Гаррісон Форд міг би стати моїм улюбленим актором, якби не одна абсолютно безглузда закономірність. Він чомусь страшенно схожий на іншого свого голлівудського колегу, якого я, навпаки, не можу терпіти. За найменшої згадки про гарного хлопця Гаррі в моїй уяві спрацьовує невмотивований асоціативний механізм, і перед очима зринає хитро примружене солодкаве обличчя Річарда Гіра. І все. На цьому кінець. Гаррі стає Гіром.
Тим не менше, Гаррісон Форд заслуговує на особливу повагу. Йому вдалося зробити те, що, на перший погляд, не під силу звичайному смертному, – реконструювати класичний дебілкуватий образ американського супермена. У фордівському виконанні супермен має інтелект. Підозрюю, саме цим епічні „Зоряні війни” та всі серії „Індіани Джонса” заслужили прихильність глядачів. До того часу на супермена було заведено лишень дивитися. Тепер же з ним захотілося поговорити.
Є ще одна важлива деталь, за яку можна любити цього актора. Він так і не навчився правильно усміхатися. Уявіть собі – досі, за стільки років акторської практики. Мало чи не на кожній фотокартці його фірмова роблена крива посмішка. Такий собі хід чотирнадцятим ротовим м’язом вправо без найменшої тіні веселощів. „Ну гаразд, – каже ця посмішка, – прагнули – маєте, але як же мені не хочеться тут перед вами вишкірюватися!”
Завжди понурий і трохи неотесаний, Гаррісон Форд ідеально пасував би на роль безпечного умиротвореного шизофреніка, який розгублено блукає вулицями Нью-Йорка з повним скорботи поглядом. Врешті, я пригадую всього один такий фільм. Він називався „Стосовно Генрі” і начебто через бездарний сценарій із гуркотом провалився в прокаті. Не знаю. Як на мене, у цій картині не сценарій мав значення. Герой Форда – Генрі – респектабельний безпринципний чолов’яга середнього віку виходить увечері по цигарки й випадково отримує кулю в голову. Далі можна не розповідати. Втрата пам’яті, життя в минулому. Генрі вчиться заново їсти, ходити й думати. Лікарняний медбрат пояснює своєму овочеподібному пацієнтові, що є добре і що є зле, а Генрі натомість розгублено за всім спостерігає. Із повним скорботи поглядом.
Ось цей погляд мені запам’ятався найбільше. Він був справді переконливим. Так люди дивилися б на цей світ, якби народжувалися дорослими.