Його картини коштують десятки тисяч євро і репрезентують Україну в найкращих залах усіх континентів, а він працює в тісній майстерні під дахом.
Іван Марчук не користується своїм статусом живого класика і веде спартанське життя.
Його років йому не дати – енергійніший за юних. Йому телефонують з усього світу, а втім, він постійно один. Не має, як сам каже, ні дружини, ні музи. Але при цьому завжди пам’ятає рідну Москалівку, що на Тернопільщині. Й на полотні знову відтворює те село.
Цього року там на його честь назвали центральну вулицю, яка веде до його кімнати-музею. Запросили на відкриття. Назустріч вийшло стільки людей, що ледве проїхав своєю золотистою «Опель Астрою».
«У селі ще є люди – справжні, добрі, щирі, теплі, – каже. – На колгоспні збори їх неможливо було зігнати! А це прийшли… «Мою» вулицю трохи прикрасили і ямки зацементували».
Марчук привіз до Москалівки ще кілька полотен, але їх уже ніде виставити. Будівля радянського клубу, де тепер школа, для цього не пристосована. А картин у майстра сотні, і всі хоче показати людям. Усі віз в Україну і радів, коли Віктор Ющенко хотів започатковувати музей робіт Марчука на Андріївському узвозі в Києві. Але, як виявилося, зарано. Нині на тому місці хочуть зробити офісно-розважальний центр.
У Москалівці Марчук надовго не затримався. Поїхав до Тернополя вручати молодим художникам щойно започатковану щорічну премію. Згадує, як отримав відзнаку братів Лепких.
Він знає, що таке пробиватися самому. Дитинство у родині працьовитого, але бідного ткача, від якого навчився «засновування» світу. Далі семирічка, Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша, армія, інститут… Коли був студентом, згадує, хотілося втекти з дому якнайдалі. Львів одразу полюбив і сприйняв.
Потім митець три роки працював у Київському інституті надтвердих матеріалів, а згодом на Київському комбінаті декоративно-прикладного мистецтва. За дві робочі години виконував офіційні замовлення, решту часу шукав свій стиль у мистецтві. Відчував, що мусить бути іншим. Казав тоді: якщо не знайду себе, візьму лопату, граблі й порпатимуся в землі. А коли знайшов, промовив біблійне «Я єсмь!»
«І тоді прорвалися шлюзи, і моя рука не встигала робити те, чого я не знав, – згадує художник. – Якийсь час навіть не називав своїх картин. Радів страшенно».
Роботи Марчука виконані в ювелірній техніці із сотень дрібних ліній, яку він назвав пльонтанізмом, повторити її майже неможливо. А сільські пейзажі з перших циклів і поготів виняткові – немає вже тих фарб: «Темперу, якою я малював, перестали виробляти ще за Косигіна (очолював уряд СРСР до 1980-го – Ред.). Її світ не знає. Але я нею такі чудеса творив… – усміхається Марчук. – Й 1972 року і придумав цю техніку».
Його роботи мали вибуховий успіх – спочатку завдяки «усній пошті» та квартирним і «негалерейним» виставкам. Але коли робиш не те, що «положено», ти підозрілий. Якщо ж приїхав зі Львова й не надто знаєш російську, явно націоналіст. Майстер став дисидентом мимоволі, хоча політикою не займався, за винятком кількох підписів на підтримку московських дисидентів. Тож про кар’єру у Спілці художників не могло бути мови. А це означало, що не матиме ні майстерні, ні виставок.
У відповідь на нові репресії, цензуру та задушливу атмосферу Києва 1970-х у творчості Марчука з’явилася безнадія, він почав малювати світ-лабіринт без орієнтирів. персонажі тогочасних картин вражали трагічністю. Саме тоді його й помітили. Викликали до КДБ, залякували, наставляли, та він уперто відмовлявся помічати «оптимістичну радянську дійсність».
«Якщо в тебе є хребет, тебе ніщо не зламає, – каже митець. – Але 10 із 20 років мого життя в Києві пропали. Немає гіршого для художника, ніж малювати і не виставлятися».
Перша неофіційна виставка у столиці УРСР відбулася аж 1981-го у Спілці письменників. «Черги стояли, ніби в магазин за дефіцитом, – згадує Марчук. – Через два дні надійшла вказівка, щоб її не було. Я сказав: знімайте, якщо хочете, а сам не буду».
А далі — виставки в Спілці композиторів, у бібліотеці медичної літератури, у клініці Амосова. То були місця, ніяк не пов’язані з ідеологічним офіціозом. Однак у радянській пресі з’явилися статті-розноси про творчість Марчука на кшталт «По колу чи вперед?», яка 1982 року вийшла в газеті «Прапор комунізму».
«Київ мене ще боявся виставляти в галереях, а в Тернополі 1986-го таки зробили це, хоча й з остархом. Потім так само в Івано-Франківську, Коломиї та львівському музеї просто неба «Шевченківський гай». Начальство спілчанське на вернісаж так і не прийшло».
У 1989-му художник виїхав до Австралії, згодом до Канади і Штатів. Згадує, що на тодішні заокеанські гонорари вже міг купити три-чотири квартири в Києві – вони були дуже дешеві.
У США він прожив понад 10 років. За цей час народилося «дев’ять Марчуків»: майстер щоразу експериментував із палітрою, технікою, стилем та формами. Пейзажі, сюрреалізм, ню, наїв, портрети…
У 2001-му, навіч побачивши падіння веж-близнюків у Нью-Йорку, переосмислив своє життя і повернувся в Україну. Відтоді працює в старенькій майстерні і жартома називає себе прикутим до мольберта.
Найпершою якістю, необхідною художникові, майстер вважає одержимість: «Мистецтво – це не конвеєр. Воно потребує абсолютної зосередженості. Якщо ти звичайний художник, ти веселишся, розважаєшся, продаєш картинки, п’єш, гуляєш… Але якщо Ван Гог – забудь про це. Мене не тримає держава, якої немає. Так звана держава, яка поки що зветься Україною, – це «Титанік». я такий, що можу в будь-який час зірватись і, як Шевченко казав, усе з собою заберу. Коли її вже розпродадуть, коли художники не зможуть дивитися на неї, бо їх або собаки загризуть, або куля дістане, тоді можна тікати хоч на край світу, померти в дорозі», – констатує Марчук.
Митець каже: щоб викорчувати радянський менталітет, потрібні 100 років і повна зміна поколінь.
«Україна 20 років перебуває у стані громадянської війни. За совєтів все так було загнано в безвихідь, що ніхто не міг слова сказати. А зараз усі воюють з усіма: у владі, у творчих чи педагогічних колективах, на всіх рівнях. Над цією територією висить повітря, заряджене злобою, ненавистю й заздрістю. Люди ним дихають і хворі на це».
Міг би, каже, жити і в Європі – Празі або Кракові, де немає великого мовного бар’єра. «Але думаю: ось я втечу звідси… і що? Люди знають, що я живу чесно, по правді й справедливості. Мій спосіб життя тішить і звичайних, і високопоставлених, які навіть моїх робіт не знають. А подобаються ці картини чи ні – це вже не так важливо».
ЦИТАТА
Розбурхане пекло
Десятий Марчук
Стихія у фарбах
Магічна предивна
Прокинься Тарасе
Зчини перегук
Цей гідний тебе
Поки сплять треті півні
Олександр Смик, Тернопіль
БІОГРАФІЧНА НОТА
Народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка Тернопільської області. Після закінчення семирічки вступив на відділ декоративного розпису до Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша (1951–1956)
1965 рік – закінчив Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва.
1965–1968 роки – працював у Київському науковому інституті надтвердих матеріалів.
1968–1980 роки – працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.
1989 рік – емігрував до Австралії, потім жив у Канаді та США.
1996 рік – здобув звання заслуженого художника України.
1997 рік – став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.
11 вересня 2001 року – вирішив повернутися в Україну.
2006 рік – Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі прийняла Івана Марчука до «Золотої гільдії», де нині лише 51 художник з усього світу.
Читайте також: Космополіт. Лаконічне мистецтво «для всіх» Василя Єрмилова