Тепер на місці мазанок стоять типові цегляні будівлі для відпочинку приїжджих москвичів, а щось схоже на українську мову я почув лише на анапському базарі, та й то були лише поодинокі українські слова, не більше. Навіть у програмах місцевого телебачення кубанські козаки співають російською мовою і тільки про… Росію.
Сучасних козаків в Анапі справді забагато. Поліцейських на вулицях побачиш нечасто, проте на кожному кроці молодики в білих сорочках, штанях із лампасами і шапками-кубанками. Бачив на околиці міста «козачий ринок», багато майоріло й кубанських прапорів. Прапор однаковий і для кубанського козачого війська, і для Краснодарського краю.
Немає сучасного, тож треба шукати історичного – може, в пам’ятках місцевої старовини знайду відголосок української минувшини? Щоправда, в Анапі старовини майже не залишилося. Здобувши місто боєм із турками в 1829-му, росіяни майже відразу знищили тут все, що нагадувало їм про минулу владу. Збереглася тільки турецька вежа з в’їзними воротами до колишньої фортеці, які російський імператор Ніколай І, відвідавши місто, наказав перейменувати у «російські ворота», про що й сповіщає тепер спеціальна табличка над входом. Поруч із баштою кубанські козаки встановили нещодавно пам’ятник своєму тодішньому отаману Алєксєю Бєзкровному, який і керував тоді здобуттям Анапи росіянами. Кузьма Безкровний, правнук Алєксєя, був у 1919-му міністром внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, яка (на відміну від різних сучасних «народних республік») боролася за об’єднання Кубані з Україною, а не навпаки. Прикметно, що про правнука, який був справжнім лідером української еміграції і після знищення Кубанської Республіки більшовиками, на пам’ятнику Алєксєю Бєзкровному нічого не повідомляється. Не знайдеш інформації про нього і в місцевому музеї. Добре, що хоч пам’ятник прадідові є.
Читайте також: Що нам Кубань?
Далі Тамань. Побувавши в першій козацькій церкві, яку збудували запорожці, переселившись на Тамань, ми відвідали Отамань (або Атамань, як називають її тут на російський кшталт) – етнографічний комплекс на узбережжі Керченської затоки, що розповідає про стародавнє життя чорноморських козаків. Ідея створити такий комплекс була дуже хороша: кожен район Краснодарського краю, де живуть нащадки козаків – переселенців з України, збудував на території Отамані власну хату, саме таку, в якій і жили козаки тут 100 років тому. Таким чином на мальовничому морському узбережжі виникло ціле козаче містечко з хатами отамана, писаря, коваля, шинком тощо. Для туристів місцеві етнографи розігрують жанрові сценки з минулих часів. Мені пощастило побачити, як відбувалося сватання на Кубані колись. Щоправда, учасники дійства розмовляли українською не дуже впевнено, «єкали» по-московському («пєрєйти»). Зате до душі мені було почути, як, наприклад, «худобу» таманські лицедії називали старовинним словом «товар», «товаряка», як в українській класичній літературі. Власне, окрім Отамані почути українську мову на Кубані мені більше ніде не випало.
У центрі Краснодара звернув увагу на оригінальний пам’ятник Федорові Щербині – щирому українцю, діячеві Кубанської Народної Республіки та української еміграції. Ще одне визначне для місцевого українства місце – Літературний музей Кубані, що міститься в хаті Якова Кухаренка, кубанського отамана, друга Тараса Шевченка, українського письменника і взагалі першого письменника в історії цього краю, автора п’єси «Чорноморський побут на Кубані», на основі якої Микола Лисенко створив оперу «Чорноморці».
Будинок Якова Кухаренка – справжній і, на жаль, єдиний український куточок на Кубані, який я розшукав. Щоправда, біля входу в провулочок, де стояла старовинна хата, золотими літерами на граніті було написано, що Кухаренко – російський письменник. Але я на це не зважав, згадуючи, як на Стародубщині, що також нині в Росії, читав на пам’ятнику українському композитору Олександрові Рубцю (його колоритну постать зобразив у своїй картині «Запорожці» Ілья Рєпін), що це «син великої Росії». Та й правильно робив, що не звертав уваги, бо кожен, хто відвідав музей, відразу розумів, побачивши мову творів Якова Кухаренка, який це російський письменник. Але до брехні ми звичні, нам по телевізору щодня і не такі байки розповідають…
Читайте також: Міхаіл Поґодін як «изобретатель» «Русского міра»
У хаті Якова Кухаренка все українське. Великий козак Мамай на стіні. Погруддя Тараса Шевченка в одній зі світлиць.
У кімнатах козацька зброя, кобза, бандура і ліра. У рамці картина з сюжетом про те, як запорозькі козаки переселялися на Кубань. Поруч гравюра з першим козацьким собором у Катеринодарі (тодішній Краснодар) – собор той один в один, як січова Покрова на Запоріжжі. Тепер цієї святині немає, влада давно переробила її під єдиний імперський стиль.
У музеї є і окремий Шевченків куточок. Там твори Кобзаря, книжки про нього, карти з його подорожами Україною – і все це українською мовою. На щастя, борці з бандерівською символікою до музею ще не дісталися. Дві літні працівниці «літературної хати», які нудять від браку відвідувачів, з радістю розповіли мені все, що знали про Кухаренка. Вони не заперечували його українськості.