Можна, я розповім, що мене вкурвило впродовж останніх кількох днів?
Урочисто про капітальний ремонт магістралі на північно-східній околиці Києва: «У межах проєкту облаштують нове багатошарове покриття, оновлять автобусні і трамвайні зупинки, створять велодоріжки уздовж усього шосе, облаштують перехідно-швидкісні смуги, які дозволять безпечніше виконувати повороти, а підземний перехід буде обладнано ліфтами… На ці роботи з міського бюджету виділено понад мільярд гривень і кожен кілометр дороги обійдеться приблизно у 250 мільйонів гривень». Ну нарешті до нас дісталася цивілізація!
І поруч, у той самий день: «Ремонт тротуару на Голосіївському проспекті столиці з правого боку в напрямку центру. Вартість робіт — від 41,7 млн. грн». Правий бік — це вздовж Голосіївського парку, там якраз офігезно інтенсивний рух пішоходів. І в той же, в той же день репліка колеги з фронту: «Розуміння, що навіть охоронець чи вантажник в супермаркеті отримує більше, ніж ти — це прям агоньок. І навіть перебування в зоні бойових дій не сильно покращує оце відчуття непотрібності тебе твоїй державі». Кінець цитати.
Стрічка новин завжди вганяє в депресію, це її не властивість, а призначення. Проте чи то зараз загустилося, чи то реакції загострені, однак травмотвірного різного ступеня щось забагато.
Законодавець скаржиться, що написаний їм закон митники неправильно інтерпретують, вони зараз намагаються обкласти всіх волонтерів, які від 2022-го року на ентузіазмі, на нервах ввозили сюди автівки для фронту, не завжди дбаючи про належне оформлення, тепер мають сплатити їхню вартість, а інакше… Ті автівки давно іржавіють на нулі, роздовбані ландшафтом або підбиті дронами, а ти плати. Бо закон чітко вимагає платити, митники всупереч своїй волі, неохоче, соромлячись, здирають з ентузіастів три шкури, а законодавець засмучений.
НАБУ і САП притиснули прокурора ОГП і, здається, не одного, що нібито вимагали 3,5 мільйона, цього разу доларів за закриття кримінальної справи. Родзинка в тому, що прокурори, в свою чергу розслідували вихватки детективів НАБУ, взірцева візуалізація уроборосу.
Ветеран не може оформити інвалідність, от просто не може через складність процедур і відвертий саботаж, це на додачу до постійних болей, проблем із реабілітацією, протезуванням, працевлаштуванням і ПТРС, у нас ПТРС досі не вважається чимось гідним уваги й поваги. Тимчасом під час проходження всіх кіл пекла треба на щось жити, а його футболять в дусі «я вас туди не посилав», змушуючи його дійти єдиного логічного в його ситуації висновку: краще би мене вже там убили.
Ні, це не помилки системи, тобто системи саме собою, однак це водночас і воднораз, щоразу результат злої волі окремо взятих людей. Людей, уповноважених розпоряджатися долями й грошима інших людей. Навмисно про ватників, потенційних колаборантів і активних агентів не згадую, там уже не позиція, а зоологія. Хоча тут теж зоологія, якщо замислитися. Десь соціопатія, десь підлість — так чи так особистий вибір.
Ні, я не забув про незліченних службовців, бізнесменів, майстрів-золоті руки, лікарів і просто небайдужих громадян, на волі яких тримається спротив. Тому й досі тримається, що їх багато. Кого більше?
Чогось не додумали наші теоретики й практики майже століття тому, коли вірили, що своя держава як така є запорукою виживання нації. Така держава в такому дизайні жодним чином виживанню не сприяє. Ніяких «запануємо ми, браття, у своїй сторонці» не передбачає, а передбачає самі лише тротуари, довідки і хабарі. Майже єдине, що в ній цінного, — це кордон, що чітко позначає альтернативу. Донедавна східний, який відділяє нас від хромосомовідмінних. Тепер уже й на захід не скрізь принадно.
Подивімося з іншого боку. Кордон — це ще й спільна доля. І в риму: територія доброї волі. Пам’ятаєте, в св. Матвія: «люди доброї волі»? В оригіналі: «ἐν ἀνθρώποις εὐδοκία». Святий вірив, що таких більше. Я теж. А хто сказав, що такими мають і можуть бути всі без винятку?
Ми, люди радянської й пострадянської цивілізації виховані на, якщо зовсім чесно, штучних і нещирих гаслах, але вони працювали, десь навіть ефективно працювали. «Все для фронту, все для перемоги!», «Ми разом», «Усі, як один!». А такого не буває.
Залишімо осторонь СРСР, там ніби все описано й зрозуміло. Але в Британії, стійкій Британії за п’ять хвилин до бомбардувань Ковентрі та Лондона процвітав місцевий союз фашистів, а Едуард VII, який внаслідок матримоніяльних обставин так і не встиг стати повноцінним королем, патріотично цілувався з Гітлером. Франція, хоробра Франція швидко скисла, віддала половину території, на другій половині облаштувала ганебний режимчик на чолі, між іншим, із правдивим героєм Першої світової, маршалом Петеном. Сьогодні французи пишаються своїм Резістансом, тимчасом Медаллю за спротив, Médaille de la Résistance, за весь час було нагороджено аж 62 тисячі, з них 24 тисячі посмертно, що разом складає аж 0,01 відсотка тодішнього населення. Всі, як один! У Штатах, волелюбних Штатах до останнього вагалися, а чи воно їм треба втручатися в ту заваруху, бо величезна кількість білих і синіх комірців тупо на це клала, точнісінько як зараз. У часи смертельних небезпек для відповідних націй скрізь без винятку знаходилися свої покидьки, ждуни і зрадники.
Я би пропонував у добу тверезо-цинічного метамодерну відкинути романтичні ілюзії з минулого, якого ніколи не існувало, й зосередитися на своїх, на людях спільної долі. Берегти одне одного, підтримувати. Не шукати ворогів там, де їх немає (тим більше, що чудово відомо, де вони є, навіть шукати не треба). Не чіплятися одне до одного, не шукати зрадоньку (див. вище). Засунути собі в… ну, ви зрозуміли куди своє роздратування. Гуртуватися — хоча це теж слово з того самого прекрасного брехливого минулого. Пам’ятати, що є кому вірити й є, на кого покластися. Не забувати ні на хвилину, що найголовніші, найцінніші свої — там, на лінії бойового зіткнення. Викладатися по повній заради своїх. Твердо знати, що попри все-все-все згадане існує вища цінність, і вона для своїх. Називайте її, як хочете, хочете — демократична держава, хочете — політична нація. Мені до вподоби просто: Україна.