Українська економіка розвивається вкрай повільно. Ми повземо, коли інші країни біжать. Нам треба спочатку піднятися з колін, а потім помчатися ракетою, тільки тоді є шанс із часом наздогнати розвинені економіки. Як це зробити? Шукаючи відповіді на це запитання, десятки країн пройшли величезний шлях спроб і помилок, накопичили довжелезний перелік корисних рекомендацій. Серед них є універсальні, надзвичайно дієві. Це ті критерії розвитку, без яких сильної національної економіки побудувати не можна. Про них далі.
Деструктивна ментальність
Перешкоди на шляху розвитку України та національної економіки мають ментальне коріння. Як спосіб життя людини, її побут є відображенням її особистої ментальності, так економіка є лише проекцією ментальності народу. Понад чверть століття економічного занепаду (а колись ми були країною першого світу) — це результат деструктивних суспільних норм, ментальних проблем народу, успадкованих від радянських часів чи набутих уже після проголошення незалежності під впливом обставин.
Чимало українців звикло працювати по мінімуму, не викладаючись, мовляв, працюємо «як платять». Наслідок — низька продуктивність країни, відображена в мізерних зарплатах. Ті, хто з цим не згоден, трудяться не покладаючи рук і досягають успіху. Але то винятки.
Читайте також: Економічний націоналізм. Вага суверенітету
Мати «лівак» на роботі, украсти в працедавця, тим більше в держави, — суспільна норма. Результат — бідність країни, бо коли більшість думає, як украсти, то немає кому думати, як створювати й виробляти. Винятки, звісно, є, але їх замало.
Ще одна деструктивна норма — важко працювати, докладати титанічних, героїчних зусиль, щоб виконувати осточортілу роботу, мовляв, без цього ніяк, інакше не вижити. Тому ми й виживаємо. Бо в багатих країнах люди займаються тим, від чого дістають задоволення. І їм живеться легко, вони розвиваються, зростає як особиста, так і суспільна продуктивність. Це фундамент їхнього добробуту.
Чимало українців хоче бути багатими за будь-яку ціну. Заради цього вони готові переступити через суспільні норми, відшліфовані тисячоліттями існування цивілізації, мовляв, «таке життя». І життя справді стає «таким». Результат — війна всіх проти всіх, вороже до особистості та несприятливе для розвитку середовище, у якому перемагають найсильніші та найбагатші, а не найрозумніші чи найпідприємливіші. Засилля безкарних мажорів, що диктують дикі правила гри, та розкіш серед убогості — це лише матеріальний прояв системи.
Багато з нас тікає від такої реальності (телевізор, алкоголь, комп’ютерні ігри тощо). Звісно, це особиста справа кожного, але як може Україна досягати значних висот, якщо левова частка населення деградує, марнує свій час? Влада тут не винна. Людина не Бог. Навіть найгеніальніший менеджер не може щось створити з нічого, йому потрібен ресурс, принаймні людський, а він в Україні здебільшого неактивний.
Деструктивні суспільні норми так укорінені, що ми їх просто не помічаємо. Безлад в головах — безлад в економіці, бідність країни. Прикладів безліч. Описувати механізми перетворення проблем у ментальності на явища економічного занепаду можна дуже довго.
Саме тому в Україні ніколи не існувало потужного запиту на реформи, навіть після Помаранчевої революції. Реформи необхідні для того, щоб зробити буття людей відповідним змінам у свідомості. Проте перетворень у ментальності не було, люди не надто прагнули змінитися, воліючи, щоб зміни стосувалися хіба що інших чи просто падали з неба, принесені «месією» у владі. Це була статична, рівноважна ситуація. Рівень розвитку економіки відповідав потребам громадян та їхній свідомості. Країна не потребувала реформ, та вони й не прижилися б.
Завершити почате революцією
Революція гідності відкрила очі багатьом із нас. Вона дала поштовх змінам у ментальності, які дуже швидко позначилися на способі життя людей: хтось пішов у волонтери (у війську, державному управлінні, громадському секторі), хтось поміняв роботу на більш оплачувану, навіть якщо для цього довелося виїхати за кордон. З’явився запит на реформи, які зробили б реальність відповідною змінам у ментальності. Тому перетворення стартували широким фронтом, і за кілька років ми пройшли шлях, який ніколи не проходили.
Читайте також: Важкий шлях до свободи
Біда в тому, що зміни в ментальності зачепили лише 5–20% українців. І там, де вони становлять локальну, ситуативну більшість, реформи дійшли майже до завершення. Але, наприклад, у прокурорів, податківців та багатьох інших жодних змін не сталося. Тому в цих сферах про перетворення поки що тільки розмовляють посеред загального саботажу та розквіту давно відомих явищ (згадаймо обшуки в «Новій Пошті», «маски-шоу» та багато іншого). А загалом по країні реформи фрагментарні. Рівень їхньої успішності чітко відповідає частці населення, яку зачепили зміни в ментальності. Це проектується й на стан і потенціал національної економіки.
Тому головне питання на сьогодні — завершити зміни в ментальності, що збіглися з революцією та війною на Донбасі. Без цього всі описані нижче критерії залишаться на рівні теоретичних тверджень, яким ніколи не судилося реалізуватися на практиці. Зміни в ментальності можна культивувати. Способів чимало. Наприклад, через освіту, яка неймовірно розширює кругозір. Важлива самоосвіта людей, кому, умовно кажучи, за 40. Бо саме серед них зміни в ментальності найменші. Друга вища освіта, курси комп’ютерів чи фінансової грамотності — усе згодиться. Навіть просте читання книжок розширює свідомість. Подорожі також є хорошим засобом. Як книжка розширює кругозір зсередини, так подорож — іззовні. Безвіз із ЄС безцінний саме в цьому ракурсі. Та й масова трудова еміграція не така погана, бо люди побачать життя і привезуть свої знання та вміння в Україну. Украй важливим є позитивний приклад суспільних авторитетів — носіїв нової ментальності, бо їх наслідуватимуть. Їх треба піднімати на п’єдестал національної гордості, а не втоптувати в болото, як це в нас прийнято. Інші способи культивації змін у ментальності також підходять. Головне, щоб українці якомога швидше зрозуміли, що жити по-старому економічно невигідно, хоча, можливо, такий стан справ і влаштовує окремих впливових осіб. Усвідомлене бажання розвиватися — ось наріжний камінь успішної економіки.
Відкритий доступ
Як тільки набереться критична маса змін у ментальності, далі все піде значно легше. Світовий досвід нам підкаже, що робити. Перше — сформувати економіку відкритого доступу, коли кожна людина матиме рівні можливості досягти успіху, реалізувати себе за мінімуму перешкод. Одна голова добре, а дві — краще. Ідеї всього народу мають незрівнянно більший потенціал, аніж купки чиновників. Енергія мільйонів людей здатна робити дива. І тільки економіка відкритого доступу може її розкрити.
На жаль, ситуація далека від бажаної. Українська економіка — незбалансована система з потужними злоякісними утвореннями, що не властиві успішним країнам. Потрібно позбуватися цього баласту. Основних утворень кілька. Перше — олігархи, занадто великий вплив яких роз’їдає можливості для мільйонів людей. Могутність олігархів випливає з їхньої взаємодії з державою та з неринкових способів створювати прибутки (монополізація ринків, дерибан бюджету, непрозора приватизація тощо). В умовах ринку вони нежиттєздатні, тому їх треба поставити в рівні умови з усіма.
Читайте також: Банківський сектор. Між "вчора" і "завтра"
Друге — силовики. Їх забагато — це спадок Союзу. Вони є фундаментом нинішньої системи, основаної на силі. Використовують свої переваги, щоб урвати частину ВВП, якого не створювали. Для початку вистачить просто зменшити їхню чисельність до рівня розвинених країн. Далі передати право взаємодіяти з бізнесом одній структурі, скажімо Службі фінансових розслідувань (це вже кілька років пропонують, але справу не можуть довести до кінця). Уявіть, якби українських силовиків взяти й перенести в розвинену країну. Вони там довго не протрималися б, бо їх почали б масово звільняти або справа дійшла б до судів, здебільшого справедливих, чи громадських слухань про розпуск або повне реформування відповідних структур. Уся причина в іншій ментальності, для якої наші силовики є ворожим утворенням. Якщо українці змінять ментальність, деякі недоліки нинішньої системи зникнуть самі собою, майже без зусиль.
Третє — чиновники. Торішній випадок із Ryanair показав, що якийсь дрібний чинуша може відкинути на рік назад у розвитку цілу галузь у країні. Щоб так не було, потрібно докорінно змінити систему роботи, мотивації, оплати праці, спосіб мислення чиновників. Процес поволі просувається, але до результату ще далеко.
Четверте — суд. Не буває успішних країн із несправедливим судом. Це відомо з біблійських часів. І хай там що хтось казав би про судову реформу, поки не вдасться зробити судоустрій справедливим, в економіці домінуватимуть не розум та ідеї, а сила й гроші. Вони ж будуть і метою, на досягнення якої українці витрачатимуть час і зусилля. Відтак системи з відкритим доступом не буде.
Ринок та інституції
Позбутися відхилень, щоб утвердити економіку відкритого доступу, — це ніби домашнє завдання, не виконавши яке неможливо говорити про дальший розвиток економіки. Це можна порівняти з детоксикацією організму людини, яка багато років зловживала алкоголем. Позбавившись токсинів, тіло ще не готове бігти марафонську дистанцію, але вже годиться для тренувань.
Далі потрібно створити й утвердити дієву мережу інституцій, зокрема ринкових. Частково якісні інституції — це запорука успіху на попередньому етапі очищення від баласту. Але вони потрібні й для стрімкого розвитку національної економіки в майбутньому. Слід наголосити, що ринковий механізм не самоціль, а лише дуже важливий інструмент. Вільна конкуренція, ринкове ціноутворення, максимальна дерегуляція та інші елементи цього механізму — фактори, які додають атлетові різкості, якщо проводити паралелі з бігом. Тобто, скажімо, у гамівній сорочці ви пробіжите дистанцію за якийсь час, а у вільному легкому одязі — значно швидше. Іншого способу максимізувати різкість переходу від ідеї до товару на ринку та якнайкраще задовольнити потреби людство не придумало. Інституції мають сприяти пришвидшенню цього переходу та усувати будь-які перешкоди, що можуть з’являтися на цьому шляху (несправедливий суд, тиск силовиків, втручання держави тощо — усе те, що маємо нині, і не тільки). Лише через розвиток інституцій національну економіку можна позбавити гамівної сорочки.
Читайте також: Креативна (недо)революція
Але тут є один нюанс. Існує ідеологічний табір лібералів. Їм приписують переконання, що ринкові інституції — це достатня умова для економічного розвитку. Мовляв, як тільки вони встановлені, більше нічого не треба, бо система саморегулюється. Це не так, бо, по-перше, ринок є фактором соціальної нерівності (більше отримує той, хто більше знає та може), яку треба згладжувати. І дуже багато країн цим займається. По-друге, в епоху глобалізації зовнішній ринок куди важливіший за внутрішній. А на ньому багато брудної, нечесної конкурентної боротьби, політичних рішень, торговельних та валютних воєн тощо, які негативно впливають на темп і рівномірність розвитку національної економіки. За таких умов одних тільки ринкових інституцій замало, національний товаровиробник потребує державної підтримки.
Уникнути пастки патерналізму
Державна підтримка економіки — норма для більшості розвинених країн. Її форма варіюється від інформаційного просування продукції через посольства в інших країнах, за яке дипломати нерідко отримують другу зарплату від приватних компаній, до державного кредитування експорту, торговельних преференцій, протекціоністських митних тарифів та багатьох інших добре відомих інструментів.
Чому така підтримка необхідна? Річ у тім, що єдині правила для всіх і вільна конкуренція, що забезпечують оптимальний розподіл ресурсів та задоволення потреб, можливі лише на внутрішньому ринку за сильної держави з розвиненими інституціями. На зовнішньому ринку все інакше. Там кожна країна грає за себе, часто використовуючи не зовсім коректні, ринкові методи конкурентної боротьби. При цьому глобальні торговельні організації та угоди забезпечують не рівність і конкуренцію, а лише баланс преференцій та майданчик для вирішення спорів. У таких умовах створювати на внутрішньому ринку рівні умови для національного та іноземного бізнесу — це завідомо віддавати слабшого на поталу сильнішим ще до початку поєдинку. Тому держави оберігають внутрішній ринок та підтримують національного товаровиробника.
Але й тут є нюанс. Існує ідеологічний табір так званих дирижистів. Їм приписують переконання, що державна підтримка бізнесу — головна умова економічного розвитку. Це не так. Прикладів більш ніж достатньо. Перед тим як підтримувати конкретні підприємства й галузі, треба відповісти на кілька запитань. По-перше, хто вибиратиме, кого підтримувати? Жменька депутатів і чиновників, які навіть нормальної економічної освіти не мають? У нашій країні державна підтримка завжди зводилася до халявної наживи її одержувачів. Парламент часто перетворюється на базар, на якому депутати продають олігархам закони про державну підтримку. Цим фактом не можна нехтувати. По-друге, кого вибиратимуть? Зовсім свіжий приклад, коли Юрію Косюку, який і так не бідує, дісталася понад половина всіх агродотацій. Які аргументи ще потрібні? По-третє, чи розуміють дирижисти, що дати більше одним означає забрати в інших чи недодати їм? Підтримка одних завжди зменшує простір можливостей для інших, призводить до викривлення конкуренції на внутрішньому ринку.
Читайте також: Олександр Данилюк: «Економіка не зможе розвиватися, доки ми не змінимо роль силових структур»
Якщо припустити, що в Україні є люди, які в голові тримають умовну нову Google, то встановлювати тарифні обмеження на експорт лісу-кругляку, що нібито стимулює деревообробну галузь, — це відволікати ресурси від масштабної потенційної ідеї на сумнівну вигоду. Ми часто підтримуємо щось сіре, невиразне й таким чином не даємо розвинутися світлому й масштабному. По-четверте, який смисл, скажімо, зменшити певній галузі ставку ПДВ наполовину, якщо завтра прийдуть силовики й податківці та заберуть значно більше або просто безкарно спричинять перебої в роботі з величезними збитками? Навіщо займатися державною підтримкою, яка дасть невеликий ефект окремій галузі, якщо можна реформувати силові структури, податкову й митницю, забезпечивши величезний ефект для всіх? Це проблема вибору пріоритетів, яка в нас кульгає на дві ноги.
Дирижисти повинні усвідомити, що, доки ми не зробимо два попередні кроки, а саме очищення від баласту й розбудову інституцій, використовувати державну підтримку треба дуже обережно. Так, український товаровиробник загалом дуже слабкий і потребує від держави підтримки в цьому розбурханому океані глобальної торгівлі. Але, тільки-но вона стає нормою, туди одразу лізе всяка нечисть. Ми привчаємо виробників до підтримки, а вони звикають за неї боротися й перестають перейматися ефективністю виробництва. І хороший, світлий задум перетворюється на марнування державних коштів, викривлення конкуренції та розростання того баласту, від якого ми прагнемо позбутися. Хочемо як краще, а виходить як завжди.
Державне управління
Усі попередні кроки неможливі без якісної системи державного управління. Це наше дуже слабке місце, через яке виник давній міф про те, що українці не здатні керувати державою, тож не заслуговують її мати. Період після Революції гідності показав, що в країні вкрай мало справжніх, патріотичних, умотивованих державних управлінців. За нинішнього рівня державного апарату та наявного кадрового голоду ми просто не зможемо пробігти марафонську дистанцію. За жодних умов. Побудова якісних інституцій, а тим більше налаштування тонких інструментів державної підтримки (а це найвищий пілотаж) потребують непересічного інтелекту й досвіду чисельністю тисячі чи десятки тисяч осіб. На жаль, цього нам бракує. Без цього дефіцитного ресурсу рівень проблем, які держава здатна вирішувати, — депортація Саакашвілі чи обмежувальний митний тариф на експорт лісу-кругляку. За таких умов побудувати потужну національну економіку неможливо.
Важливо, що, як показує український досвід, якісне державне управління з усіма наслідками, які з нього випливають, не можна насадити зверху, бо наші керівники — то лише репрезентанти (при цьому не найкращі) середнього для суспільства рівня. Тобто імовірність вдалого, ефективного месіанства у владі практично нульова. Сильна держава в нас може бути тільки результатом сильного суспільства, яке безперестанку працює над вирішенням державних проблем, контролює, підказує, критикує, підставляє плече людськими ресурсами та виконаною роботою. Тож потужне державне управління може з’явитися не в соціальному вакуумі, а тільки у великому киплячому котлі громадянської активності. Окремі докази цього вже маємо, їх потрібно культивувати, але й для того необхідні зміни в ментальності.
Конкурентні переваги
Коли ми матимемо належну якість державного управління та вмітимемо вибудовувати підтримку одних національних товаровиробників без шкоди для інших, виникне запитання, куди рухатися в цьому відкритому космосі економічних можливостей. Відповідь також відома: потрібно реалізовувати конкурентні переваги країни в тих нішах, з яких нас ніхто й ніколи не зможе витіснити.
Цікаво, що до Революції гідності економічний розвиток України рухався в бік олігархічних (металургія, хімія, вуглевидобування) галузей і, меншою мірою, тих, у яких ми були сильні за часів СРСР (машинобудування). Це відбувалося за рахунок обмежень у розвитку всіх інших. Після революції ситуація змінюється. Поки що в нас рідко можна почути заклики перетворити реалізацію конкурентних переваг країни на елемент централізованої державної економічної політики, але де-факто така реалізація вже триває знизу за багатьма напрямами.
Читайте також: Економічний націоналізм. Гра на випередження
Ідеться про кілька переваг. По-перше, родюча земля та сприятливий клімат, що робить потенціал сільського господарства в Україні одним із найвищих у світі. По-друге, вдале географічне розташування і транзитний потенціал. Війна на Донбасі дещо обмежила його, але він досі високий, ураховуючи побудову «нового Шовкового шляху». По-третє, ІТ. В Україні сильна школа точних наук. Від неї можна отримати значно більше, ніж маємо зараз. І не тільки в ІТ-секторі. По-четверте, енергетичні ресурси. Ми маємо їх широке різноманіття, до того ж величезний енергетичний ринок під боком. Але донедавна галузь не розвивалася, бо Кремль цілеспрямовано робив усе, щоб цьому завадити. По-п’яте, практично невикористаний туристичний потенціал. Нам є що показати іноземцям, але, за винятком хіба що Львова, цього ніхто не робить масово й систематично. Простір можливостей величезний як для всієї країни, так і особисто для кожного її мешканця. Чимало інших країн досягли економічного успіху, маючи значно менше конкурентних переваг.
Щоб побудувати потужну національну економіку, треба втілити всі наведені вище критерії. Це своєрідна абетка економічного розвитку. У процесі її реалізації бажано дотримуватися балансу, не впадати в ідеологічні крайнощі й не марнувати суспільної енергії на безглузді дебати та проекти. Візьми й зроби. Цим гаслом має керуватися кожен від малого до великого, особливо коли йдеться про розвиток національної економіки. Бо з результату користатимуться всі.