в останню чергу це пов’язували з геополітичною ситуацією і пошуком нових союзників. Можливо, це позначилося б на матеріалах Збору, та все ж ІІ Великий збір ОУН відбувся не в США, а в Римі в серпні 1939-го — за чотири дні до Другої світової війни. Світ за останній рік змінився. Зрештою, не лише за рік, а й десятиліття. Прихід до влади Гітлера вплинув на всю Європу. Показово, що 1935-го в Польщі ухвалили нову конституцію, згідно з якою президент був відповідальний лише «перед Богом та історією».
Усе це позначилося на програмних документах націоналістів. Зокрема, устрій Української Держави мав будуватися на засадах націократії. Це поняття, яке розробив Микола Сціборський, внесли й у проєкт конституції.
«Націократія — це влада нації в державі, що спирається на зорганізованій й солідарній співпраці всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їх суспільних функцій — в представницьких орґанах державного кермування — так визначав націократію автор документа. — Основні засади націократії: національна солідарність, надклясовість й протипартійність».
Устрій містив багато узагальнень. Скажімо таке: «Місце в суспільній ієрархії та участь в державному житті залежатимуть від обов’язків громадянина та його праці в користь нації, держави й суспільства. Тільки соціяльно-творчі складники Української Нації будуть управненними й гідними участі в кермі державою».
Та в документі траплялися й навіть дуже конкретні точки, зокрема про голову держави — Вождя Нації. Під ним розуміли Голову Проводу українських націоналістів, який за свої діяльність і рішення «відповідає перед Богом, Нацією й власним сумлінням».
Не лише це в’язало устрій ОУН з польською конституцією. В останній закладали норму, що попередній президент мав подавати ім’я наступника чи запропонувати себе. Щось подібне випрацювали й в Устрої ОУН. Після смерті Коновальця й до Великого збору минув понад рік і до керма організації привели Андрія Мельника. Близьке оточення Коновальця стверджувало, що така була воля покійного Вождя. Із цим не сперечалися, і до Устрою ввели норму: «Голову ПУН проголошує Великий Збір Українських Націоналістів на підставі: а) вказання, чи тестаменту попереднього Голови ПУН; б) своєї власної ініціативи, у випадку відсутності такого вказання, чи тестаменту».
То ж на початках державного будівництва Вождем Нації (керівником держави) мав би стати Голова Проводу націоналістів, затверджений на основі заповіту попереднього керівника…
Із цього випливав й інший пункт: «Існування політичних партій буде заборонено законом. Єдиною формою політичної орґанізації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного виховання та орґанізації суспільного життя».
Таких знаків епохи було чимало. Наприклад, «праця» стала етичною нормою, а ухиляння від неї вважали за «паразитизм». Відповідно страйки й локаути заборонили. Іншим тогочасним моментом буде згадка за «Евґеніку» (це поняття винесли в заголовок розділу про здоров’я): «Держава вживатиме заходів до піднесення популяції; заборонить подружні зв’язки недужим на означені хвороби…».
Коли трохи більше як за рік відокремиться група Бандери, то один із її речників Ярослав Стецько скаже: «…із створенням революційного Проводу ОУН, який приймав свої рішення колегіально, закінчилася система монократизму (“вождизму”) в ОУН, яка не рахувалася з волею переважаючої більшості активу, а відкликалася до непомильних рішень однієї людини».
ІІ (Краківський) Великий збір ОУН, 1941 рік
Навчені досвідом з Вождем (між іншим, Коновалець за життя ним не був), бандерівці провели свій ІІ Великий збір у Кракові. Це відбувалося в нових геополітичних реаліях: у складі УРСР опинилися Буковина, Галичина й Волинь, а світ перебував за крок до радянсько-німецької війни.
То ж у фокусі політичної програми бандерівців було визволення з радянської неволі. Єдиний шлях для здобуття державності — революційна боротьба, а Українська Держава мала повстати на основах сильної влади, армії та флоту й «однієї політичної організації провідного національного активу». Очевидно, мова про ОУН, хоча прямо так не написали… Отже, обійшлося без «вождя», але з монопартійною системою…
Новим у документах націоналістів стало гасло, яке бандерівці озвучили дещо раніше: «Воля народам! Воля людині!». У матеріалах Краківського збору йшлося не лише про УССД, а й про «визволення поневолених Москвою народів Східньої Европи й Азії».
Та було й зовсім нове — згадка про боротьбу «без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи». Останнє як попередження адресували нацистам (незабаром цю тезу розширять в окремому меморандумі). ОУН відкидала будь-яке сепаратне рішення щодо долі Західної України й задекларувала мету — приєднання Закарпаття до Української Держави.
Про державний устрій не згадували, але затвердили, що ОУН бореться не лише проти московського-більшовицького державного капіталізму (sic!), а й проти повернення ліберально-капіталістичного устрою.
До того ж певні риси старих систем тимчасово зберігалися. Так, попри згадку про ліквідацію колгоспів, зазначили, що це має відбуватися не під час «революційного зриву». У той час контроль над колгоспами мусили перебрати «революційні комітети» (sic!), ревкоми.
Цікаво, що в документі поняття «нація» в багатьох випадках замінили на «український народ». Йому гарантовано безплатну освіту, медицину й інші соціальні права.
У червні 1941 року, ОУН (б) склала меморандум до нацистського уряду, а вслід за тим проголосила у Львові Українську Державу. В обох документах задекларовано волю до творення УССД, але навіть в акті проголошення не згадано форму державного правління. Лише вписали: «На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві».
Після арештів, що провели нацисти, бандерівці заявили: «Мета боротьби Організації Українських Націоналістів (ОУН) — створення Української Держави як такої, але не держави, в якій керівну роль мала б обов’язково відіграти ОУН. ОУН підпорядковується Українській Державі, а не навпаки». А ще підкреслили, що хоч уряд створили з ініціативи ОУН і його очолив член організації, а все-таки уряд незалежний і сформований за фаховим принципом. Отже, розпустити його може лише Законодавче зібрання.
ІІІ Надзвичайний великий збір, 1943 рік
Влітку 1943-го бандерівці, яких також називатимуть ОУН-р (революційна), відбули ІІІ Великий збір (мельниківці здійснили це 1947-го), і його програмні положення були дійсно революційними. Тут наклалося багато моментів: і фактичне банкрутство нацистів та їхньої ідеології, і безпосереднє знайомство з радянською дійсністю, зокрема й через приплив кадрів з Наддніпрянщини. А ще це був перший Великий збір, який націоналісти провели в Україні.
«Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі», — звучало в першій точці програмних постанов.
ОУН розвинула свою ідею «воля народам, воля людині». Зокрема, у розділі «методи боротьби» сказано, що своїх цілей можна осягнути лише, вийшовши за межі України й пов’язавши свою боротьбу з боротьбою інших поневолених народів — Сходу, Прибалтики й Балкан. Щодо українських земель, то ОУН виступили за ліквідацію «всіх другорядних фронтів», сфокусувавшись на імперіалістичних гнобителях — СРСР і німецької «Нової Європи».
Та революційним документ був і про внутрішнє життя українців. Скажімо, земля залежно від волі селян могла бути в індивідуальному чи колективному користуванні. У Західній Україні селянство мало отримати не лише поміщицькі землі, а й церковні та монастирські. Велика промисловість мала перейти в державну власність, а дрібна — у кооперативно-громадську.
Змінилося й ставлення до праці. Тепер вона мала бути вільною, як і вибір професій та місця праці. У документі зрівняли права жінок і чоловіків. Першим гарантувалося першочергове право на легшу працю, а охорона материнства передбачала додаткову платню на утримання жінки й неповнолітніх дітей.
Обов’язковою були середня освіта, поширення мережі шкіл, видавництв, бібліотек, музеїв, кіно та театрів. Забезпечення студентів стипендіями, харчами, помешканням і навчальним приладдям. Окремо згадано інтелігенцію: «За пошану до праці інтелігенції. За створення таких моральних основ праці, щоб інтелігент, будучи цілком спокійний про завтрашній день та про долю сім’ї, міг віддатися культурно-творчій праці, мав потрібні умовини для праці над собою, постійно збагачував свої знання та підвищував свій розумово-культурний рівень».
Націоналісти задекларували відокремлення церкви від держави й вільне визнавання культів, які не суперечать громадській моралі. За національними меншинами передбачили повне право плекати власну «по формі й по змісту національну культуру». Останнє важливе, зважаючи, що в попередніх документах ставлення до національних меншин узалежнювали від їхнього ставлення до Української Держави.
І це далеко не повний перелік того, за що боролися бандерівці. І не лише на рівні програмних документів, а й по факту, адже ж незабаром, 1943 року, влаштували Конференцію поневолених народів, а наступного року, 1944-го,організували представницький орган — УГВР, який очолив колишній член Центральної ради наддніпрянець Кирило Осьмак.
Показово, що бандерівці упускали деталі щодо державного устрою України. Причини цього Степан Бандера подав у «Слові до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном» (1948): «Щодо устроєвої форми української держави ОУН на теперішньому етапі послідовно не відстоює якоїсь усталеної структури, ані назви, залишає це питання на час державного будівництва, коли український народ буде вирішувати його свобідною волею. Цього додержується ОУН від початку своєї діяльности по сьогодні, це прийняла і УГВР у своїй платформі».
Коли 1949-го в Україні, а 1950-го в еміграції відбувалися організаційні конференції, то програмові постанови ІІІ Збору поправили. Перша правка стосувалася словосполучення «новий державний порядок». У ньому слово «новий» замінили на «демократичний». А останньою правкою був додаток, що ОУН бореться «за свободу політичних і громадських організацій». Це була остання крапка на монопартійності й вождизму.